• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Анна Марія ЙОПЕК: «Ненавиджу пісенні конкурси. Треба бути надзвичайно сильною людиною, щоб брати у них участь»

Анна Марія ЙОПЕК: «Ненавиджу пісенні конкурси. Треба бути надзвичайно сильною людиною, щоб брати у них участь»

Поляки недарма називають її «найбільшою джазовою надією останніх 50 років». Анна Марія Йопек і справді принесла у джаз автентичне слов’янське звучання.

Батьки бачили у ній класичну піаністку, а вона стала джазовою співачкою. Після Мангеттенської школи музики у Нью-Йорку американський музикант Кіт Джарретт витіснив зі списку улюбленців Анни Марії концерти Моцарта на фортепіано. Вона «випадково» виграла відбірковий тур «Євробачення» у Польщі, «випадково» отримала спеціальну нагороду із рук самого Мішеля Леграна, «випадково» записала свій золотий альбом із володарем 17-ти премій «Греммі». Про інші невипадкові випадковості, статус родини та що пов’язує польську співачку зі Львовом, розповідає “ВЗ” Анна Марія.

- Пані Анно, ви народились у Варшаві, але ще за СРСР студіювали джаз у Манґеттенській школі музики у Нью-Йорку. Як вам це вдалося?

— Це занадто голосно сказано — що студіювала, завжди спростовую цю інформацію. Мала можливість поїхати туди на літо — отримала спеціальну стипендію. У ті часи було важко отримати навіть закордонний паспорт, але мені вдалося. Моя тітка мешкає в Нью-Йорку і працює для Організації Об’єднаних Націй, тож мені було легше отримати згоду на виїзд. У моїх батьків не вистачило б коштів на таке навчання, та я дістала дофінансування і повинна була заплатити тільки частину грошей. Тоді ще нічого не вміла і не знала. Нью-Йорк був далекий від мого світу. У радянській Польщі джаз забороняли у класичних університетах, а в школі на нього дивились криво. Америка стала для мене ковтком свободи. Разом зі мною в кімнаті жила подруга-мулатка, яка мала звичку красти різні дрібні речі кожного ранку, коли ми йшли в університет, — якусь цитрину абощо. Вона робила це забави ради і вважала, що це — весело. Мене це шокувало. Вона була така шалена, а я — страшенно вихована. Повернулася до Польщі зовсім іншою. Могла б залишитися у Нью-Йорку, якби найнялася мити посуд або носити таці у кафе — потрібно було б за щось жити. Це теж була б чудова школа, швидше подорослішала б. Натомість повернулася вчити класику, хоча вже тоді знала, що не буду мати з нею контактів у майбутньому. Не хотіла розчаровувати батьків, адже вчила класику з семи років. Шкодую, що не була такою, як моя подруга, яка крала, що не могла сказати собі... “Залишаюсь!”, коли всі мене заохочували. Що не працювала там, хоч би і миючи тарілки. Хоча тоді не записала б альбом Polanna...

За час, який провела у Нью-Йорку, зрозуміла, що мій голос може внести щось індивідуальне у світовий джаз, адже я — полька. Виросла із цими традиціями, народилась і вчилась у Польщі. Тепер їжджу по світу і можу голосно і щиро говорити про те, ким ми насправді є. Змагатися із Даяною Кролл (канадська джазова співачка і піаністка, володарка трьох премій «Греммі») у мене б не вийшло. Вона розповідає свою історію. Fly Me to the Moon — це те, що їй співала мама перед сном. Моя ж мама заколисувала мене народними піснями.

- Вам було лише 24 роки, коли ви отримали нагороду з рук самого Мішеля Леграна у Вітебську на “Слов’янському базарі”. Чим ви його підкорили, і що йому так сподобалося, що він став вас просувати у джазовому середовищі?

— Насправді, ненавиджу конкурси. Треба бути надзвичайно сильною людиною, щоб брати у них участь. Тим паче, це — не спорт, тут ніхто не знає, хто насправді кращий, а хто гірший. Зараз на телебаченні багато конкурсів, які є копіями західних програм. І люди повинні брати участь у тих конкурсах, бо нічого іншого нема, а треба звідкись почати, розраховуючи на щастя. А потім хтось їх негативно оцінить, бо вони мають негарний ніс — саме так це виглядає у тих програмах, і це боляче. На «Слов’янський базар» приїхала лише, щоб потиснути руку Мішелю Леграну. Це — один з моїх улюблених композиторів, його теми завжди були мені близькі. Виявилось, що абсолютно не пасувала до стандартів того конкурсу. Там співали патетичні, монументальні твори, а я виконувала пісні у легкій манері, що межували з джазом. Здавалось, що моя іншість — велика помилка. Люди на «Слов’янському базарі» були не дуже доброзичливі. Після кожного виступу показували суддівські бали, ми дивились на ці бали на екранах за сценою, і Легран завжди ставив мені максимальні оцінки. Дівчата, що стояли поряд, казали, що він не розуміє засад цього конкурсу. Вони думали, що я — безнадійна. І тут сталося диво. Легран побачив мене в кулуарах, підійшов, поклав мені руку на голову і сказав: «Vous tes magnifique, mademoiselle» (Ви — прекрасна, мадмуазель). Він ніс в собі стільки доброти, що я подумала — все витримаю. Журі не хотіло мені давати жодної нагороди — всі ставили низькі оцінки, окрім Леграна. Тоді він сказав: «То я їй дам свою нагороду». І дав її зі своїх грошей. Нічого кращого і не могло статись, бо тільки він для мене і був важливий. Тато завжди мені казав: “Доцю, не співай, співи — то дурниці, кожен може співати. А як піаністку тебе ніхто не може перевершити”. Відповідала йому, що не можу нічого дати людям, граючи на фортепіано, а пишучи музику — зможу. Ніколи не буду така, як Бах, Моцарт чи Шопен. Нагорода від Леграна переконала татуся. Коли повернулась додому з конкурсу, він сказав: «Якщо сам Легран вважає, що ти можеш співати, то співай».

