Юрій МАКАРОВ: «Путін зрозумів вплив телевізора. Але недооцінює значення холодильника для росіян»

— Пане Юрію, чи навчилися ви жити в умовах нового, неспокійного, воєнного часу?

— До кінця цього навчитися неможливо. Якби у мене була якась потрібна військова спеціальність (я — офіцер запасу, синхронний перекладач з французької мови) і дозволяло воювати здоров’я, мені б зараз було більш спокійно. Днями з війни у кількаденну відпустку приїхав мій друг. Розмовляю з ним і думаю: «І я міг би бути поруч». А так — можу допомогти хіба що тими копійками, які, як і я, зараз багато хто віддає на потреби армії. А можливості мої доволі скромні.

Щодо вміння призвичаїтися до війни, навіть якщо спостерігаєш за нею з телика, то це ненормально. Війну за будь-яких обставин треба сприймати як аномалію.

— Ваш дід був військовим…

— Воювали обидва мої діди. Обидва пройшли Першу імперіалістичну війну. Якщо говорити про того діда, з яким я виростав (а він згодом став священиком), то він мені ніколи не розповідав про війну. Хоча мав би мати дуже сильні спогади: у 16-19 років людина отримує найяскравіші враження від життя. Але дідусь узагалі намагався відсторонити мене від будь-якої воєнної інформації: книжки про війну, солдатики були в нашому домі під забороною.

— За нашу армію вам зараз гордо чи соромно? Складається враження, що якби не волонтерська і благодійна допомога cходу, наші солдати були б голими-босими…

— Довіряю тим людям, які безпосередньо воюють. А вони розповідають, що те, що сталося з нашою армією за останні місяці, що вона таки виявилася боєздатною, — це диво. Усі ж знають, що відбувалося зі Збройними cилами України протягом останніх десяти років. Офіцерський склад витіснявся. В армії залишалися ті, хто умів забезпечувати в ній бізнес-процеси… А найбільший стратегічний прокол українських військових у тому, що вони ніколи не сприймали нашого північного сусіда як потенційного ворога. А саме північний схід був для України єдиним можливим напрямком воєнних дій.

— Вірите, що позачергові парламентські вибори приведуть до стін ВР нові обличчя?

— Для того, щоб ситуація змінилася кардинально, потрібно, щоб з’явилися нові політики, а вони не з’являються так швидко. Та й навіть ті, які з’являються, не завжди одразу сприймаються суспільством. Зрештою, питання зміни влади впирається в персоналії, а в нашій політичній традиції — особливо у персону президента. Я особисто близько не знайомий з Петром Порошенком. Взагалі-то ми перетиналися, але не звик лізти в приятелі до сильних світу цього. Утім, маю відчуття, що це людина, яка вже самоствердилася у бізнесі, іншими словами — уже наїлася. На відміну від його попередника, який через свої темноту, освіту, середовище ніяк не міг наїстися. Оця ненажерливість і призвела до того, що за Януковича наша країна переживала свої найстрашніші роки.

Для Порошенка, на відміну від Януковича, важливим є рядок у підручнику з історії, а для цього достатньо однієї умови: сприяти добробуту і свободам громадян. До слова, і для президента сусідньої держави найважливіше залишитися в історії. Щоправда, в інших масштабах, які продиктовані російською традицією: особисті традиції імперіалістичного лідера завжди стоять вище інтересів громадян.

— У Путіна — шалена підтримка: 82 відсотки росіян підтримують його, у тому числі його загарбницьку політику щодо України. Як пояснюєте такий масовий психоз?

— Блискучий російський історик і письменник Віктор Суворов, який емігрував з Росії, дуже точно описує те, що відбувалося і відбувається у цій країні: «У Росії йде боротьба між телевізором і холодильником». Наразі перемагає телевізор, але невдовзі своє слово скаже і холодильник.

— …І тут Путін, заборонивши імпорт іноземних продуктів у Росію, зробив стратегічно хибний крок?

