Антон САНЧЕНКО: «Не стріляйте в піаніста, на цьому піаніно поки що грає лише він»

Антон Санченко схожий на американського мореплавця Джошуа Слокама, до перекладу книги якого «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці» він долучився минулоріч. Якщо Слокам став першою людиною, яка здійснила одиночне навколосвітнє плавання, то Санченка так само можна заслужено називати першопрохідцем у багатьох царинах. У сучасній літературі його сприймають як чи не єдиного автора-мариніста, на видавничому ринку — як людину, яка не боїться дуже ризикованих електронних експериментів, в Інтернет-просторі — як промоутера українських авторів і їхніх книжок. Може, тому й існує так багато тем, про які з Антоном можна говорити як із фахівцем.

«Море вчить правильній шкалі цінностей»

— Як моряку живеться в річковому Києві?

— Гарно. За ті роки, що вештався світами, встиг зрозуміти, що найкраща мить будь-якої мандрівки — повернення до Києва. Просто вийти в аеропорту Жуляни, вдихнути київське повітря і зрозуміти, що встиг повернутися на цвітіння каштанів. Звичайно, з роками це почуття забувається, починаєш бурчати на якісь побутові чи політичні незручності життя у столиці. Може, я й пишу переважно для того, щоб не забувалося, що Київ — найкраще місце на Земній кулі.

— Чи вважаєш небезпечним радянським спадком той факт, що центром усіх процесів у країні лишається столиця?

— Ну, я не погоджуюся з цим твердженням. На щастя, для України це не так, і цим ми від Росії, на мою думку, відрізняємося. Ну ось на час проведення Форуму видавців зовсім не Київ є книжковою столицею, а Львів. Якщо за накладами на душу населення — теж не Київ, а Харків.

Погляньмо на літературу: Житомирська школа прозаїків, Станіславський феномен, поет Мідянка, який спускається з гір лише для того, щоб отримати чергову літературну премію. Всюди життя. Цим ми від тієї ж надцентралізованої Росії дуже відрізняємося. Там є лише Москва. В нас же існують вагомі видавництва, скажімо, окрім згаданих видавничих центрів, у Тернополі та Донецьку.

Якщо ж згадувати мою колишню професію, то, звичайно ж, Одеса, а не Київ визначає те, що відбуватиметься на морі. А Херсон — що відбуватиметься в аграрному секторі.

— За твоїми спостереженнями, чому людину вчить море?

— Правильній шкалі цінностей. Така перевірена на собі піраміда Маслоу, де питна вода, їжа, сухий одяг набагато важливіші за колір твого айфона. До речі, книжки, фільми, музичні записи (культурка) в цій піраміді йдуть десь одразу за цигарками.

— Які з морських, моряцьких законів варто було б застосовувати на видавничому ринку?

— «Без порятунку нема розрахунку». Це правило для суден-рятувальників, але, якби за книжки читачі платили не до, а після прочитання, багато чого просто не видавали б.

«Хоч я і видавець, але завжди лишаюся на боці автора»

— Цікаво, чи планував ти спочатку, що проект «Електрокнига» буде довготривалим?

— Ну, це просто довготривалий експеримент. Або серія дослідів. Щойно в нас з’явився новий доброволець Яна Дубинянська з романом «Гаугразький бранець», на якому ми досліджуватимемо, скільки розділів читачеві знадобиться, щоб навчитися правильно вимовляти назву цієї вигаданої авторкою войовничої країни. А ще — чи правдивою є теза «Я охоче платив би автору, але не хочу, щоб на мені наживалися загребущі видавці-копірасти»? Цього разу всі розрахунки йтимуть через автора. Який, сподіваємося, розрахується і з видавцями.

— А ти сам уже звикся з думкою, що ти видавець?

— З думкою змирився, але досі в усіх суперечках залишаюся на боці автора. Чомусь так.

— Якими критеріями керуєшся, коли обираєш твори для «друку»?

— Естетичними. Насправді зараз ми видаємо авторів, яких потрібно було видати чи перевидати ще роки 3-4 тому, щоб вони могли рухатися далі. Але видавнича криза внесла свої корективи. В мене такий персональний список є, коли він вичерпається, подумаю про якісь інші критерії.

