Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Богдан БОГАЧ: «За двадцять років «Терції» ми жодного разу не підставили один одного»

Високий Замок» продовжує публікувати серію відвертих інтерв’ю-портретів з учасниками вокальної формації «Піккардійська терція», яка цієї осені святкує 20-річчя. Цього тижня гостем «ВЗ» став бас Богдан Богач. Серед шестірки «піккардійців» він виділяється не тільки своїм низьким голосом, високим зростом, а й, розповідають інші учасники акапельного гурту, найспокійнішим характером.

А ще у Богача немає ані електронної скриньки, ані сторінок у соціальних інтернет-мережах. На початку нашої бесіди «не просунутий» у комп’ютерних справах «піккардієць» розповів мені на цю тему анекдот: «Коли хтось чує, що сучасна людина не має сторінок у соціальних мережах, спершу це викликає здивування, потім — жалість, а врешті-решт — заздрість…».

— Богдане, ви виростали у сім’ї професійних музикантів — диригентів. Яке воно, дитинство у музичній родині?

— Скільки себе пам’ятаю, я співав. Батьки-диригенти привчали мене до цього змалку. Тато сідав за фортепіано, акомпанував, а я — співав дитячі пісеньки. До нашого дуету приєднувалися мама і мій старший на п’ять років брат-скрипаль. І так вечорами ми часто музикували. А в шість років я пішов до музичної школи — вчитися гри на скрипці.

— Уроки музики вам, малому, подобалися чи все ж це був примус?

— Співати мені завжди подобалося. А от скрипка була примусом. Причому страшним… Пригадую, як улітку, на селі, усі сусідські хлопці ганяли м’яча, відпочивали, а я на городі пробував видобувати з інструмента звуки. А у Львові, бувало, батьки закривали мене у хаті — поки не вивчу нову мелодію… Скрипка — важкий інструмент, потребує щоденних кількагодинних репетицій. А я не мав до такого терпцю… Хоча, зрештою, дев’ять років я на скрипці таки відіграв. І мушу зізнатися, навіть були моменти, у які вона починала мені подобатися. Але в музичне училище вступив уже на диригування.

— Ваш рідний брат також має музичну кар’єру. Щоправда, не в Україні, а за кордоном…

— Так, Тарас живе у США. Виїхав з Укра­їни наприкінці 1990-х.­ Брат грає в оркестрі, викладає. Звик до життя за океаном. Головне, що має змогу працювати за спеціальністю, а не змушений заробляти на життя, скажімо, на будівництві.

— А у вас не було спокуси чи перспективи також виїхати за кордон?

— Можна було виїхати. Були такі пропозиції. Але я їх не прийняв. Не хотів — і все. У мене, на відміну від брата, інший характер. Навіть якби виїхав за кордон, гадаю, довго там не витримав би. Мій дім — тут. Тут мої рідні та друзі.

— Батьки пишаються, що діти пішли їхніми шляхами?

— Звісно! Мама — мій перший критик. Вона — перша людина, якій телефоную після концерту й запитую: «І як було?». Думки й оцінки мами й тата — надзвичайно важливі для мене. Адже вони, як ніхто інший, знають у музиці толк. Батько, крім всього іншого, також мав неабиякий досвід виступів на великій сцені — наприкінці 1980-х — на початку 1990-х був солістом знаменитого колективу «Львівське ретро».

— У «Піккардійській терції» ви — більш як половину свого життя…

— Пригадую, коли двадцять років усе тільки починалося, у нас був неймовірний юнацький запал. Хотілося щось робити! В музичному училищі витав благодатний творчий дух — неможливо було сидіти склавши руки. А нам ще й пощастило — зустрілися однодумці. Мабуть, саме завдяки цьому ми й досі разом, уже два десятиліття.

