Передплатити Підтримати

Дзвони пам’яті

Живими залишились лише ті, що були відсутні на Харватах, і ті, хто вчасно втік до лісу

Фото з відкритих джерел

Про трагедію жителів села Мшанець у Другій світовій війні хотів давно написати, особливо після того, як розказав мені товариш дитинства Михайло Гірняк про смерть свого батька Максима. Рік за роком спливає, а закарбовані у людській пам’яті події Другої світової війни, наче дзвони, нагадують про нестримне вирування червоно — чорних спалахів обійсть та млосний запах від згорілих заживо людських тіл дітей, жінок і чоловіків у селі Мшанець що на Старосамбірщині. Один за одним у потойбічний світ відходять свідки страшної трагедії жителів села — фатальної дати 26 липня 1944 року. Уже залишилося їх лише кілька, але незагоєна рана людського душевного болю односельців і досі кровоточить.

У роки Другої світової війни гітлерівці спалили — разом із їх жителями — сотні українських сіл. Найбільше було знищено населених пунктів у Житомирській області — 112, найменше — на Львівщині — 1 і це село Гута Пеняцька, що на Бродівщині. На жаль, жодна історична довідка не згадує про розстріли жителів та плюндрування німецькою польовою жандармерією (військова поліція збройних сил Німеччини) села Мшанець та його присілка Харвати.

Як правило, заселення у горах відбувалось уздовж річкових долин чи потоків. Так утворились у Мшанці два присілки — Завадка і Харвати. Завадка була ніби продовженням села до витоку річки Мшанки, а Харвати — між потоками та попід ліс у напрямку до села Бандрів.

Написанню цього допису передувала кропітка робота по збиранню матеріалів, опитувань очевидців події. Багато допоміг безпосередній свідок трагедії тих днів Григорій Кирилович Пізнак, а також спомини Василя Барана, Івана Гірняка та інших. День 25 липня 1944 року зранку ніби не віщував нічого неймовірного у житті жителів села Мшанець та присілка Харвати. Але у першій половині дня із Стрілок у село надійшов німецький фольксдойчерський обоз із 20 возів та вантажного автомобіля з їхніми пожитками та худобою потягнувся селом у напрямку до Харватів. Його супроводжувало 10 солдатів жандармерії. Не доїзжджаючи і сотні метрів до Харватів, обоз зненацька шквальним вогнем був розсіяний із лісової засідки у Грядках вояками УПА. Зав’язався бій. З Бандрівського лісу вдарив кулемет повстанців, не даючи можливості обозу прорватись у Бандрів. З Галівських Кичерок, де була розташована старшинська база вояків УПА та проходили вишкіл відділи УПА під керівництвом сотника Дмитра Дідовського /псевдо — Мазепа / поспішили на допомогу повстанцям і атакували німців. Злива вогню, що полоснула з автоматів і гвинтівок старшинського вишколу УПА, заставила назавжди замовкнути окупантів. Протягом години бій успішно закінчився. Майже усі німецькі солдати загинули, а обоз був повністю розгромлений. Полями блукала худоба та обозні коні з возами. А двом охоронцям обозу вдалося вирватись і втекти. Вони і повідомили про збройний напад на обоз. Наступного дня, 26 липня, батальйон німецької польової жандармерії оточив з усіх боків село і почали каральну операцію. Солдати нишпорили по дворах і силоміць зганяли людей до поліції. Люди не розуміли, що у селі діється і навіть не втікали, хоча й тікати не було куди, адже село було оточене солдатами жандармерії. Хто намагався вирватись із цієї пастки — розстрілювали. Петриків Василь ішов додому від Саракового Михайла, німці його побачили і почали кричати :''Стій !'', але він не зупинився. Німець вистрілив і поранив Василя, а потім один із них прикладом гвинтівки добив його. Німці запитали Саракового Михайла, чи знає його і де він живе. Михайло сказав, що знає Василя і показав на Петрикову хату. Німці пішли до Петрикових, закрили дружину Василя з маленькою дитиною у коморі і підпалили. Коли вже горіла хата, один із них повернувся, відкрив комору і виніс дитину та передав Пласкийчиній Домінці. Мама дитини згоріла. У каральній операції, як згадує очевидець цих подій Григорій Пізнак, були задіяні «'власовці».

Війт Сисин Федір, директор школи Луцький Іван Іванович, вчителька німецької мови Луцька Теофілія Опанасівна та вчитель Кочанський звернулись до керівництва батальйону жандармерії з проханням не карати жителів села, адже вони не причетні до нападу на обозну колону. Оточення села було знято, але у жителів забрали худобу, а молодих хлопців і дівчат відправили до Німеччини на роботу. А потім батальйон вирушив бойовим порядком на Харвати — на місце вчорашнього бою: оточили село щільним кільцем солдати жандармерії і вже на самій дорозі зустріли жителів села, які з Бандрівського лісу поверталися додому. Це були Баран Степан, Дилин Кость — хата якого була нижче Федаша Теодозія, де тепер город Гули Івана, та Лучкевич Михайло. Зустрівши їх, жандарми без розбору і пояснень розстріляли безвинних чоловіків.

А потім окупанти увірвалися до обійстя лісничого Ткача, заштовхали його з дружиною та маленькими дітьми до хати, закрили їх і підпалили будинок. Усі живцем згоріли. Від лісничого жандарми рушили до Пізнака Федора, тяжко побили його і дружину Юстину та зв’язавши їх і неповнолітню дочку кинули у палаючу хату. Правда, дочка з обгорілими руками, ногами і обличчям розбила вікно і викотилась у потік, а батьки згоріли. Озвірілі жандарми, налітали, як круки, на будівлі, розбивали двері, вікна і катували своїх жертв. Наскочили до хати Пізнака Михайла і, побачивши на печі немічного Конона, вітчима Михайла, застрелили його, а хату підпалили. Вбили у сінях Гірняка Максима, а хату підпалили і лише дивом маленькі діти врятувались.

Живими залишились лише ті, що були відсутні на Харватах, і ті, хто вчасно втік до лісу.

Тут, у Прикарпатті, залишилась та ятриться і досі кривава рана односельців, окроплена сльозами матерів, вдів та сиріт Мшанця.

Здається, що і тепер витає в повітрі над Харватами запах спалених хат та де-не-де із високого різнотрав’я визирають горбочки вуглинок та почорнілої цегли і ніби чути, як доноситься голосіння і гвалти про порятунок та зловісне прокляття озвірілим ворогам.

Вдруге пронеслось лихо над Харватами і Завадкою у 1951 році. Десятки тисяч українців були позбавлені батьківських домівок, під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948- 1951 роках, які були примусово виселені у східні області України. У це пекельне коло потрапили і присілки села Мшанець — Завадка та Харвати.

Спалили окупанти Харвати і лише над попелищами, із яких виривався сизий дим, ніби дзвони бовваніли купи цегли та димарів і вказували, що тут жили люди, а їх світлі душі, як білий птах покинули цю землю і вознеслись до небес. Лише на пагорбі, біля самої дороги, стоїть одиноко витесаний нашими пращурами камінний хрест — Святий хранитель, заступник мешканців від зла і ворогів, він — літописець всієї історії Харватів, що супроводжував жителів від самого народження і до старості, свідок добрих справ, щасливих І радісних подій у житті маленької громади. І тільки вітер, що пролітає над верховіттям вікового густого лісу тихо — тихо шепоче: ''Вклонися, вклонися тим, хто безневинно загинув!''.

Любомир Федаш, історик