Передплатити

Оповідки про Петра Скунця

Петро Скунць був високоосвіченою людиною. Поринаючи в глибини української класики і світової літератури, він умів виносити звідти «дивнії перли»


Петро Скунць. Фото з відкритих джерел

«Вийшов я з учорашнього бруду
Зовсім молод, прекрасен і гож.
Я ніколи щасливим не буду
Та нещасним не буду також»

(Петро Скунць, «Егоїстичне», 1988 р.)

З Петром Скунцем уперше ми зустрілись в Києві в СПУ на вул. Банківській, 2. То був рік 1971, а може, 1972. Володимир П’янов зібрав молодих письменників на якийсь семінар, серед них із Закарпаття був запрошений молодий, але вже досить відомий Скунць, один із наймолодших членів СПУ. У 20-річному віці його прийняли до Спілки. Для мене вже було знайоме його ім’я за віршем «Над томом Івана Франка», який ходив у Львові по руках як самвидавний:

Я ступив нестримно, як зухвалість
від образ дитячих до болінь.
То не просто книга відкривалась,
а країна прагнень і борінь.
І коли я рушив у незнане,
мушу знати, рушив звідкіля.
Є така країна Франкіана,
що не здасться меншою здаля.
Жовкне сонце… Не журись, кохана,
що береться осінню чоло,
є така країна Франкіана,
де зів'яле листя ожило.

Є така країна Україна,
де живуть Шевченко і Франко.
Рідний край…
Одним — надгробний камінь,
іншим — осокори, ясени,
іншим тим, які стають батьками,
не забувши, що вони — сини.

Я відчув в цьому вірші дивовижну духовну спорідненість з моїм світобаченням. Наше київське знайомство з Петром згодом переросло в справжню творчу дружбу і коли я приїжджав до Ужгорода з виставами театру ім. М. Заньковецької, то я відразу дзвонив йому і ми зустрічалися, а коли Скунць приїжджав до Львова, то, відповідно, ми знаходили різні варіанти для здибанок.

Нас єднало великою мірою наше селянське походження, повоєнне дитинство, яке залишило в кожного з нас глибоку шану до праці, яку ми в дитинстві не завжди любили та, проте, усвідомлювали виростаючи, що це єдина дорога, яка відсторонювала нас від фальші, пристосуванства, бо що зробиш і що заробиш направду — те стане твоїм здобутком. І, можливо, принесе тобі добру славу. А наші селяни доброю славою дорожили, й коли їхні діти збочували, хитрили і лукавили, то ця неслава тінню падала на батьків, а згодом і на весь рід.

Не раз можна почути твердження, що, мовляв, Тарас Шевченко любив славу, бо говорив: «…а Слава заповідь моя». Як на мене, Шевченкове розуміння слави, нічого спільного не має з марнославством, бо добру славу людина здобуває своїм талантом і його чесним застосуванням во ім’я людини і во благо людям. А хизуватися перед людьми своєю винятковістю і чекати за це надгород — справа нікчемна.

Петро Скунць був високоосвіченою людиною. Поринаючи в глибини української класики і світової літератури, він, за Франком, умів виносити звідти «дивнії перли». В його творах відсутня словесна полова, але також і словесна патока. Його слово огранене. Воно здатне на клітинному рівні розпізнавати людські вади і розсікати суспільні пухлини, аби витікала сукровиця.

Він був гордою людиною, але не чванливим. У розмові з ним ти ніби і сам ставав у чомусь мудрішим, бо «з ким поведешся, від того й наберешся», — гласить приповідка.

Він був великим українцем. До кінця своїх днів був закоханим у свою Верхóвину (це наголос, який мені особливо підкреслював Петро), зрештою, саме так наголошують це слово його земляки із містечка Міжгір’я, яке розташовано у Закарпатській області неподалік від мальовничої перлини Карпат — озера Синевир. Отож, Україна для Петра була і великою раною, і найбільшою любов’ю. Тому поет Скунць міг бути відверто й саркастичним до своїх недругів, і не менш самоіронічним.

