Підозрілий Григорій Сковорода

Ювілейний вечір Г. Сковороди у Тернополі був чи не наймасштабнішим на той час заходом, які відбувалися в Україні

Григорій Сковорода. Фото ЛБ
Григорій Сковорода. Фото ЛБ

Маємо нагоду і честь привітати Автора тексту із заслуженою нагородою — до урочистої грудневої дати, 300-річчя від дня народження великого українського філософа, народний артист України, актор-читець, заньківчанин Святослав Максимчук став лавреатом престижної Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди.

Наприкінці листопада 1972 р. я отримую листа від свого приятеля із Тернополя Ігоря Ґерети, музейного працівника, з пропозицією взяти участь в урочистому вечорі до 250-річчя від дня народження Г. Сковороди з виконанням його творів. Одержавши таке запрошення, я зателефонував, щоб особисто подякувати Ігореві та повідомити, що зараз якраз готую програму за творами Ювіляра, але ж наразі ще не мав жодної апробації перед публікою, тому ризиковано, як на мене, йти на таку творчу авантюру.

— Максе, яка авантюра!.. Це твій творчий і громадянський обов’язок!.. Прекрасна нагода для прем’єри! Ти не підведеш — я тебе знаю!..

— Хай буде по-твоєму. Згода. Але ж я радив би тобі ще звернутися до Валерія Шевчука як глибокого дослідника творчості Сковороди. Він є перекладачем його творів на сучасну українську й міг би стати окрасою такого вечора. До того ж я саме в його перекладі виконую «Байки харківські» та «Фабули» цього автора.

— Слушно. Дуже добра думка. Якраз від імені директора нашого музею (оскільки вечір же відбуватиметься саме в музеї) пишу йому лист із запрошенням. Відтак спробую зателефонувати.

Наша розмова відбувалася за тиждень до означеної події — дня народження великого мандрівника-філософа Григорія Савича, яке припадає на 3 грудня. І ще раз нагадую: це був 1972 рік — рік маланчукізму та арештів української інтеліґенції.

З моєї легкої руки Валерій Шевчук запрошення приймає і дає згоду на доповідь під час концертного вечора.

Ми приїжджаємо до Тернополя зранку: Валерій — із Києва, я — зі Львова. Зустрічаємося в обласному музеї — у «вотчині» Ігоря Ґерети. Й Ігор повідомляє, що вечір відбуватиметься у приміщенні облдрамтеатру:

— Охочих потрапити на урочистість стало так багато, що музейне приміщення виявилося затісним. Я думаю, що ви, хлопці, дасте собі раду?! Не гніваєтесь на мене?..

— Циган знає, що своїй кобилі робить, — з усмішкою промовив Валерій фразу, яку я від нього чую і до сьогодні не раз.

Я таки хвилювався… Адже ніколи зі своїми читацькими концертними програмами не виходив на велику публіку без кількаразової апробації на невеликій авдиторії, хоча б для декількох осіб, аби відчути реакцію глядача (слухача). Особливо це важливо, коли читаю гумористичні твори. Проте, відступу не могло бути. Це ж сором і ганьба, щоб Максимчук злякався духовно спраглої тернопільської публіки!..

.А може, щось інше за цим ховається… Може, «прєдупрєділі»…

Але ж у Сковороди жодної антирадянської крамоли не може бути — він же борець проти «стовпів неотесаних» і «попів бородатих»!..
А втім, усього не передбачиш…

І ось приходимо ми до театру за годину до початку вечора й бачимо вже біля парадного входу декілька десятків людей, які, очевидно, не маючи запрошення на руках, прийшли заздалегідь, аби якось пробратися до зали театру. Якщо хтось дуже бажає, то варіант, звісно, для таких завжди знайдеться!.. Хитрість людська — безмежна!..

Нас спочатку завели до глядацької зали, щоб ми обдивилися убір сцени. Та, проте, нічого несподіваного ми не побачили: трибуна, довгий стіл майже на всю ширину сцени, покритий червоним полотном (як і годиться у ті часи!), і невеличкий портрет Ювіляра.
Супроводжував нас начальник обласного управління культури. Було помітно його надмірне хвилювання. Ще б пак, адже ніхто з начальства не знає, чого від цих гостей сподіватися та, проте, судячи з усього, довіряли Ігореві Петровичу як організаторові та ініціаторові. Бо він ніби чоловік відповідальний — не допустить чогось непевного з огляду на тодішню суспільну атмосферу. Адже відсидів свій умовний строк у 1965 р., тому повторення цього досвіду, звісно, не захоче…

Нас запросили до гримувальні (або, як любив у той час говорити поет Богдан Стельмах, до «грАмувальні»). Сказали нам, що тут можемо переодягнутися для сцени.

Я, як і належить акторові, переодягнувся, звичайно. Валерій же, переодягнувши сорочку, надягнув на себе светр і сказав до мене:

— Я готовий!

— Може, буде урочистіше, якщо светр застібнути…

— Навіщо?.. Я себе так вільніше почуваю!..

— Краватки не маєш?