— Не хочу говорити про всі книги, які вийшли в межах проекту «Електрокнига», але кілька з тих, які я читала, були неідеальними з точки зору редагування. Через це в читача може скластися враження, що електронна книжка — не така ідеальна, як паперова (хоча в Україні це порівняння теж відносне, бо після занепаду радянської школи редагування все змінилося в гірший бік). Як можна вирішити цю проблему? Чи можна сподіватися, що над виробництвом електронних книжок працюватимуть такі ж великі редакційні колективи, як у видавництвах паперових книжок?

— У нас була одна книга взагалі без редактора. А саме мій «Самовчитель графомана». До інших можуть бути якісь прискіпування, звичайно, але редактори в них були професійні. І вони — були.

Справа в тому, що редакторська праця — невідчужувана частина опрацювання тексту. Тобто навіть якщо уявити найаскетичнішу електронну книжку — в форматі.txt для мобільних телефонів, яка, за великим рахунком, не потребує навіть верстальника, праця редактора залишається «зашитою» в тексті завжди. Тому навіть якщо автор відмовиться від гонорару (до чого доводити не хотілось би, але хіба пірати нас питають?), безкоштовні тексти все одно неможливі.

Ну, ось на моїй книжці (якщо ти помітила, коректором в цій книжці вказаний Microsoft Word) ми це перевіряли. Звісно, на інших авторах робити це було б нечесно. Дуже добре, що маємо від тебе такий фідбек. Пірати можуть розслабитися, вічний двигун відміняється. Коли закінчаться паперові книжки для оцифровування, а нових не видаватимуть, бо навіщо, саме час буде сісти й замислитися, а що далі? Ми замислилися на цим уже зараз.

«Друзі скаржаться, що перше питання дитини вранці: «Чи зарядився айпад?»

— Про що буде твоя повість для підлітків? Коли вона вийде друком?

— Це повість про двох хлопчиків, які потрапляють на борт торговельного судна десь в неназваному місті на Дніпрі і йдуть з ним у рейс кількома морями. Поки що вони з певними пригодами проминули Дніпро і херсонську митницю, побували в чорноморському турецькому порту, російському порту на Азові, пройшли повз Крим, Босфор і тепер прямують на один не дуже великий грецький порт. На скільки вистачить палива в цього судна — ще не знаю… Шкода, що Микола Трублаїні ніколи не бував у цих портах, а ловив шпигунів під Скадовськом, і просто списати в нього я не можу. Щодо того, коли вийде, краще не загадувати, я вже навчений, що бувають несподіванки.

— Чи згоден із прогнозами, що в найближчі роки прибутковою, а отже, здатною вижити, лишиться лише та ділянка видавничого ринку, яка пов’язана із виданням і просуванням саме дитячої літератури?

— Це передчасні висновки. Ми в результаті наших електронних, прости, Господи, експериментів, прийшли до того, що в електронної книги має бути... друкована версія. Є стабільний відсоток людей, які хочуть «тверду копію». І що найголовніше — готові за неї платити, чого з електронними текстами на наших теренах майже не спостерігається. Дещо парадоксально, але саме так. Вони навіть готові трохи переплачувати, що робить можливим цифровий друк на замовлення, який останнім часом значно подешевшав. Мені здається, «доросла» книга розвиватиметься саме в цьому напрямку. Є в книги 356 покупців, буде надруковано саме стільки примірників, берізки будуть збережені і всі задоволені.

Я, навпаки, якраз за дитячу книгу трохи стурбований. Нині всі «витребеньки» електронного книговидання дістаються саме дитячій книжці, всі заходилися анімувати картинки, вигадувати всілякі спецефекти й квести і робити дитячу книгу гібридом із мультиками і комп’ютерними іграшками. Це вбиває навички читання як такі, коли досить самого тексту чи він принаймні грає провідну роль, а далі вже працює уява. Може, я перебільшую небезпеки, але оці «анімашки» перетинаються саме з традиційною ілюстрованою дитячою книжкою, бо також застосовні тільки до якоїсь добре відомої батькам дитячої класики, а не сучасних авторів. Тож щойно подешевшають планшети, можна очікувати певних несподіванок і на ринку дитячої книжки. Мої діти вже виросли, але друзі іноді скаржаться, що перше питання 5-річної дитини вранці: «Чи зарядився айпад?»