Друзів маєш, а зрадою мариш,
Проклинаєш продажні часи…
Ти скажеш мені, хто твій товариш,
Я скажу, чи його продаси.

(«Застережливість»)

Коли я довідався, що Петра Скунця обрано головою Народного руху в Ужгороді, на радощах набрав його домашній номер телефона і, почувши його голос, піднесено промовив:

— Петре! Вітаю тебе! Поздоровляю! Дуже радий за тебе.

— Це ти, Святославе?

— Так, я, Петре!

— А з чим ти мене вітаєш?

— Як із чим? Тебе обрали головою Руху!

— Дякую, — спокійно відповів Скунць. — Пішли наші договори, сказав циганчук, коли батька вішали.

Здається мені, що він передбачав, що ця ноша для нього буде, ой, як важезною. І він буде першою незахищеною мішенню, у яку градом посиплються удари звинувачень від друзів та недругів з його краю.

Петро Скунць був поетом, а політична діяльність — це «зовсім інші пара кальош», як кажуть галичани. Та «коли назвався грибом, лізь до кошика», — як гласить приповідка.

Він ніколи не нарікав переді мною на ці свої негаразди, але ж це все чітко віддзеркалено в його творах того періоду. А от про його минуле в «совєтську» добу чув не раз майже анекдотичні історії.

Оповідаю те, що запам’яталось.

Пригода перша

Повертається Петро з дружиною з гостини. У товаристві з ним Перший секретар обкому комсомолу. Ніч, громадський транспорт пішов на відпочинок. Секретар, дивлячись, як поета після чарки заносить, каже:

— Петре, я тобі не раз говорив, що треба займатися спортом. Ось поглянь на мене — я не менше, може, й більше за тебе випив, але ще здатний донести тебе на плечах до твого дому.

— Ну, то донеси.

— Гаразд! От хай бачать наші дружини, — і секретар закидає Петра на плечі і несе його додому, вдаючи, що це для нього зовсім не важко. А ця відстань не менше ніж півтора кілометра.

Підійшли до будинку і спортсмен зі своєю ношею підійметься на третій поверх. Ставить його під двері квартири, хекнувши, і каже:

— От я тобі говорив про те, що треба займатися спортом. Тепер ти переконався, що я сольний?

— Я переконався, що ти дурний.

…Боже, яка невдячність. Отакої. Але ж це Скунць і нема на то ради.

Пригода друга

Відчуваючи політичну напругу в Ужгороді серед творчої інтелігенції, викликаною фактичною забороною друкувати Петра Скунця після арештів 1972 року, Перший секретар обкому партії Ільницький, який походив із сусіднього села, де народився поет, зважується запросити того на ранкову розмову до свого кабінету для порозуміння.

Петро встав, поголився, прийняв душ і вийшовши з дому, заглянув до кав’ярні, випив кави з коньяком і йде на розмову з Першим. Зайшов до приймальні, привітався.

— Я на запрошення тов. Ільницького прийшов.

— Зачекайте, — відповіла секретарка. — У нього товариші.

— Передайте, що прийшов Петро Скунць.

— Я ж вам сказала: у нього товариші, зачекайте.

— Передайте, будь ласка, що прийшов Петро Скунць.

Секретарка аж скипіла. Такого зухвальства стосовно до Першого вона ще не чула. Рвучко піднялася і пішла до кабінету. В тій хвилині вервечкою почали виходити товариші.

— Можете заходити, Петре Миколайовичу, — чемно запросила секретарка.

Заходжу. Ільницький іде назустріч Петрові, ручкаються, запрошує його сідати.

Розпочинають розмову, але в діалог почав втручатися чоловік, який стояв біля вікна, що роздратувало Скунця:

— Чоловіче, чого ви втручаєтесь у нашу розмову? Ми розмовляємо з тов. Ільницьким.