Не уявляю свого життя поза «Терцією». У цьому колективі мені затишно, спокійно. Почуваюся тут у «своїй тарілці». Це для мене наче ще один тил — поряд із домом, сім’єю. Хоча у «Терції», як і в будь-якому колективі, були і бувають всякі моменти. На початках, бувало, й до палких «розбірок» доходило. Пригадую, якось, ще в училищі, на одному з концертів Андрій Капраль зімпровізував — вийшов на авансцену, а ми залишилися позаду. Потім влаштували йому «розбір польотів». Тепер ці спогади викликають тільки усмішку. З часом і віком навчилися загладжувати конфлікти. Іноді розумієш, що краще промовчати. Хоча досі не всі з нас вміють мовчати. Зате інші про це добре знають (усміхається. — Г. Г.).

— А якби «піккардійці»-однодумці таки не зустрілися?..

— Все одно музику навряд чи закинув би. Мабуть, працював би за спеціальністю — диригентом. Зрештою, до «Терції» я співав і в «Черемоші», і в хорі «Євшан». Останнім свого часу керував мій батько, а згодом — мій двоюрідний брат. Певний час я був у «Євшані» хормейстером. Але коли ми з хлопцями створили акапельний гурт, настав момент, у який заради нього покинув усе інше. Не хотів розпилятися. Я — з тих, хто воліє зосередитися на чомусь одному.

— Початки «Терції» припадають на час відродження і розквіту української музики…

— О так! І це був не тільки музичний розквіт. Тоді був неймовірний сплеск патріотизму! Здавалося, в одну мить патріотами стали всі, особливо молодь. Бо всі довкола, у тому числі східняки, намагалися розмовляти українською.

Один з найяскравіших спогадів з того часу — друга «Червона Рута» (1991 рік. — Г. Г.). Поїхав до Запоріжжя як простий слухач, з друзями. Зіркою номер один для мене тоді був Андрій Середа з гурту «Кому Вниз». Пригадую, спостерігав за ним і думав: «І я б хотів бути такою зіркою» (усміхається. — Г. Г.). До речі, коли поверталися із Запоріжжя додому, у Москві якраз стався путч. І ми дорогою до Львова, у поїзді, перешіптувалися: «І що все це означає?..» (сміється. — Г. Г.).

— А зіркою з часом себе таки відчули?

— Та якою зіркою?! (усміхається. — Г. Г.). У мене — незірковий характер. Не люблю дивитися на себе ані по телевізору, ані на світлинах. І коли мене впізнають на вулиці — не люблю, ніяковію. На щастя, мене не так часто впізнають, як Славка Нудика, Андрія Капраля чи Дональда (Володимира Якимця. — Г. Г.). Пройтися з ними вулицями Львова — справжня мука. Для мене — це паніка (сміється. — Г. Г.).

— У вас особливий голос — бас. Це якось відбилося на вашому характері?

— Гадаю, що так. Я — малослівний і «ненапряжний», неконфліктний. Ці риси мого характеру з’явилися, мабуть, саме через те, що я — бас. Але я — бас-співак, а не бас-вокаліст. Поясню різницю. Професійні вокалісти із консерваторською освітою часто ходять серйозні, задумані, заглиблені у себе, у пошуках звуку. Недарма у середовищі музикантів їх називають «смурняками». А ми, співаки (у «Терції» всі — співаки, а не вокалісти), — не такі поважні (усміхається. — Г. Г.).

— Усі «піккардійці» в один голос характеризують вас насамперед як доброго друга. У вас — багато друзів?

— Як мінімум, п’ять-шість (усміхається. — Г. Г.). Я по життю — компанійський. Швидко сходжуся з людьми. Дружба — це не просто піти на каву. Це — підставити другові у потрібний момент своє плече, дати пораду… За двадцять років існування «Піккардійської терції» ми жодного разу не підставили один одного, не зробили один одному якоїсь підлості. Впевнені один в одному на сто відсотків.

