За перший сеанс брати Люм’єри брали по одному франку

Саме 28 грудня 1895 року в підвалі «Гранд кафе» на бульварі Капуцинок у Парижі відбувся перший публічний платний сеанс «сінематографа», винайденого братами Люм’єр. Вишукана публіка, що зібралася на перший у світі кіносеанс, дивилася «Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота». Стрічку брати Люм’єри зняли за допомогою власного винаходу, що поєднував функції камери та проєктора, якому дали назву «кінематограф». Їх винахід відразу став популярним і за наступні кілька років Огюст і Луї Люм’єри зняли майже півтори тисячі короткометражних фільмів, але згодом відмовилися від кіновиробництва, оскільки не могли конкурувати з художньо професійнішими кінематографістами, що з’явились у Франції та Європі.

Огюст і Луї Люм’єр народилися у родині художника Антуана Люм’єра. На початку 1894 року у Парижі Антуану Люм’єру пощастило побачити рухомі зображення, що демонстрували за допомогою приладу «кінетоскоп Томаса Едісона». Там була дуже складна конструкція, оскільки набір нанесених на целюлоїдну плівку фотографій, що відображали послідовність рухів, доводилося переглядати через спеціальний окуляр, що був вмонтований у закритий корпус. А робилося все через те, що світлова ефективність пристрою була дуже низькою. Незважаючи на такий суттєвий недолік, Едісон зумів комерціалізувати свій винахід, заснував спеціальну студію для виробництва 20-секундних роликів і його кінетоскопи стали популярними не лише в США, але й у Європі.

Антуан був настільки вражений «картинкою», що запропонував синам удосконалити кінетоскоп таким чином, щоб рухомі зображення можна було переглядати колективно, проєктуючи їх на екран. Технічно вирішив питання 20-річний Луї, який створив спеціальний кулачковий механізм на основі аналогічного для швейної машинки. Завдяки цьому механізму можна було переривчасто, але рівномірно, переміщувати плівку біля спеціального об’єктива, куди було направлено світловий потік спеціального ліхтаря, що був прилаштований до пристрою. Свій винахід Луї Люм’єр назвав «сінематограф» («той, що записує рух»).

У сінематографі Люм’єр використовували таку ж, як і в апаратах Едісона, плівка завширшки 35 мм. Проте, знаючи, що чотирирядна прямокутна перфорація навколо кожного кадра (до сьогодні — загальноприйнята у світі) вже запатентована Едісоном, Луї Люм’єр замінив її двома круглими отворами, через що довелось удвічі зменшити частоту кадрів (запропонована ним швидкість 16 кадрів/сек згодом стала загальносвітовим стандартом німого кіно). Апарат Люм’єра приводився в дію вручну, важив 16 фунтів, що дозволяло його легко переміщувати, і, на відміну від пристрою Едісона, завдяки вмонтованому у ньому об’єктиву мав можливість не лише проєктувати зображення на екран, а й проводити зйомку рухомих картинок.

Луї Люм’єр запатентував сінематограф, з допомогою якого через шість тижнів разом з братом провів першу у світі публічну демонстрацію фільму: 42-секундну стрічку «Вихід робітників з фабрики Люм’єр у Ліоні».

Шалений успіх надихнув братів зняти нові стрічки. Вони удосконалювати прилад і почали знімати ігрові фільми. Тоді і з’явилася ідея провести перший комерційний сеанс. У «Гран-кафе» на бульварі Капуцинок, у Парижі 28 грудня 1895 року Антуан Люм’єр з сином Огюстом для 30 глядачів, які заплатили по одному франку, продемонстрували перший фільм.

Попри відсутність преси на кінопоказі, перший комерційний кіносеанс братів Люм’єр мав шалений успіх. А згодом почалася гастрольна діяльність братів Люм’єр. За наступні три роки студія «Брати Люм’єри» зняла 1428 короткометражні кінострічки. Проте вони виявились не могли конкурувати з новими, художньо більш професійними кінематографістами…

А тим часом…

В Україні ігрові стрічки з’явилися 1907 року. Ще через два роки почали випускати комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). З появою звуку український кінематограф дістав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе зняв «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937).