— Ні, навіщо мені петля на шиї…

Коли я запитав, чи він має взуття для сцени, то відповів аналогічно:

— Те, в яке зараз узутий, для мене є найкращим, бо воно розтоптане під мої ноги.

— Варто було б його, може, трохи почистити…

— Цим, тобто нашим із братом взуттям, займався ще з дитинства мого тільки батько — він же швець.

І я більше ніяких порад чи зауважень Валерію не висловлював.

Нарешті пролунав другий дзвінок — і ми мали бути вже напоготові!..

— Ходімо краще на сцену, Валерію. Почекаємо за лаштунками.

— Циган знає, що своїй кобилі робить. Мабуть, ти маєш рацію. Подихаємо за лаштунками. Я люблю атмосферу театру.

Коли ми вийшли з гримувальні, до нас підійшов Ґерета — його обличчя та очі сяяли від радості:

— Неймовірно! Я такого не пам’ятаю, щоб стільки людей тиснулося до цього театру!.. Балкони вгинаються!.. За п’ять хвилин розпочинаємо, — а потім звернувся до мене: — Ти ж знаєш, Святославе, Їмость Оксану Добрянську?.. Вона дуже просила мене провести її на вечір, бо запрошень уже не залишилося. І я пообіцяв їй. Не знаю, що сталося: чи запізнюється, чи передумала?..

— А місце для неї маєш, Ігорю?..

— Так. Директорська ложа порожня, бо начальство сидить у президії. Для початку хай там облаштовується. А далі щось придумаю…

Перед самісіньким початком ми виходимо у фоє, і тут зустрічаємося із запізнілою гостею.

— Вибачте за запізнення. Не розрахувала свого часу.

— Нічого, нічого, — відповідає Ігор, — ми Вас зі Святославом посадимо в директорську ложу. Прошу, заходьте!..

— То я тут одна буду…

— Так, наразі тут Ви будете самі. А далі після першої частини щось придумаємо…

Завіса пішла догори з точністю до хвилини.

Ведучий оголошує початок вечора і запрошує до слова письменника, члена СПУ Валерія Шевчука. В залі оплески, й під скандування на сцену виходить молодий Шевчук. Спершись на трибуну, він повагом оглядає публіку…

…Для начальства це був шок!.. Як таке могло статися?! Письменник без жодного папірця. Та ще й і в одязі, який не відповідний для такої оказії: без краватки і светр нарозхрист; добре, принаймні, що хоч черевики заховались за трибуну, тому до взуття претензій не могло бути.

Коли ж Шевчук заговорив — зала заніміла!.. Та це ж проповідник високого штибу! Яке глибоке мислення, а побудова кожного мовленого речення дивовижно логічна та прозора. Я сам, стоячи біля входу в залу, був зачудований. Промовець так щиро говорив, що кожна людина в залі, мабуть, була впевнена, що це він саме до неї особисто звертається. Було добре відчутно, наскільки світогляд Г. Сковороди для Шевчука став його особистим переконанням. Як на мене, це надважливо!.. Згодом, у дальших роках нашої творчої дружби з Валерієм, я це зрозумів як незаперечну істину. Але й до сьогодні його м’який, благородний тембр голосу із чіткою природженою вимовою мене зачаровує, як і тоді тернопільську публіку.

…А щодо президії, то сталося таке.

Після промови зала довго і гаряче аплодувала Шевчукові. А коли опустилася завіса, до мене підбіг переляканий начальник облуправління культури й надзвичайно схвильованим голосом повідомив:

— Святославе Васильовичу! Ви уявляєте собі, попадя сіла в директорську ложу! Та ще й у декольте! Яке зухвальство!.. Я Вас прошу, прочитайте щось проти попів, щоб вона вибігла з ложі від сорому. У Сковороди ж є щось антипопівське, правда…

— Та добре, спробую…

Свою програму я виконував перед завісою, чого не сподівався, бо на сцені ставили декорації для вистави за п’єсою Л. Забашти (назви не пригадую, здається, щось історичне…).

Спочатку я відчував неабиякий трем, який гаснув із виконанням кожної наступної байки, коли почав усвідомлювати, що мене насправді глядачі розуміють і сприймають суголосно з промовою Валерія, особливо гостро це давалося взнаки під час рецитації таких байок, як «Годинникові колеса» та «Оселка і ніж».

Оплески вибухали. Публіка розуміла мою інтерпретацію, відчуваючи моє однозначне занурення у день сущий.

Валерій після свого виступу спустився до глядацької зали й сів поруч з очільником відділу культури. І потім розповів мені, як цей начальник реагував на мій виступ:

— Та що він говорить?! Хіба таке є у Сковороди?! Будь ласка, дайте мені книжку — я подивлюся… — і тоді аж до кінця мого перебування на сцені, припавши зором до кожної байки, щиро дивувався, що я не відступав від авторського тексту ні на йоту. Отже, антирадянщини там немає… Правда, розчарувало його те, що Максимчук «по попах» так і не вдарив, а Їмость також до кінця собі спокійно сиділа в директорській ложі, очевидно, поважно оглядаючи розкотурхану залу та перелякане начальство.