- Ви негативно відгукуєтесь про участь у різних конкурсах, однак ви були на «Євробаченні» від Польщі у 1997 році…

— Тому і кажу, що ненавиджу конкурси, бо маю багато досвіду. Взяти участь у “Євробаченні” мене підбили дві подруги. Тоді мене навіть у Польщі не було. Подруга занесла мій диск до комісії. Ніхто не хотів спеціально видавати моїх дисків. Ходила від одного видавця до іншого, а мені казали: «Непогано, але кому це треба?» Відповідала, що таким людям, як я. І от мої подруги взяли одну з пісеньок, яку я записала. І ця пісенька виграла. Планувала джазову кар’єру, а тут раптом їду на величезний конкурс популярної музики. Тоді моя тітка сказала: «Так це ж чудова пригода, чого ти переймаєшся? Ніхто тебе не знає, то дізнаються!» 15 років тому, коли виступала на «Євробаченні», вся Польща сиділа перед телевізором. Половина тебе кохає, а інша — ненавидить. Всі думають, що ти могла б бути кращою. Та найважливіше те, що всі студії звукозапису, які не хотіли навіть розмовляти зі мною, поклали контракти мені на стіл, і я вибрала найкращий.

- А як вам вдалося записати альбом «Upojenie» з володарем 17-ти премій «Греммі», Петом Метіні?

— Завжди про це мріяла. Він така особа, яка добре сканує людей. Коли людина перед ним стоїть, він одразу її знає. І через нас пройшла така щира іскра — ані бізнес, ані щось кон’юнктурне, ані бажання зробити кар’єру... Просто потреба зустрічі з людиною. Він послухав декілька моїх дисків і сказав, що чекає на пропозицію співучасті. Це було щось надзвичайне. Як рука Леграна. Здається, мною опікуються нагорі.

- Які важливі нагороди ви маєте?

— Не вірю у нагороди. Єдина нагорода, яку ціную, — публіка, яка приходить на концерти і купує диски. Це означає, що можу випускати інші диски так довго, як вони потрібні. У мене нема потреби мати більше нагород. Отримала їх достатньо. Часом навіть думаю, що занадто багато. Зрозуміла, що музика — це служба людям. Виходимо на сцену, щоб дати слухачам трохи іншого світу. І якщо ми добре слухаємо, то знаємо, чи єднаємося зі слухачем, чи не знайшли діалогу і треба ще постаратися. Мала багато нещасть із музикою, та це не позбавило мене віри в людей. Постійно зберігаю свій баланс у плюсі.

- Хто є опорою вашого життя, хто допомагає вам працювати?

— Важливою є родина, моя мама, діти, які кожен день мене вчать. Їжджу на гастролі, як на канікули. Справжнє життя починається тоді, коли ти хочеш добре виховати дітей. Це — важко у сучасному світі, це — найважливіший екзамен, який маю скласти. Музика — це лише пристрасть, моє хобі.

- А діти займаються музикою?

— Нещодавно молодший син зламав руку, чотири тижні був у гіпсі і не міг грати на кларнеті. Травмувався, б’ючи приятеля. Тепер матиме науку на все життя.

- Ви виступали у США, Канаді, Англії, Німеччині, Бразилії, Японії. Де найкраще співається?

— Це — не конкретне місце. Кожного разу публіка інша навіть в одному і тому ж місці. Різні стандарти поведінки, різна культура. Наприклад, в Японії люди настільки сконцентровані, що витягують із тебе усю енергію. У Туреччині зал реагує спонтанно. Там ніколи не викликають на біс. Ти можеш відіграти фантастичний концерт, публіка носитиме тебе на руках, але, коли зіграно останній такт, всі тікають з зали. Здається, що їм не сподобався концерт. Правда в тому, що там просто такий звичай. Кінець — то кінець, ніхто не просить більше. Німці — порядні, ґречні і дуже сконцентровані. А на сході всі неймовірно відкриті. Найбільш незвиклою для мене є польська публіка, ради якої існую.

- Ви ще будете приїжджати в Україну?

— Мої батьки — учасники ансамблю з Мазовше (найбільший польський регіон у центрі країни). Проте мій татусь, світла йому пам’ять, був львів’янином. Відвідала у вашому місті костел святої Єлизавети — місце, де хрестили мого батька. А перед війною мій дідусь працював у Львові ювеліром, звідси ж і моя бабця. Коли вибиралась в Україну, навіть трохи поплакала.

Довідка «ВЗ»

Анна Марія Йопек народилася у Варшаві. Отримала класичну освіту в Академії музики ім. Фредеріка Шопена. Навчалася на джазовому відділенні у Мангеттенській школі музики в Нью-Йорку. Її творчість на межі музичних стилів — джазу, польського фольклору і поп-музики. За межами Польщі багато хто знає її як учасницю міжнародного пісенного конкурсу «Євробачення» у 1997 році. З легендарним гітаристом, володарем 17-ти премій «Греммі» — Петом Метіні, Анна Марія створила спільний альбом. Диск «Upojenie», виданий у Польщі в 2002 році, став золотим одразу після видання. У дискографії Анни Марії більше 10-ти альбомів.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Анна Марія ЙОПЕК: «Ненавиджу пісенні конкурси. Треба бути надзвичайно сильною людиною, щоб брати у них участь»