— Ти себе назвав колись інтернетним автором, який поставив собі за мету писати оповідання на п’ять тисяч слів і не більше — щоби читач в Інтернеті зміг їх прочитати без зайвого напруження. Мені здається, що в такому підході є якісь певні рамки, яких література, по ідеї, не визнає…

— Щодо того, чого не визнає література, то дозволь нагадати старий анекдот.

— Добра фея.

— А чому з сокирою?

— Як мало ви знаєте про добрих фей!

Література, як і будь-яке мистецтво, з обмежень починається. Картина визнає рамку, вона в ній висить на стіні. Тобто оті всі вольності дворянства стосуються тільки змісту, форма повинна відповідати якимось взірцям або (дуже нечасто) той новий взірець створювати. Я пишу українською, а не російською чи англійською. Обмеження? Обмеження. Не віршами, а прозою. Обмеження. Не романи, а новели. Не розженешся. І так далі. Я, до речі, не довіряю поетам, які не вміють написати сонет, скільки б вони не доводили, що в европах таке вже не носять.

Спорадичні щоденникові записи у блозі без часових рамок, дедлайнів і включеності в контекст сьогодення — ще не мистецтво. Принаймні дуже мало хто їх читає, лічильники не брешуть. Кількарічна газетна щочетвергова (хоч дощ, хоч камені з неба падають) колонка на 1800 знаків і ні знаком більше — українська школа колумністики, в якій навіть виник новий жанр «жежерики».

Повертаючись до обмеження в 5 тисяч слів — більше в Інтернеті дійсно не читають, навіщо з цим боротися?

«Наша сучасна проза мені подобається своєю вітальністю і бадьорістю»

— Чи відчуваєш у собі сили і бажання після Слокама і далі займатися перекладами?

— Такими, які мені самому цікаві, — відчуваю. Сподіваюся, що цього року побачить світ в українському перекладі ще одна знакова для мене книжка — «Принц Енріке Мореплавець» Раймонда Бізлі. Вона про «батька» епохи Великих географічних відкриттів, середньовічного португальського інфанта. Дуже цікава науково-популярна книжка, яка несподівано має паралелі з сучасною Україною, що, схоже, теж повертається до феодалізму. Я усвідомлюю, що перекладач з мене такий собі, але відчуваю також, що світову мариністику в нас не дуже є кому перекладати, адже там важать якісь позатекстові реалії морського життя, які просто потрібно знати. Тому не стріляйте в піаніста, на цьому піаніно поки що грає лише він.

— Де ти вивчив англійську?

— В київській школі, в мореходному училищі, в радіоефірі, за кордоном і нарешті — на суднах з інтернаціональними екіпажами. Це дуже специфічна англійська. Приміром, я лише кілька днів тому завдяки пошуку за картинками в ґуґлі довідався, що funnel — не тільки труба пароплава з емблемою судноплавної компанії, а ще й така буденна річ, як кухонна лійка для розливання рідини в пляшки…

— Як гадаєш, чи корисно для перекладача бути ще й письменником?

— Мабуть, шкідливо. Іноді думаєш не про те, як адекватно перекласти якесь місце в тексті, а як би ти сам написав. Хоча найтиражніший український перекладач Наталя Тисовська — ще й автор цікавих детективів. Правда, перекладає вона геть не детективи. Мабуть, щоб не накладалося одне на одне.

— Які жанри, види діяльності тобі ще хочеться спробувати в літературі і видавничій справі?

— Ну, я ж не дегустатор, щоб усе спробувати. Життя саме підведе, до того, що саме в цей час тобі потрібне. Зараз пишу якісь навкололітературні огляди і статті для ґлянсових часописів, поки не набридло ні мені, ні редакції, ні читачам, продовжуватиму.

