Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Поєдинок»

«Скінчився наш печальний поєдинок», — так каже конаючий раб-скіф, гладіатор на арені Колізею у Римі

Дмитро Павличко
Дмитро Павличко

1980 року, 26 липня, йдучи Хрещатиком, зустрів я Дмитра Павличка. Радо привітавшись, запитав мене поет, чи маю я його книжку «Вогнище».

— Ні, не маю.

— Тоді я тобі її дарую. Маю із собою.

Дістає із течки дуже гарно видану, ошатну книжку і тут же її мені й підписує: «Дорогому Святославу Максимчуку, майстрові високому й сонячному — на щасливе натхнення. Дмитро Павличко, 26.VII. 80 р., Київ.».

Я щиро подякував, потиснувши руку великого поета.

— Зверни увагу на поему «Поєдинок». Сподіваюся, вона тобі припаде до серця.

— Дуже дякую! Сьогодні їду до мого рідного села на Рівненщині й по дорозі в поїзді читатиму.

Так і сталося. Сівши в купе на своє місце, я відразу взявся за «Поєдинок». Поема мене захопила. Приїхавши в село, я щодня перечитував цей дивовижної глибини твір, і хоч він написаний про часи, які давно минули, а, проте, насправді про наш сьогоднішній день із його трагічними перипетіями. І про братовбивство, нацьковане сильними світу сього…

На своє 75-річчя Дмитро Васильович запросив мене 27 вересня 2004 року взяти участь у ювілейному вечорі з виконанням «Поєдинку» в Національній опері в Києві. Вечір був грандіозним. Тоді поетові було оголошено про присвоєння звання Героя України від імені президента Л. Кучми, який уже покидав свій пост. Правду кажучи, я дуже хвилювався — на той час «Поєдинок» серед інших моїх програм був частково відсторонений і тому не зовсім вчитаний. Тому одна річ, коли це звучить у літературному сольному концерті, а інша — коли у концерті мішаному, та ще й ювілейному. А звучання 25 хвилин! У мене навіть трохи підвищився тиск, але загалом моє виконання публіка сприйняла добре.

По закінченні вечора у фоє театру до мене підійшов поет Василь Герасим’юк, краянин Павличка, потиснув руку, промовивши:

— Це найкращий твір поета.

Для мене слова Герасим’юка були надзвичайно важливими, бо він, як поет і літературознавець, наділений гострим чуттям літературної вартости слова.

У моїй програмі літературних концертів на той час Павличкових віршів було десятків зо два, тобто вибір для концерту я мав достатній, але ж я запропонував саме «Поєдинок», і Дмитро Васильович погодився.

Довкола імені Павличка вирували думки-суперечки (та й досі й завтра теж не вгаватимуть!..) щодо його громадянської позиції як українського поета. Закидали йому за життя (та й, очевидно, не раз згадуватимуть посмертно…) нещирість у його патріотизмі, в національному питанні, зокрема щодо його осудження бандерівського руху як такого в т. зв. антинаціоналістичних віршах. Не хочу глибше розгортати цю тему, бо Дмитро Васильович написав цілий цикл покаяльних віршів, але ж не він один мав щось подібне. Коли ж я створював програму літературного концерту за книгою Р. Гамзатова «Мій Дагестан» в перекладі з аварської на українську мову, то особливу увагу звернув на такий епізод:

«Мій батько казав: Коли зробиш щось недостойне, ганебне, хоч би як потім молився, зробленого назад не повернеш.

Все це так. І я знаю, що після бійки кулаками не махають. Але читачі мої коли-не-коли та й напишуть знову, нагадають, роз’ятрять рану.

Визирни, покажися, Расуле Гамзатов, розкажи нам, своїм читачам, як і чому все сталося.

— Про що я повинен вам розказувати?

— Та ось. 1951 року ти написав вірші, що чорнять Шаміля, а 1961 року написав вірші, що оспівують Шаміля. Над тими і над тими віршами стоїть ім’я Р. Гамзатов. Тепер ми хочемо знати — один і той самий це Расул чи два різні. І котрому Расулу вірити?

Питання питань. Стрілу, що влучила в тіло, можна висмикнути. Та чи можна висмикнути стрілу, що влучила в серце.

Я був тінню часу, я не знав тоді, що поет не може бути тінню, що він — завжди вогонь, джерело світла.

А щодо моєї рани, то вона завжди зі мною.

Не знаю, чи дарували мені ті давні мої вірші дагестанці, не знаю, чи дарувала мені їх Шамілева тінь, але сам собі я їх ніколи не подарую."

Коли в радянській Україні було постановлено 1981 року щорічно відзначати Всеукраїнське свято «В сім’ї вольній, новій…», то на початках я був постійним учасником цього дійства, яке кожного року відбувалося в якомусь одному з обласних центрів України. Я виконував поезію Т. Шевченка, в яку фактично не втручалася цензура організаторів.

Чи не найпочеснішими учасниками цих свят були Дмитро Павличко та Іван Драч. Їх виступи сприймалися так, як на великодніх відправах сприймають найвищих достойників церкви. Чи не найбільшу увагу Павличко мав як оборонець рідного українського слова, за що отримував і відповідну подяку.

Незабутнім для мене був виступ Дмитра Васильовича на Чернечій горі:

— Хто не ввібрав у своє серце, живучи в Україні, Шевченкових ідеалів, той має серце страшніше й небезпечніше від четвертого чорнобильського реактора.

Згодом Дмитро Павличко стане прологом до моїх «Заньківчанських вечорів». Перший авторський літературний вечір за його участю відбувся наприкінці листопада 1988 року, який викликав небувале зацікавлення постаттю поета — у Театрі ім. М. Заньковецької прихильники його творчості навіть виламували двері, аби потрапити до глядної зали і поспілкуватися з улюбленим поетом, котрий на ту пору балотувався у народні депутати від м. Калуш до Верховної Ради тоді ще радянської України.

30 січня 2023 р.

Схожі новини