Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Лідія Таран: «Середньостатистичний українець на екрані хоче крові»

Лідія Таран не лише одна з найвпізнаваніших постатей на українському телебаченні, а й одна із найсміливіших. Вона як риба у воді почувається не лише у ролі ведучої новин, спортивних, розважальних програм чи політичних марафонів, а й на місці учасниці шоу. Три роки тому Лідія брала участь у проекті “Танцюю для тебе”, а нещодавно відкрила душу в ефірі шоу “І прийде кохання”. Про роботу, українську мову, телебачення, виховання доньки, чоловіків та нелегку жіночу долю з Лідією Таран розмовляла кореспондент “ВЗ”.

— Які зміни підготував для вас новий осінній телевізійний сезон на «1+1»?

— Поки що єдина, але кардинальна зміна — щодня відпрацьовую вечірні ефіри, замість ранкових. Не знаю, скільки це триватиме, оскільки ведуча випуску, яку заміняю, зараз у декреті, і чи повернусь у ранкові ефіри, бо туди добре вписалися ті ведучі, що є зараз. Найпевніше, Боженька робить так, що у мене мають відкритись якісь інші нові горизонти.

— А який графік вам більше подобається — вечірній чи ранковий?

— При ранковому графіку не можу відвести дитину у садок. А при вечірньому не можу її звідти забрати. Так чи інакше, виходить, що немає якоїсь частини доби. Трошки втомилася працювати зранку. Відпрацювала у такому ритмі три сезони.

— Які нові горизонти хотіли б для себе відкрити? Працювали вже і у новинному, і у розважальному жанрах, спортивній журналістиці…

— Хотіла б для себе якийсь пізнавально-гуманітарний проект, щось у жанрі культурних мандрівок. Мені не хочеться далі сидіти в новинах. Хочеться робити щось іще. Але це «щось іще» на каналі залежить від безлічі важливих факторів. Остаточне рішення — не за мною.

Ефір увечері — велика відповідальність. У будь-який час вести ефір — відповідальність. Та у вечірніх новинах слово — вже не просто горобець, це — камінь. Але можеш хотіти вести кулінарну програму, а замість того вестимеш вечірні новини. Кажеш: «Не хочу», а тобі відповідають: «Та що ти! У тебе гарно виходить. Вестимеш!». (Сміється. — О. З.). Хоча, чого мені скаржитися? Люди роками б’ються за вечірні новини.

— Ви — одна з небагатьох україномовних ведучих в Україні. Як реагуєте на прий­няття “мовного закону” і той факт, що за новим законодавством телеканали можуть вести програми будь-якою мовою, хоч китайською?

— Жахливо реагую. Всі ми знаємо, що вони будуть вести мовлення не китайською… Хочу вірити, що, коли хоч трішки щось зміниться у парламенті, в гілках влади, то це рішення переглянуть. Відсутність обов’язкової графи у ліцензії із вказанням відсотка україномовного продукту — шкідлива. Звичайно, і тих квот, що були, часто не дотримувалися, віталися українською, прощалися також, а посередині говорили російською. Але хоч якісь правила були, хоч чогось боялися. Боюся того, що відсутність будь-яких правил, відповідальності, призведе до зникнення і того, що вже є. Люди звикли (навіть у Криму) дивитися кіно, мультфільми, новини українською. Можемо втратити і це. Цілу віху українізації, яка була і яка, зрештою, нікому не заважала. У мене є хрещениця, у якої батьки — російськомовні, але вона вчиться в українській школі. Вона виросла в російськомовному середо­вищі, але думає українською. Боюся, це — перше і останнє покоління дітей, які завдяки системі освіти, кінопродуктам, вибудуваним правилам, росте україномовним. Скасування «мовної графи» призведе до катастрофічних наслідків. І не так для української мови, вона виживала і в страшніші часи, а для української державності. Ті, хто каже, що йдеться лише про мову, самі себе дурять.

— Стикаєтеся з проблемою русифікації і браку україномовного продукту, середо­вища для доньки?