— В літературу ти ввійшов досить пізно — після сорока. Чи можна сказати, що в літературі, як, скажімо, в балеті чи музиці: чим пізніше починаєш нею займатися, тим складніше?

— Ну, я ж не в сорок букви вивчив. Я був у літературі давно, мене майже одночасно впустили до неї такі шановні метри, як Леонід Тендюк та Віктор Конецький, просто ніхто про це не знав, бо хід був чорний, а я шкерив рибу на ковеєрі, а не грів ноутбуком яйця. Щодо віку, то я колись присвятив есей «Шість камінців у ставок сучукрліту» саме тому, що поголовна молодість українських прозаїків — небувалий досі в нашій літературі феномен, так вдало зорі ніколи ще не сходилися: щойно 20-ть — і вже із книжкою. Якщо кивати на російських сусідів, там усе залишилося по-старому: прозаїки починають видаватися вже після 30-ти, тобто на слуху зараз якраз мої однолітки. Та й у нас внаслідок кризи ця ода молодості теж якось припинилася. Після двотисячників поки ніхто не пробився, бо ситуація на книжковому ринку змінилася. Мені іноді здається, що не усвідомлюють своєї унікальності тільки самі двотисячники, сприймають все як належне.

— З інтересом дізналася, що Антон Санченко колекціонує книжки з автографами авторів. Яка мета такого колекціонування? Для тебе важливішою є підписана книжка? Чи це ти збираєш скарб для дітей?

— Та ні, все просто. Чини з іншими так, як сподіваєшся від них щодо себе. Ходи на презентації, читай, пиши відгуки на прочитане. Ну, а раз ти вже приперся на презентацію й придбав книжку, гріх не підписати. Тобі це нічого не коштує, а авторові приємно.

— Чи правильно назвати Антона Санченка людиною місії? Те, що ти робиш для просування електронних книжок в Україні, твої видавничі експерименти, сайт «Автура» — все це не схоже на бізнес…

— Увесь нормальний бізнес і є місією. Ось тут був закинутий підвал, а тепер — кнайпа «Купідон». Його успішність чи неуспішність у грошовому вимірі лише сигналізують про те, чи насправді ця місія так необхідна людям, чи доцільніше витрачати ресурси на щось інше. «Автура» — вже самоокупний проект, причому з несподіваного боку, на який не було і натяку, коли проект розпочинався. Нині і трафік український значно виріс, і ми нарешті навчилися за допомогою сайту рекламувати паперові книжки.

Щодо «Електрокниги», то це теж комерційний садочок, неможливий без «Автури», просто яблуні ще не виросли. Може, виростуть, може, бджоли не прилетять вчасно, але на урожай я сподіваюся. Мені взагалі ота пропагована «жертовність» нашої інтелігенції здається саме тією рисою, якою залюбки користуються негідники з патріотичною риторикою. В нас люблять розповідати про Івана Федорова, що він помер у боргах, не уточнюючи, що в нього просто всі кошти були в обігу. І його спадкоємець, розпродавши вже надруковані книжки, розрахувався із кредиторами, ще й став заможним, як на той час, городянином. Суто комерційний (і успішний) проект, який змінив наш світ. Ще й як змінив…

Досьє «ВЗ»

Антон Санченко народився 1966 року в Херсоні. Письменник, перекладач, видавець. Закінчив Херсонське мореходне училище і філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Тринадцять з половиною років пропрацював моряком (за фахом — радист). Працював в Інтернет-компанії «Мета». Автор книг «Вызывной канал», «Весілля з Європою», «Баркароли», «Нариси бурси», «Самовчитель графомана». Про роман «Весілля з Європою» письменниця Оксана Забужко сказала, що це «той шлях, на якому різьбиться профіль української літератури завтрашнього дня».

Засновник сайту «Автура» та видавництва «Електрокнига», в якому вийшли книги Яни Дубинянської, Іри Цілик, Анни Гераскіної, Галини Ткачук та інших. Кілька років тому зібрав на сайті «Гоголівська академія» коло перекладчів, спільним зусиллями яких було вперше перекладено українською книгу подорожніх нотаток американського капітана Джошуа Слокама «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці».