Наталія СУМСЬКА: «Розуміють українську всі. Лінуються говорити…»

Наталія Сумська — одна з найяскравіших актрис в Україні. Харизматична, артистична… А ще — виважена і врівноважена. Своїм внутрішнім спокоєм вміє не лише наповнити атмосферу навколо себе, а й наситити ним свої ролі. Театр – її дім. Вона з акторської родини, все життя присвятила сцені, її чоловік, Анатолій Хостікоєв, — також актор. Наталія Сумська – справжня українка, що автоматично означає для неї любов до України як держави, української мови та біль за їхню, а отже, і свою долю. Про театр, глядачів, мовну політику і хамство влади з народною артисткою України поговорила кореспондент «ВЗ».


— Ви вже 35 років у театрі. Не втомилися за цей час від сцени, цього ритму життя?

— Аж ніяк. Це — моя улюблена професія. Сама собі дивуюся, як так мені вдалося зберегти цю любов в собі. Хоча ніяких зусиль не докладала, щоб у собі культивувати прив’язаність до професії… Вона сама прийшла. На початку непевність була. Але пов’язана не з внутрішніми переживаннями, моє це чи ні, а з відчуттям потрібності, зайнятості. Актор — робота, у якій не все залежить від тебе. Маєш ролі — можеш себе реалізовувати. А як нема їх, то й нема про кого говорити. Треба, щоб було де грати. А є ж начальники у театрі, художній керівник, режисер… Я ще й не тяжію до моновистав, тому залежу і від партнерів на сцені. Це не добре і не погано, просто така специфіка роботи. Мені пощастило, що знайшла однодумців, з якими й можемо творити театральне дійство. Працюю, окрім Театру ім. І. Франка, у театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв», якій виповнюється ось уже десять років. Та була б змога, я б ще трішки більше працювала. Не вистачає мені цього… Грала б до 10-15 вистав за місяць.

Коли бачу чужі гарні вистави чи акторську гру, яка мене вражає, не можу стриматися — готова бігти дарувати квіти, розсипатися в компліментах, не зважаючи, прийнятно це чи ні і як це виглядає збоку. У 14 років тато й мама поїхали на довгі гастролі до Сибіру, я залишилася сама у Запоріжжі. І у цей час не побігла на дискотеку чи якусь забаву, а щовечора ходила на вистави оперного обласного театру, який приїхав до нас на гастролі. Подивилася весь репертуар… Не казали ж мені: «Ходи, люби», але у мене, юнки, це було. Мене вабить театр, те дійство, яке відбувається на майданчику. Відкривається завіса, і там — інший світ, у якому розчиняємось. Людині властиво жити ілюзіями, втікати кудись. Тому театр — вічний. За це я його ще більше люблю.

— Не виникає образи на глядача, який дозволяє собі говорити під час вистави, відповідати на телефонні дзвінки, жувати і загалом поводитися некоректно?

— Раніше, в старовину, акторів могли взагалі закидати помідорами. І це вважалося нормальним. Зараз глядачі не стануть цього робити, тому реагують в інакший спосіб. Можуть брутальне щось собі дозволити... Часто обігруємо подібну поведінку глядачів, коли вистава це дозволяє. Й тоді вже над нашою «жертвою» сміються люди. Чоловік, Анатолій Хостікоєв, граючи у виставі «Швейк», мав кілька випадків, коли з залу чув телефонний дзвінок. Казав тоді: «Швейк, ви слишитє етот звук?». Той глядач не знав куди подітися.

— У вашому театрі зараз зміни. Місце художнього керівника, яке посідав останні 11 років покійний Богдан Ступка, зайняв режисер Станіслав Мойсеєв. Які очікування, а може, страхи у вас з цим пов’язані?

— Страхів у мене нема. Я — загартована життям людина. Мені, як жінці, властиво на багато житейських речей дивитися по-філософськи мудро. Жінка має триматися за життя руками, ногами, материнським єством. Мені є чим займатися замість того, щоб реагувати на якісь пертурбації. Ще не знаємо, як у нас складатиметься ситуація в театрі. Будемо думати, реагувати, якщо ставатимуться якісь там події. Наразі минає лише два місяці з призначення. Гастролями у Львові розпочинаємо свій 93-тій театральний сезон. У мене багато справ, мене багато що турбує. І вибори, що наближаються... Бо це — моя Батьківщина. Не можу сидіти склавши руки, реагую на все, мені болить. Але й про це 24 години на добу не подумаєш. Забуваю. Варю, готую, працюю, займаюся тим і тим. Перейматися і гризтися нема часу.

— Вам болить ситуація в країні, брали участь у мітингу на захист української мови. Вірите, що маленька людина може щось змінити у ситуації, що склалася в Україні, переламати її?

— Якби кожна людина вірила в це і робила щось для цього, то так. Говорила українською мовою, не наказувала, а щиро просила оточуючих робити так само… Якщо один не повірить їй, тоді нехай каже наступному, і так далі і далі. П’ятий, десятий не заговорить на ваше прохання українською, а дванадцятий, може, й говоритиме. Треба розуміти, що іншої держави не буде. Ми проживаємо своє життя тут і тепер. Треба берегти нам з вами, з дитиною, братом, сестрою, другом, знайомим те, що маємо. А мова, без сумніву, — основа державності. Не буде мови — не буде державності. Боляче, що з нею так чинять. Боротися, голодувати — не той шлях. Ті, кому до України байдуже, лише посміються. Не хочу, щоб над нами реготали. Маємо боротися за мову тільки своїм прикладом. Іншого не дано.

Але у жодному разі не треба казати, як один відомий український митець: «Мені пахне погано від русского». Прикро таке чути. Так не можна робити. В російській літературі — великий сенс, дух. Це велика мова і велика країна. І нам треба не ображати когось, а не забувати своє.

— Нещодавно в ефірі «5 каналу» ви попросили депутатку від Партії регіонів Олену Бондаренко, як представника влади, розмовляти українською. Вона у відповідь вас назвала “абсолютно невоспитанной женщиной”…

— Для них подібні прохання — дивина, от вони й не зважають на них. Розуміють українську всі. Лінуються говорити… Але якщо не вміє чи не хоче говорити українською пересічний громадянин України, то він може цього і не робити (бо ж всяке буває). Влада, яка є очільником народу, не може не говорити державною мовою. Прийшов до влади — вивчи українську мову. Йдеш керувати народом України — керуй його мовою. Не знаєш? Вивчи! Займайся з 7-ї ранку, наймай вчителя. Це — не так вже й складно. І ті, що говорять українською, і то стільки помилок допускають. Всі як один: «тисьща», «тисьща». Вухо ріже! Та вивчіть мову і говоріть по-людськи. Не «тисьща», а «ти-ся-ча».

— А як же їх змусити говорити українською, коли ви просите, пояснюєте, а вам хамлять у відповідь?

— Вихід — енергетика. Люди їм посилають негативну енергетику, гнів. І ця нотка, хвиля дійде до них. Вони повинні нахилитися перед людьми. Мова дає цю можливість. І симпатії тут же потечуть до них рікою. Не хочуть? Як хочуть. Їм це ще аукнеться. А на виборах треба обов’язково прийти і проголосувати. Не треба так байдуже ставитися до цього рішення. Вибори дають хоч якусь надію. Кинути бюлетень в урну… Більше нам нічого не залишається. Агітувати зась. Навіщо входити у той негатив, якщо людина не хоче тебе слухати? Але бути провідником своїх ідей — потрібно.

— Ви критично налаштовані до влади, натомість ваша сестра пані Ольга Сумська демонструє прихильність до неї. Нещодавно на відкритті відреставрованої київської школи, де навчається її донька, вона горнулася до президента Віктора Януковича. У сім’ї не маєте конфліктів на цю тему?

— На ці теми не говоримо з Олею. Вона — дуже зайнята. Додому залетіла на хвильку і побігла далі. Їй треба віддати належне, вона дуже енергійна. Оля якась інакша, ніж я. Обрала собі шлях — зараз вона і в кіно, і в різних шоу. Її багато знають, багато бачать. Я — інакша. Я — в театрі. Це — моя територія, де можу досягати того, чого хочу. Вистави, драматургія, трішки кіно...

— В одному з інтерв’ю говорите, що відмовляєтесь зніматися в російських серіалах, бо українцям там пропонують примітивні і некрасиві ролі.

— Так є, на жаль. Хоча ситуація з часом змінюється. Актори вже всі перемішалися, російські з українськими. І в українських акторів є непогані ролі, якось вони виборюють своє положення. Я не так тісно задіяна у цій сфері. Хоча знялася у режисера Дмитра Пантєлєєва в Одесі, в серіалі з робочою назвою «Пляж». Постановочна бригада була російська, а решта найманих служб — одеські.

Довідка «ВЗ»

Наталія Сумська — народна артистка України, актриса театру та кіно, телеведуча, лауреат Шевченківської премії (2008 р.). Народилася в селі Катюжанка Київської області у спадковій родині акторів. До 10 років жила у Львові. В 1977 році закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім І. Карпенка-Карого (майстерня народного артиста України Анатолія Решетникова). З 1977 року — акторка Національного академічного драматичиного театру ім. І. Франка. Від осені 2003 року до початку 2010 року — ведуча програми “Ключовий момент” на телеканалі “Інтер”. Працює в театральній компанії “Бенюк і Хостікоєв”. Чоловік — народний артист Анатолій Хостікоєв. Має двох дітей.