— Дитина у Києві мусить розмовляти двома мовами, навіть якщо цього не хоче. Тут не можна вирости інакше. Василину ніхто не вчив російської. Не включали російськомовних мультиків, повели у садочок львівського товариства «Левенятко», усі тренери на гуртках, куди вона ходить, розмовляють з нею, на моє прохання, українською. Доступ до російської мови у неї мінімальний. Однак Василина вільно спілкується російською. У Києві важливо не втратити української. Треба докладати багато зусиль, щоб дитина розмовляла саме цією мовою. Тут можуть випадково зустрітися дві україномовні дитини і страшенно радіти своїй зустрічі. Те, що вважається закономірним у Західній Україні, у Києві — додатковий привід для радості. Василина і російською мовою спілкуватиметься з дітьми. Але розмовляти з ними українською для неї додаткове задоволення. Такі зустрічі, на щастя, трапляються часто. Й часто у російськомовних сім’ях діти — україномовні, бо для їхніх батьків розмовляти з дитиною українською — свідомий вибір.

— Українське телебачення критикують за поверховість, негативність, скерованість на «розважайлівку» і «чорнуху». А як ви, людина зсередини, оцінюєте плюси і мінуси українського ТБ?

— Можемо кривити душею і розповідати, що телебачення живе окремо від глядачів, але все робиться на основі того, що хоче бачити глядач. Подивіться на українське телебачення і зможете уявити загальний портрет українця. Телебачення таке, як люди. І влада така, які у нас люди. Вони мають те, що заслужили. Коли народ обурюється і каже, що телебачення робить всіх остолопами і нелюдами, то, власне, треба розуміти, що у душі вони такі і є. Все, що може зробити телебачення, це створювати хоч якісь культурні рамки і канони, у тому числі і мовні. Звичайно, хочеться, щоб було більше програм про культуру… Але середньостатистичний українець хоче крові, хоче бачити, як у його сусіда вбили коня, а інший сусід напав на нього з ножем, а ще в іншого свиня народила порося з двома головами… Це те, чим живуть у селах. Як би це не звучало жахливо, але це — так. Телебачення стає нішевим. Є канали, які розвивають, розважають, дитячі, спортивні, будь-які. Бо не можна зварити компот, який буде усім до смаку. Один слив не їсть, інший грушки ненавидить.

— Не так давно ви стали учасницею телешоу “І прийде кохання”. Щоб відкрити особисте життя і переживання на камеру, потрібно мати неабияку сміливість. Як зважились на участь?

— Поставилась до цього, як до шматка роботи над собою. Єдине, що цю роботу ще й бачили люди… Оскільки людей не боюся, то вирішила, що українські жінки зможуть завдяки цьому проекту навчитися чогось позитивного, щось винести для себе. Принайм­ні більше почнуть себе поважати… Подумала, що участь у цьому проекті не зіпсує мого життя. Так воно, власне, й сталося.

— А що для себе винесли з шоу?

— З чим прийшла на проект, з тим і вийшла. Що стосунки — складна історія, що над ними треба багато працювати і у жодному разі цю роботу не занедбувати. Якісь основоположні речі. До багатьох чоловічих витребеньок, коників тепер ставлюся спокійніше, розуміючи, що чоловіки такі є. Десь почала думати краще про українських чоловіків, а в якихось моментах — гірше. Але ситуація не така вже й безнадійна, як мені видавалось до проекту.

— Становище жінки у Украї­ні — нелегке. Вона має бути ідеально зреалізованою у всіх сферах — як мама, дружина, працівник…

— Це правда. Не дай Боже, їй хоч на секундочку відволіктися від якихось обов’язків чи подружніх, чи материнських, чи робочих. Її одразу критикують.

— Як вирватися з цього замкнутого кола, обумовленого сус­пільними стереотипами?