Відступ.

Завдяки І. Гереті, як організаторові моїх виступів на Тернопільщині, мені випало якось концертувати у містечку Теребовля, де отець Костянтин Добрянський на ті часи був дéканом. І після виступу архіпресвітер запросив мене до себе на обід. Гостинність сімейства Добрянських була найщирішою, а страви, які зготувала їмость Оксана, можна хіба зрівняти з наїдками в Раю, що їх описав І. Котляревський. Чого варта тільки її кава, яку мені подали на десерт, — кава з вершковим кожушком! Цей напиток я не забуду ніколи!

Фантастично!!!

Власне, тому, з огляду на особисте знайомство, я дуже тішився, що Їмость Оксана була присутня на цьому вечорі в Тернополі і мала змогу особисто слухати мій виступ. Гадаю, що таким чином вона отримала від мене порцію духовної подяки за свої розкішні частування. Принаймні, мені цього хотілося…

Ювілейний вечір Г. Сковороди у Тернополі був чи не наймасштабнішим на той час заходом, які відбувалися в Україні. Бо у Львові аналогічного рівня міського вечора тоді, на жаль, так і не відбулося… Тодішній перший секретар обкому партії Куцевол заявив, що Сковорода для Львова нічого такого не зробив, щоб влаштовувати йому ювілейний вечір. Принаймні, так мені тоді переказували… Але думаю, що до Львова все-таки дійшли чутки про вечір у Тернополі, зважаючи на той розголос, небажаний для тодішньої влади, який ця подія отримала.

На другий день після тріумфального вечора Г. Сковороди в приміщенні Тернопільського драмтеатру Ігор Ґерета запланував на 10-ту ранку нашу з Валерієм зустріч для колективу Художнього комбінату. (Мабуть, нам випала така нагода для зустрічі замість запланованої на цей час політгодини, яку тоді зазвичай проводили у виробничих чи творчих колективах як «засіб для промивання мізків», особливо тих, хто з-під перини занадто часто слухав «ворожі голоси»).

Після сніданку до готелю «Тернопіль» за нами, як ми й домовлялися, зайшов Ґерета. Задля нашого комфорту Ігор запропонував відвезти нас таксівкою.

— Циган знає, що своїй кобилі робить, — промовив усміхнений Валерій свою коронну фразу.

Але ж у ті часи піймати таксі було не так просто. Простоявши на зупинці хвилин, мабуть, із десять, ми почали вже трохи нервуватись.

— Не гоже запізнюватися, — кажу. — Це ж цілий колектив, а не одна людина чекає на нас.

— Правду кажеш, Святославе. Спробуймо зупинити якогось приватника, — запропонував Ґерета.

— Ми ваші, Ігорю. Робіть, як знаєте!.. — каже Валерій і знову повторює: — Циган знає, що своїй кобилі робить.

І я його підтримую.

Витративши хвилин п’ятнадцять чи двадцять в очікуванні, нарешті вдалося-таки зупинити приватну «жиґулівку». Водій, мабуть, відчув наше хвилювання щодо запізнення, тому погодився відвезти нас до Художнього комбінату.

Ігор сів на передньому сидінні, а ми з Валерієм — позаду. І я, щоб зняти напругу, вирішив розповісти анекдот:

— За містом повз контрольний пункт проїжджає «Запорожець», і, хоч дорога рівненька, але авто чомусь підскакує. Міліціонер, бачачи таке з оглядової вежі, дивується. У чому ж річ?.. Дорога ж рівна. Може, водій за кермом напідпитку?! Ну, але ж і це дивно?! Бо п’яний робив би зиґзаґи… Тоді охоронець правопорядку сідає на мотоцикл і наздоганяє «Запорожця». Зупинивши машину, підходить до водія і запитує: «Чому в тебе машина підскакує?» З віконечка визирає ряжка як гарбуз, відповідаючи: «Бо я ж гикаю!..».
Найголосніше зареготав Ґерета, і в цей момент під ним лопнуло колесо в автівці.

Ми оніміли.

— Шляк би вас трафив з таким анекдотом! — процідив водій. — Виходьте. Буду міняти колесо.

Ми вилізли з авта й не могли знайти винного щодо такого небувалого трафунку: чи то Максимчук з анекдотом, чи то Ігор зі своєю вагою (а Ґерета, треба сказати, як за В. Cамійленком, «важив 117 кіло нетто»).

Ми таки доїхали благополучно до призначеного місця, хоч і запізнилися, мабуть, на хвилин із десять.

На художньому комбінаті працювали люди, які вчора нас слухали в театрі. Зустріч пройшла невимушено і дуже приязно. До Шевчука слухачі мали багато запитань, на які він відповідав щоразу просто й по суті, тобто не імітуючи якусь там глибокодумність мудреця. Адже він сам був чистої води Мудрецем!.. І згодом, через поважних двадцять літ нашої дружби, я переконався, що Валерій любить розмовляти з публікою наживо без наперед заготовлених висловлювань.

Схожі новини