Андрій КОЗИЦЬКИЙ: «До роз'ятрювання питання Волинської трагедії може бути причетна Росія»

Тема трагічних подій на Волині, болюча і дискусійна, напередодні 70 роковин з часу трагедії постала особливо гостро. Чи можна тут шукати примирення, як це робити і хто зацікавлений перш за все у роз’ятрюванні ран?

Про це кореспондент «ВЗ» розмовляла з кандидатом історичних наук, доцентом кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету імені Івана Франка, автором посібника для студентів вищих навчальних закладів «Геноцид та політика масового винищення цивільного населення

у ХХ столітті» Андрієм Козицьким

(на фото).

— У зв’язку з роковинами подій на Волині точиться чимало дискусій. Декотрі з них орієнтуються на примирення, декотрі, навпаки, ще більше роз’ятрюють рану. Як слід підходити до висвітлення цієї трагедії, аби не погіршувати ситуації?

— Про Волинську трагедію можна говорити у двох аспектах: як про самі події 1943 року, так і про медійний резонанс, котрий вони спричиняють. Про ці події тривалий час українці та поляки не могли ані відкрито дискутувати, ані, тим більше, їх досліджувати. У CРСР українці не могли цього робити, оскільки велику частину злочинів проти них у воєнні часи вчинили на Волині радянські партизани. Полякам досліджувати це питання заважала офіційно декларована тоді дружба із Радянським Союзом. Після розпаду СРСР і у Польщі, і в Україні дискусія навколо Волині вибухнула з нечуваною силою. Сталося, як влучно зауважив один з дослідників історії XX cтоліття Володимир В’ятрович, так, що кожна сторона намагалась виговоритися, а не бути почутою чи почути іншого.

А у середині 2000—х років, особливо після Помаранчевої революції, до процесу підключилися «спеціальні технології». Ризикну припустити, що до розпалювання пристрастей навколо Волині може бути причетна Росія, яка в контексті волинських подій реалізує свої власні інтереси: створити в Україні неприхильне ставлення до Польщі, а у Польщі зіпсувати імідж України. Польща є нашим адвокатом у Євросоюзі. Але якщо постійно під’юджувати поляків до проголошення виключно української вини, у наших сусідів може скластися хибне враження: «Які невдячні українці, ми стільки зробили для них, а вони навіть за свої злочини вибачитися не хочуть!». Хоча відповіді на питання, якими були ці злочини, наскільки масштабними, тільки українськими чи взаємними, є далеко не таким однозначними, як це намагаються представити сьогодні.

У 2003 році, на 60—ті роковини трагедії, це питання вже поставало, і тодішній президент України Леонід Кучма вже вибачався за волинські події. Але тоді напруга не була настільки сильною. Виходить, за десять років польсько—українські стосунки у багатьох аспектах налагодилися, а у питанні волинських подій — погіршилися.

— Окрім зовнішніх чинників розпалювання конфлікту, вочевидь, є і внутрішні...

— У Польщі панує справедливе переконання, що їхня країна в роки війни стала жертвою нападу з боку двох імперій: більшовицької та нацистської. Але на Волині ситуація була іншою. Там поляки були союзниками комуністів, часто допомагали радянським партизанам і навіть самі воювали у їх загонах. Крім цього, коли українська поліція на Волині перейшла в УПА, німці на місце утікачів набрали волинських поляків. Тому одновимірна картина протистояння антифашистів—поляків і нацистських колаборантів—українців не відповідає дійсності. Все було набагато складніше.

— В сеймі зареєстровано проект резолюції щодо подій на Волині, де вживається слово «геноцид». Чи коректний у цьому контексті термін геноцид?