— Так. Путін зрозумів вплив телевізора, але недооцінює значення холодильника для росіян. Я як людина, яка має у своєму роду російську гілку, яка виховувалася і виростала на російській культурі, маю повне моральне право говорити про особливості російського менталітету. Російська свідомість — патерналістська, тобто страшенно несамостійна. Росіяни дуже залежні від обставин і від того, кого вважають альфа-самцем. А Путін і є таким, національним, альфа-самцем. Ще одна особливість російського менталітету — в тому, що ці люди можуть змінити свою думку на 180 градусів протягом лічених хвилин. Напевно, досі багато хто, як і я, пам’ятає, як свого часу росіяни сміялися з раніше могутніх радянських лідерів Хрущова, Брежнєва… Щойно середній носій російської ментальності відчує, що Путін не страшний і не може забезпечити мінімального споживацького набору, його почнуть тролити. І такий тролінг, переконаний, чекає Путіна уже найближчим часом. Одна із причин цього — президент РФ живе у нереальному світі, він надто відірваний від об’єктивної інформації і залежний від свого оточення. Відтак нездатний адекватно оцінити реальну картину суспільних настроїв у його країні. А тим паче, того, що 82 відсотки підтримки миттєво можуть перетворитися у 28 відсотків. Це станеться тоді, коли справа дійде до горілки, бензину і ще двох-трьох простих предметів задоволення пересічних громадян. Тоді-то росіяни й почнуть розповідати анекдоти про Вову Путіна.

— Зараз в українській свідомості відбувається руйнування міфу про два братні народи…

— У часи Радянського Союзу, в 1970-80-их, я і мої колеги часто бували у Москві та Санкт-Петербурзі. Нам подобалося бувати в цих містах, бо там вирувало культурне життя, відчувалася якась більша свобода. Але вже тоді відчувалося й інше — суміш невігластва і зверхності, яка відрізняла росіян від представників всіх інших етносів СРСР. Якщо говорити про росіян та українців, то особисто в мене ніколи не було ілюзії про два братні народи. І кожна поїздка до Москви, попри те, що приносила масу задоволення, все одно завершувалася фразою із відомого анекдоту про «пиво-піво». Щодо руйнування міфу, то за останні півроку основна маса російськомовних українців усвідомила не просто те, що ми — не два братні народи, а переконалася в тому, що ми — взагалі не родичі.

— Це добре чи погано?

— Безумовно, добре. Це ж не означає, що ми повинні раптом зненавидіти свого північного сусіда і хотіти застрелити кожного зустрічного росіянина. Мова про самоусвідомлення, самоідентифікацію і більш тверезе розуміння самих себе. Ми врешті-решт позбавляємося комплексу меншовартості, комплексу меншого брата. Дорослішаємо. А водночас — наближуємося до Заходу.

— Одним із проявів нашого комплексу меншовартості була (утім, і залишається досі) тотальна русифікація українського інформаційного простору. На радіо звучать пісні російських виконавців, на телебаченні зірками є російські актори і телеведучі… Українці залюбки ходять на концерти Кіркорова і на російські фільми. Цей перелік можна продовжувати… Як українізувати наш радіо- і телепростір, маючи для цього ментальні підстави і сплеск патріотизму?

— Шлях — довгий і ретельний. На рівні держави мають бути пророблені відповідні технології. І це питання не кількох днів чи місяців. Проблема в тому, що усі сфери, які ви перелічили, не були в Україні ринковими, тобто не залежали від споживача і його потреб чи смаків. Вони були віддані на відкуп Росії, яка й стала монополістом, постачаючи нам свій продукт. А продукту було вдосталь, бо, на відміну від України, Росія донедавна мала суттєві залишкові кошти, які скеровувала, зокрема, у медіа та культуру. У порівнянні з Україною, Росія вкладала у ці сфери в десять-одинадцять разів більше коштів. А додати давню російську традицію підтримки митців — через премії, пільги тощо. От і був цей тиск на Україну напрочуд сильним. Щоб йому протистояти, невідомо якими патріотами треба було бути. В умовах мирного часу ми жили спокійно, не переймалися цими питаннями, не надто звертали увагу на штрих-код країни-виробника, а просто споживали продукт. Особливо якщо це стосується дозвілля. До того ж російська попса сама по собі більш примітивна, створена наче для дебілів. Ви згадали про Кіркорова, то для мене він — окрема психотравма: ми ж із ним земляки. Такий культурний діяч, як Кіркоров, є ганьбою для болгарського народу.

