Легенда про річку Ямгорів

В овіяному легендами опришківському Покутському краї, у Червоній долині, колись розселилися волелюбні покутяни. Як вийти на високий пагорб, можна побачити неповторні своєю красою пейзажі: наче змійкою вигинається і розтікається охайними хатками село від одного краю до іншого, кінця якого не видно. Краєм села виблискує у верболозах невеличка річка, яка має дивну назву Ямгорів. Ані скільки часу вона тече, ані коли в мальовничій долині з’явились перші поселення, які згодом стали називатися селом Серафинці (Івано-Франківська область), ніхто достеменно не знає. Річка бере свій початок десь під Городенкою і несе свої води через наше село, протікаючи через Червону долину, а далі впадає в Дністер.

Однієї літньої погожої днини ми з бабусею Анною Онуцькою, що була з родини Атаманюків, погнали на клин, близько до річки, де росте багато трави, пасти корів. Що може бути найліпшого з дитячих спогадів, аніж згадувати, як босоногим бігав по м’якенькій оксамитовій траві, хлюпався в кришталево-чистій воді та слухав бабусині казки та оповідки. Бабуся ще була тією майстринею розказувати, сплітати слова у віночок, хоча на той час мала аж 73 роки, народилася у позаминулому столітті, 1892 року, і закінчила лише 4 класи церковної школи. Того разу бабуся Анна розказала мені, чому річка зветься Ямгорів, а їй про це розповіла її бабуся Юстина.

Отож сидимо ми двоє на березі річки, корови пасуться, а ми розмовляємо.

— Якщо йти пішки з села до міста Городенка через вулицю Юрківка, то ти ніяк не оминеш Червону долину. Вся долина раніше була заросла верболозами з високим очеретом.

Місцевість болотиста, кругом б’ють джерела, і якщо не знаєш стежинок, то точно заблукаєш. Не одна людина там блукала. У нашому селі люди роботящі, в основному плекають худобу та вирощують хліб. Все передавалося з покоління в покоління — від батька до сина, від матері до доньки, але в цьому мінливому світі час міняє все.

Прийшла осінь, люди почали збирати врожай, але надійшла звістка, що на горизонті з’явився чорний дим, це сторожові підпалили смолу, сповіщаючи про небезпеку, що десь неподалік вже йдуть бусурмани. У селі зчинився галас, треба тікати, берегти своє життя та майно. Люди вже знали, куди тікати і де ховатися. Поки бусурмани прийшли в село, то в селі вже нікого не було, тільки залишився один старий дід — мудрий Олекса. Так його усі називали в селі. Любив дід сісти на лавочку коло хати, запалити козацьку люльку, зібрати навколо себе дітлахів, пустити на кожного їдкий дим, і починав їм розповідати різні байки. Йому було що розповідати, бо за своє життя був і в бусурманському полоні, звідти втік, трохи їхньої мови знав. Коли всі тікали з села, він сказав, що смерті не боїться, а його час вмирати ще не настав.

Коли бусурмани ввірвалися село, жителів вже не було. Старший бусурман довідався, де сховалися люди, але стежки туди не знає і як туди дістатися теж не знав. Ось до нього привели старого Олексу, змусили його сказати, де народ сховався і як їх знайти. «Ми даруємо тобі життя і нагородимо тебе золотими дукатами, нам потрібний ясир». Мудрий Олекса добродушно усміхнувся, запалив вогонь в люльці, сказав, що знає туди стежку. Зраділи бусурмани, значить буде гарний ясир.

Став Олекса попереду, за ним спочатку пішли бусурмани, а потім ті, хто був на конях. Розтягнулася така верениця аж на 2 кілометри. Йдуть вони вже долиною. Коли на зарослу долину верболозом та очеретом дивитися з гори, то не страшно, а коли залізти в болото і над собою видно тільки небо, то який би ти сміливий не був, стає лячно. Веде бусурманів старий Олекса долиною, а бусурмани злякалися і все питають, коли ж то Олекса їх виведе звідси.

Зупинився Олекса біля невеличкої поляни, яка заросла сухою травою і очеретом, затягнувся димом з люльки, роздмухав вогонь в люльці і кинув люльку в суху траву, вітерець підхопив вогонь і вмить вся долина запалала. Згоріла вся долина і згоріли всі бусурмани, ніхто не врятувався. Люди зі своєї схованки, з гори, спостерігали за цією картиною. Разом з бусурманами згорів і мудрий Олекса. Вогонь віддзеркалювався у воді, тож здавалося, що і річка горить. Найбільше джерело з цілющою водою назвали Олексове джерело, а річку назвали Ямгорів. Люди розказували, що яма горіла, потім переказували, що в ямі горів верболіз, тому і річка зветься Ямгорів.

Роман Бачинський