Обличчя в нього аж перекосилося, і він, люто глянувши на Петра, вмить вийшов з кабінету, траснувши дверима.

— Петре Миколайовичу, ну, навіщо ви так неввічливо розмовляєте з нашим Другим секретарем обкому тов. Декусаровим?

Не пригадую, чи запросини «землячка» щось змінили у ставленні до Скунця як поета, але ж пам’ятаю його міркування:

— Мене могли б давно заарештувати, але закарпатська влада мудріша від львівської та київської. Поруч кордон. Сморід швидко потягнувся б у Європу…

Хоч, правду кажучи, Маланчуківська псарня на це не дуже і зважала.

Пригода третя

1973 р. СПУ очолив В. Козаченко як голова, Солдатенко став секретарем парторганізації. Мілітаристська Спілка.

Так от. Незабаром в Ужгороді відбувалася виїзна президія СПУ на чолі з Козаченком. На цю зустріч запросили й П. Скунця. Після нудної, але «правильної» доповіді голова спілки звертається до присутніх:

— Товариші! Ми приїхали, щоб з вами ближче познайомитись, поспілкуватися. Сподіваюсь, на ваші слушні міркування щодо настанов партії про нас письменників, про які я щойно висловлювався, а саме — про наші обов’язки перед радянським народом. Очевидно, в кожного з вас можуть бути запитання до мене як до голови Спілки і, можливо, навіть претензії чи пропозиції?! Прошу! Ми готові до такої розмови.

Петро Скунць піднімає руку і просить слова.

— Будь ласка, Петре Миколайовичу! Ми вас слухаємо.

— Хотів з’ясувати, бо це для мене дуже важливо, чому в Радянському Союзі прізвище Гітлер не заборонене, а тим часом Скунць останніми часами під забороною. — У залі запанувала могильна тиша. Що цей Скунць собі дозволяє? — Щоб не бути голослівним, наведу приклади: якщо в місті чи області відбуваються творчі зустрічі в школах, технікумах, в Університеті, на фабриках, у державних установах, у колгоспах із письменниками Закарпаття за моєї участи, то, зазвичай, коли в пресі з’являється інформація про таку подію, називають поіменно всіх письменників, окрім мене. Там, де мало би бути прізвище Скунць, пишуть: та інші. Тому надалі моє прізвище прошу писати під псевдонімом Таінші, разом і з великої літери.

Розлігся регіт. Присутні мало не залізли під столи. І сталося, як на той час, несподіване чудо! Невідступність від своїх принципів та сарказм, притаманний поетові Скунцю, розтопили кригу довкола нього.

Через кілька місяців він уже мав запросини на святкування 800-річчя міста Полтави. Та ще й важливо було те, що його, непокірного, було прилучено до головної делегації письменників України, яку очолював Павло Загребельний і в якій був Олесь Гончар. Коли делегацію привезли до дуба Г. Сковороди — в присутности Першого секретаря Полтавського обкому партії Моргуна, стоячи над могилою Григорія Савича, П. Загребельний звернувся до присутніх.

— А чи відомо вам, товариші, що сказав Сковорода про партійне керівництво літературою?

Зависла напружена пауза. Ніхто не знав, як сприймати загадковий гумор Павла Архиповича. Взагалі що це за гумор?.. Хіба Сковорода випередив Леніна?.. Ну, це вже Архипович перебрав.

— Я бачу, що ніхто з вас Сковороду глибоко не студіював. А він сказав: не вчіть яблуню родити яблука, а краще відгородіть її від свині. Присутні зі сміхом заплескали, правда, невідомо кому — Сковороді чи Загребельному.