Щодо термінів українізації нашого медіа- і культурного простору, то я — оптиміст. За умов, що нам вдасться розкрутити нашу державу разом з усіма її механізмами — економічними, освітніми, медичними, культурними — це перспектива найближчих п’яти років. З кіно складніше, бо повинна бути індустрія. А от що стосується поп-культури, зокрема поп-музики, то, гадаю, дуже швидко перейдемо на повне самозабезпечення. Успіх «Океану Ельзи» — орієнтир: українська традиція може породжувати власних зірок.

— А як бути з телебаченням? Коли з нього зникнуть українофоби охлобистіни?

— Прикро, але за останнє десятиліття українське телебачення перетворилося на філію російського. Тому тут доведеться починати ледь не з нуля, повертатися до точки відліку, яка була наприкінці 1990-х — початку 2000-х, коли наше ТБ починало виробляти цілком пристойний, конкурентоспроможний продукт. Уже найближчим часом більшість каналів будуть змушені переформатуватися, відмовившись від російського телепродукту. Була б моя воля, я б перекрив цей продукт на 100 відсотків і не відчув би жодного жалю, бо все, що виробляється на російському ТБ протягом останніх років, — нижче плінтуса.

Шляху назад вже немає. Фактор патріотизму не дозволить цього. Це вже тренд. Патріотизм зачепив зараз навіть тих, кому раніше до цього питання було байдуже. Один мій російськомовний товариш, якого знаю років двадцять, раптово заговорив українською, почав носити вишиванку, поставив на рінг-тон «Лента за лентою». І таких прикладів багато. Головне тепер, щоб держава не продемонструвала зневаги до своїх патріотично налаштованих громадян, щоб не знехтувала ними і їхньою позицією. Якщо цього не станеться, здоровий патріотизм в Україні тільки зростатиме.

— Останній рік ви не маєте власної програми на ТБ. За цей час встигли скучити за телебаченням?

— Зацікавлений повернутися на телебачення, бо ще відчуваю в собі сили створювати телепродукт. Причому я би радо дещо змінив своє амплуа — з творця культурно-інтелектуального продукту перекваліфікувався б у соціально-активну сторону. Хотів би уже показувати не тільки свій серйозний, академічний тон, а й зуби. Час вимагає більшої емоційності, а не нудно-архівного ведення. До речі, якраз триває процес перемовин з кількома каналами. Не хочу наврочити, але не виключено, що моя нова програма появиться в ефірі ще в цьому телевізійному сезоні.

— Поруч з вами дуже яскрава жінка — Світлана Фесенко — художниця, ілюстратор книжок, журналіст. Це ваша четверта дружина…

— Мені важко зараз уявити поруч із собою когось іншого, окрім Світлани. За останні одинадцять з половиною років у нашому спільному житті не поменшало ось того відчуття несподіванки. Світлана жартує, що зіпсувала мені все моє чоловіче життя (усміхається. — Г. Г.). Ну, в мене залишилися якісь примітивні чоловічі рефлекси, але що я зроблю, якщо з іншими жінками мені просто нецікаво. Світлана дивує мене щодня — то своєю творчістю (невдовзі має вийти її збірка оповідань), то кулінарними експериментами

— Вашій дочці Марії — 17 років. Чим вона захоплюється?

— Марія цього літа стала студенткою. Вступила до Київського лінгвістичного університету — на японську філологію. Це був її особистий вибір. Я жодним чином на нього не впливав.

Довідка «ВЗ»

Юрій Макаров народився 24 квітня 1955 р. у м. Софія (Болгарія). Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка. Володіє англійською, французькою, болгарською мовами. Працював журналістом у друкованих медіа, а згодом — автором програм та ведучим на телебаченні. У 2007-2009 рр. був шеф-редактором журналу «Український тиждень». Автор кількох книг. На початку 1990-их зняв кілька короткометражних фільмів, а також документальний серіал «Мій Шевченко». Дружина — художник та журналіст Світлана Фесенко. Має дочку Марію.