— Охарактеризуйте­ кож­­­ного зі своїх друзів-«пік­кардійців»…

— Славко Нудик з усіх «піккардійців» — мій найкращий друг. З ним спілкуюся найбільше. Славко — добрий чоловік, порадник, справжній театрал. Завжди підставить мені своє дружнє плече, дуже переживає за мене. Недавно приніс мені електронну сигарету — щоб я не курив простих цигарок. Ромко Турянин — мій кум. Він — perpetuum mobile, вічний двигун: ні хвилини не може всидіти на місці. Андрій Шавала — гуру медицини, добрий господар: має хатинку і сам нею займається. Андрій Капраль — добрий сім’янин, лідер по життю. Він завжди був першим — і в училищі, і в консерваторії. Ми ж однолітки, вчилися разом, тож уже багато років спостерігаю за його лідерським характером. Дональд — дещо вперта людина, Лев за знаком зодіаку. Але й він — з тих, хто допоможе завжди, у цьому сенсі — безвідмовний.

— Ваша дружина Мар’яна — художниця за фахом. Як дві творчі натури вживаються під одним дахом?

— Мар’яна не працює за спеціальністю. Займається туристичним бізнесом, у неї — власна фірма. І, мабуть, саме це рятує ситуацію (усміхається. — Г. Г.). Були б обоє до мозку кісток творчими людьми, було б важче. А так, я — більш романтичний, а дружина — більш прагматична.

— Паралельно із «Терцією» не думали зайнятися якимось бізнесом?

— Час від часу допомагаю дружині у її справі: підключаюся до переговорів, роблю банківські перерахунки…

— О, то ви — не типовий творчий чоловік! Якби таки зайнялися бізнесом, що б це було?

— Мабуть, відкрив би власну галерею. Але це — лише мрії. На таку справу потрібні великі інвестиції. Та й час у державі зараз не надто сприятливий…

— У вас — дві дочки. Який ви тато?

— Кажуть, добрий, лагідний (сміється. — Г. Г.). Старшій доньці, Насті, — шість років. 1 вересня пішла до школи. А молодшій, Міленці, — чотири роки. Обоє — народжені у грудні. Користуються добротою свого тата. Як йдемо гуляти, мушу кишені напихати грішми (сміється. — Г. Г.), бо тільки й чую: «Тату, сочок хочу! Тату, на піцу хочу!..». З дітьми — цікаво. З ними ніби поринаєш у якийсь інший світ. Вони — такі активні. Усі турніки — їхні, такі чудеса на них показують! Мабуть, треба віддавати у якийсь спорт.

— Доньки вже усвідомлюють, що їхній тато — артист?

— Так. Уже навіть були на одному концерті «Терції» — просто неба, на площі Ринок у Львові. Їм сподобалося.

— Як хотіли б, щоб складалося ваше життя у найближчі десять років?

— Хотів би, щоб «Піккардійська терція» усі ці роки ще існувала. Тоді моє життя однозначно буде пов’язане із цим колективом. У «Терції» — добрий потенціал. Нам є ще що сказати і показати. Стільки творчих задумів!

Довідка «ВЗ»

Богдан Богач народився 15 травня 1975 р. у Львові. У музичній школі опановував скрипку. Продовжив творчу освіту у Львівському музичному училищі ім. С. Людкевича — на кафедрі хорового диригування, а згодом — у Львівській музичній академії ім. М. Лисенка. У 1992 р. разом з Ярославом Нудиком, Володимиром Якимцем і Андрієм Капралем був біля витоків створення «Піккардійської терції». Із дружиною Мар’яною, художницею за фахом, виховує двох донечок — Мілену та Анастасію.

P. S. 24 вересня 2012 року «Піккардійська терція» відзначатиме своє 20-річчя на сцені Львівської опери. А 29 вересня святкування продовжиться у столичному Палаці «Україна». На головній сцені країни «Терція» дасть великий сольний концерт, у якому візьмуть участь її творчі друзі: Руслана, Марія Бурмака, Тарас Чубай, Павло Табаков, гурти «Мандри», «ТіК», «От Вінта»… Ці артисти на власний лад переспівали «багатоголосі» пісні «піккардійців». Кавери на акапельні хіти увійдуть до триб’ют-альбому, що побачить світ до ювілею формації. Також до 20-ліття «Терції» вийдуть подарункова вінілова платівка і mp3-збірка усіх десяти альбомів колективу.

Схожі новини