— Не зважати на думку оточуючих. А для цього треба бути сильною людиною. Жити так, як хочеться. Якщо постійно думати, що тут так про тебе подумали, а тут — так: «Ой, яка погана мама чи дружина! Яка вона стара, а незаміжня! От вона не вийшла заміж після університету, значить, вже ніколи не вийде!», то краще не жити. До порад треба прислухатися. Але чим менше зважаєш на думку оточуючих, тим менше це оточення тягне тебе назад.

— Минуло понад три роки після вашого розриву з Анд­рієм Доманським. Вдалось за цей час налагодити дружні стосунки?

— А навіщо мені дружні стосунки з ним? У мене — купа друзів. Для чого мені дружити ще й з колишнім чоловіком?

— Але ж вам доводиться працювати в одному колективі, на одному каналі, у вас росте донька…

— Для цього не треба бути друзями. Для цього треба бути дипломатами. Друзями стають на підґрунті чогось. А якщо підґрунтя нема, то про яку дружбу може йтися?

— Як Василина реагує на те, що тато і мама не живуть разом?

— Дитина щасливо собі росте. Вона гіпотетично знає, що у неї є тато. Вона пам’ятає, що він водить машину. Ще якісь речі про нього... Якщо спитати, чи є в неї тато, скаже, що є. Але у її розумінні тато — не та людина, яка живе поруч з нею. Вона багато бачила сімей, де все так само. Зараз це — не виняток, а правило. Тому вона навіть здивується, що може бути якось інакше… Василина звикла, що тато майже ніколи з нею не жив.

— Дивлячись на маму, вона також хоче стати телезіркою?

— Не просить включити телевізор, бо там показують мене. Ставиться до телебачення, як і до всього іншого, що краде у неї на якийсь час маму. З жалем… Розуміє, що мама заробляє грошики, реалізується, що робота їй потрібна. Але дитині хотілося б, щоб я була постійно поруч. А про те, ким стати, вона ще не думає. Чотири роки — зарано для таких думок.

— Хто вам допомагає з донькою? Маєте няню?

— Ми з її бабусею вдвох справляємось. Поки що робота дозволяє обходитися без допомоги великої кількості помічників. Хоча не завадило б мати ще дві покоївки, нянь, водіїв... (Усміхається. — О. З.). Усі гуртки, плавання, гімнастика, малювання, — у різних місцях. Якщо хочеш, щоб донька не сиділа весь час вдома, стаєш водієм для своєї дитини.

— Розриваєтесь між донькою і роботою, а якими маленькими радощами балуєте себе?

— Останній подарунок купила не лише для себе, а для всієї родини, мами і Василини, — дачу під Києвом. Тепер маємо прекрасне місце, де можна відпочити. Хочеш — працюй на грядках, хочеш — каву пий на сонечку, хочеш з дитиною бався… Час від часу на кілька днів літаю за кордон просто погуляти. Це — мій вихід зі становища білки в колесі.

— На цьому етапі життя відчуваєте брак чоловічого плеча?

— Мені не так потрібне чоловіче плече, як чоловік загалом. Бо, якщо говорити просто про плечі, то маю багато помічників-чоловіків. Вже у такому віці, досвідченому, що і сама, і середовище навколо мене сформовані. Оскільки не хочу бути з ким завгодно, значить, можу почекати на того, що треба. І у цей час не відчуваю якогось психологічного дискомфорту.

Довідка «ВЗ»

Лідія Таран народилась у 1977 р. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Працювала на радіо «Промінь», ФМ-станції «Довіра». 1997-2004 рр. — журналіст програм “Репортер”, “Спортрепортер”, ранкового шоу “Підйом”, програми “Гол”, телемарафонів під час виборів 2002-го та 2004?р. на «Новому каналі». 2003 р. — володар премії “Телетріумф” як кращий спортивний коментатор року. 2005-2009 рр. — ведуча інформаційних програм та політичних марафонів “5 каналу”. 2008 р. — другий “Телетріумф” як ведучої аналітичної телепрограми. З 2009 р. працює на каналі «1+1» ведучою програм «Сніданок з 1+1» та «Я люблю Україну». Зараз веде вечірні випуски новин. Незаміжня. Виховує доньку Василину.