— Головними визначальними рисами «технології» геноциду є те, що сторона, яка його вчиняє, є незрівнянно сильнішою, організованішою та численнішою, ніж та, котра є жертвою. У випадку волинських подій принаймні перші два складники цієї тези, — організованість та перевага в силах українців, — не є такі однозначні. Термін геноцид має політичне та юридичне значення. Ми достатньо наслухалися про геноциди, яких насправді не було. Трошки більше, ніж 10 років тому, багато говорили про геноцид косівських албанців. Після того, як Косово окупували миротворчі сили, ніхто про це не згадує. Насправді цього геноциду не було. У 2008 році російська пропаганда та навіть українські політики із Партії регіонів верзли дурниці про буцімто влаштований Грузією геноцид у Південній Осетії. Хто зараз пам’ятає ці звинувачення? Словом “геноцид” політично зловживають. Не бачу підстав відразу погоджуватися, якщо законодавчий орган навіть дружньої нам держави пробує заявити, що на Волині відбувся геноцид.

— Польська сторона наголошує: кількість жертв з двох сторін непорівняльна. Згідно з дослідженнями, якими оперують польські історики, йдеться про понад сто тисяч убитих з боку Польщі та кілька тисяч загиб—лих українців.

— Якщо порівнювати цифри, то виявиться багато цікавих речей. Говорять про 60, 100, а інколи навіть 200 тисяч поляків, що загинули від рук українців. Але поляки уклали іменні списки — там понад 36 тисяч жертв. Водночас польська сторона заявляє, що поляки вбили лише 2—3 тисячі українців. Згідно з українськими підрахунками, серед волинських українців було не менше восьми, або й навіть 13 тисяч загиб—лих. Між цифрами 13 і 36 тисяч зовсім інша різниця, ніж між двома і двома сотнями тисяч. Крім цього, поляки часто намагаються вибілювати злочини, котрі вчинила їхня сторона. Єва Семашко, яка тривалий час вивчає волинські події, запропонувала вживати дивовижний термін: «превентивні акції відплати». Це коли поляки напали на українців першими, повбивали їх, але трактувати це треба як самооборону! Хіба не нонсенс?

— Керівник Інституту національної пам’яті Польщі Лукаш Камінський в інтерв’ю «ВЗ» стверджував: «Провідник УПА Роман Шухевич у липні 1944—го говорив про «ліквідацію поляків на Волині, яка завершилася влітку 1943—го». Українських архівних документів так багато, що виставка, підготовлена нашим інститутом до 70—их роковин трагедії, спиратиметься переважно на них».

— Жодного документа з наказом Романа Шухевича чи будь—якого іншого з керівників УПА винищувати поляків немає. Саме формулювання «Роман Шухевич говорив про ліквідацію поляків» наводить на думку про те, що йдеться не про документ, а про чиїсь спогади. Щодо архівних документів, про котрі каже польський історик, у кількох випадках українські дослідники вже виявили фальшування «документальних доказів» української вини за волинські події. Зокрема, на вигаданий наказ УПА про «ліквідацію польського елементу» посилався польський науковець Владислав Філяр.

У випадку подій на Волині не можна заперечувати, що українці вбили там багато поляків. Однак слід розрізняти вбивства, вчинені УПА, та вбивства, що були на сумлінні стихійних напівкримінальних угруповань, котрі називали себе «сокирниками». До «сокирників» часто належали люди соціально упосліджені, які хотіли покращити свій майновий стан, звести особисті порахунки, але їх усіх гамузом потім зарахували до націоналістів. Український професор Богдан Гудь запропонував визначати події 1943 року на Волині як «селянську війну». Багато нападів на поляків учинили угруповання, які навіть не мали вогнепальної зброї. Яка ж це армія, що йде на війну з сокирами та вилами?

— УГКЦ і Римо—католицька церква Польщі закликали спільно помолитися за жертв волинської трагедії. Питання відзначень роковин подій на Волині обговорюють на рівні президентів та урядів двох держав. Чи можуть, на вашу думку, ці заходи врешті—решт загоїти рану, вирішити проблему?

— Я не вживав би тут дієслова доконаного виду — «вирішити». Коли хтось ставить собі за мету вирішити складне питання до визначеної наперед дати, то, швидше за все, результату не досягне. Потрібно терпляче розбиратися у кожному конкретному випадку вбивств на Волині, незалежно від того, вчинили його поляки чи українці. Вина завжди персональна. І тільки тоді зможемо об’єктивно оцінити ці події.

Ще одну статтю на цю тему читайте

тут http://wz.lviv.ua/interview/122996.