Серед гостей моїх «Заньківчанських вечорів» був і славний Петро Скунць. Здається, це був 1995 рік. Але ж, на превеликий жаль, запис цього вечора Львівське телебачення не зберегло, як і багато інших. А вечорів було багато, десятків із п’ять, не менше. Оскільки я був організатором і ведучим цих вечорів, то під час виступів мені важко запам’ятати було промови моїх гостей, їхні відповіді на запитання зали через записки. Я був роззосереджений, бо доводилося час від часу залишати гостя самого на сцені і виходити за лаштунки для з’ясування та уточнення окремих моментів вечора.

Пам’ятаю тільки, що на моє прохання поет багато читав своїх поезій, вибираючи короткі і найбільш актуально колючі, пекучі строфи. Це був і гротеск, і гумор. У тканині вечора в моєму виконанні прозвучав вірш, про який я згадував на початку свого спогаду, — «Над томом І. Франка» та ще декілька коротких творів. Вечір сприймали гарно, хоч залу було заповнено трохи більше ніж на половину. Адже вечір відбувався на початку осени, тож мокряччя не сприяло великому бажанню публіки виходити зі сховку теплих квартир.

Запам’ятався мені кумедний епізод.

На другий день Петро забажав зустрітися зі своїм побратимом по перу Романом Кудликом, і після випитої чарки, трохи не в міру, Роман почав запрошувати Петра зі мною конче відвідати його дім, бо на обід мають чекати вареники. А від центру далеченько, бо Кудлик жив на вулиці Науковій.

Довго ми намагалися зупинити таксі (а тоді це була велика проблема), але ж на нас ніхто ніякої уваги не звертав. Проте ж світ не без добрих людей, зупинився якийсь «Бобик», і ми повлазили, подвійно щасливі, до авта.

— Куди вас маю везти, хлопці?

— Вулиця Наукова, — промимрив Кудлик.

Доїжджаємо до Наукової, водій питає номер будинку. Кудлик мовчить.

— Ну, то який номер, говоріть?

Знову Кудлик почав щось невиразно говорити.

— Та злазьте ви к бісовій мамі, — обурився водій. Далі везти не буду!

Ми ще з Петром намагалися вивідати в Романа адресу, але ж йому заклинило. Я розрахувався, і ми змушені були висідати. Надворі хляпавка, почав падати мокрий сніг, а Кудлик — у босоніжках!

Почалися пошуки його будинку в лісі новобудов. Ця кепська погода, здається, Романа трохи привела до тями, і ми нарешті були дуже щасливими, зайшовши до теплої квартири, де на нас чекали обіцяні вареники. Чи була дуже втішена господиня, Славця Романова, побачивши заталапаних гостей… Це питання філософічне — не відомо. Гадаю, що радости великої на серці не відчувала, проте на гостині ніякого невдоволення з її боку ми не відчували.

Славця була привітною як справжня галичанка. І навіть усміхненою. Напевно, тішилася, що її напівбосий Ромцьо таки дібрався домів.

Востаннє з П. Скунцем ми зустрілись в Ужгороді під час приїзду нашого театру на дводенні гастролі. Не пригадую, з якою виставою. На виставу він не прийшов, але по закінченні вистави ми все-таки зустрілися, щиро обнялися і пішли в кафе, яке для нього було обжитим. Я замовив по сто грамів горілки та скромну вечерю, але Скунць нічого майже не їв (казав, що їсти не хоче), а лише маленькими ковтками випивав свою чарку. Був дуже худий. Говорив мало. Вже серйозно хворів. Нарікав на злидарство, в якому опинилась Україна, та й він зокрема. Попросив ще замовити йому чарку, і я це зробив. Сумно і боляче було бачити фізичне згасання великого таланту… Відчувалася невідворотність його відходу…

Тоді він зробив для мене свій останній подарунок. Я отримав з його рук останню, видану при житті поета книжку «Один», найповніше видання лавреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.

Ось його дарчий підпис:

«Поки править нами плем’я суче

Конкурують влада і театр

Ми таки на місці, Максимчуче,

Ти — зокрема, бо того ти варт

13 сентембра 005 р.

Автор. Підпис"