Передплатити Підтримати

З попелу війни…

Спогади Оксани Миколаївни Кордунської про долю її родини у лихоліття Другої світової війни

У роковини смерті мого діда Юрія Івановича Муляка- Яцківського, який помер 24 жовтня 1978 року, нахлинули спогади про долю моєї родини, в якій поєдналися як драматизм контроверсійних ідеологічних та політичних поглядів, так і глибокі любов, турбота та повага до своїх рідних, незважаючи на трагічні події ХХ століття.

Варто сказати, що я — львів’янка, хоча моя роди­на впродовж міжвоєнних буремних років та подій Дру­гої світової війни змінила багато місць проживання. Мої дід Юрій Іванович Муляк-Яцківський та баба Анна Ільківна Галущак родом із Львівської області, деякий час жили у Києві, Харкові та на Черні­гівщині. Зрештою, після війни по­вернулися на батьківщину. Незва­жаючи на важкі обставини того часу, у серцях моїх діда та баби знайшлося місце для справжньо­го кохання, плодом якого стали четверо прекрасних діточок: мої вуйки Любомир та Аркадій, моя мати Лідія та наймолодший се­ред усіх Юрій, який загинув на по­чатку Другої світової війни дити­ною. Про його трагічну долю знаю лише зі слів родичів.

Мій дід Юрій Іванович ще юна­ком воював у Першій світовій війні на боці Української Галицької Армії, був поранений та взятий у полон. Після повернення з війни деякий час займався господар­ством, проте через кілька років, вже у 1922-му, знову був при­званий в армію, цього разу вже польську. Зважаючи на ідеологіч­ні переконання та небажання під­німати зброю проти своїх земля­ків, він утік з Польщі на територію СРСР. Багато років працював у лі­сових господарствах Київської та Чернігівської областей, брав ак­тивну участь у будівництві парків у різних містах Української РСР.

У 1939 році, на початку Другої світової війни, радянська влада розпочала «чистку неугодних та ненадійних громадян». Не омину­ла ця репресивна машина і мого діда: його було заарештовано як «перебіжчика з Польщі» та засу­джено до трьох років таборів на півночі Росії. Засудженню пере­дували жахливі допити у КДБ та перебування впродовж цілого мі­сяця у камері-одиночці в абсо­лютно нелюдських умовах. Після винесення вироку мого діда Юрія вивезли на північ у виправні табо­ри. Про поневіряння та лихоліт­тя того часу знаю сама з розпові­дей мого діда — про голод, холод, хаос та смерть, які чатували на нього щохвилини. Із таборів він повернувся розбитий тілом, про­те не душею. Бажання працюва­ти на благо та приносити користь співвітчизникам не згасало в ньо­му ні на мить. Після відбуття по­карання та повернення до Льво­ва йому вдалося влаштуватися на роботу у трамвайно-тролейбус­не депо міста, де він і працював до виходу на пенсію. На численні звернення до вищого керівництва СРСР діда та його сина Любоми­ра, полковника авіації Радянської армії та кавалера багатьох орде­нів, діда Юрія було реабілітовано 30 грудня 1963 року. Після наси­ченого стражданнями та випро­буваннями життя мій дід Юрій по­мер 1978 року у Львові, лише на три роки переживши свою коха­ну дружину Анну, яка померла у 1975 році.

Не можу оминути увагою та співчуттям важку долю моєї баби Анни Ільківни, яка залишилася сама із чотирма малолітніми ді­тьми після арешту її чоловіка у 1939 році в місті Києві. Самопо­жертвою та неймовірними зусил­лями їй вдалося вивезти дітей із Києва до Львова, де вони й за­лишалися до 1941 року у родичів своєї матері. Вуйко Любомир, що волею обставин залишився най­старшим чоловіком у сім’ї, допо­магав матері прогодувати сім’ю, даючи приватні уроки математи­ки в обмін на харчування. Арка­дій, що завжди мав хист до науки, навчався в Академічній гімна­зії міста Львова. Маленький Юрко перебував у ди­тячому садку у с. Зимна Вода не­подалік Львова.

Моя баб­ця Анна тим ча­сом влаштува­лася на роботу секретаркою в медінститу­ті, вела активну громадську ді­яльність. Вона спілкувалася з усіма членами родини, листу­валася з тими, хто волею об­ставин опи­нився дуже далеко, всіляко на­магалася допомогти усім, чим могла. Усі родичі її дуже любили, адже своєю енергією та невми­рущим оптимізмом вона вселяла всім надію на краще. У такий важ­кий час та всупереч всім обста­винам Анна Ільківна намагалася побудувати маленький острівець сімейного затишку та щастя се­ред бурхливого океану щоденних випробувань.

Але непроста доля розпоряди­лася зовсім інакше. У червні 1941 року розпочалася війна вже на те­риторії Радянського Союзу. З по­чатком наступу німецьких військ на територію СРСР перший удар на себе взяли прикордонні міс­та Західної України. Бомбовими ударами німецька армія намага­лася знищити стратегічні об’єкти, транспортні розв’язки, пошкоди­ти рухомі склади залізниць.

Страшним вихором пронесли­ся ці жахливі дні початку війни і в моїй родині, роз’єднавши їхні лю­блячі серця на тисячі кілометрів упродовж багатьох десятиліть. Бомбардування німецької авіації стало практично звичним явищем для Львова та його мешканців. Зважаючи на надзвичайний стан, розпочалася термінова евакуація підприємств, населення, важко­го обладнання на схід, далі від лінії фронту. Першочерговій евакуації підлягали партійне керівництво ра­зом із сім’ями, працівники страте­гічних галузей, учні різноманітних шкіл та діти з дошкільних закла­дів. Мого вуйка Любомира, шіст­надцятирічного юнака, навіть без повідомлення матері евакуювали аж на Кавказ, де він продовжив на­вчання у школі авіації. Бабця Анна з донькою Лідією та синами Аркаді­єм і малим, тоді трирічним Юрком, не потрапили у списки осіб, що під­лягали терміновій евакуації, і зали­шились у Львові. Згодом, упро­довж відступу німецьких військ у 1944 році, вуйко Аркадій потра­пив до групи юнаків, яких приму­сово вивозили до Німеччини. Знаю безпосередньо з його розповідей, що організованого відступу як ні­мецьких військ, так і робочої сили не було. Все відбувалося хаотич­но, стихійно, без належної органі­зації, супроводжувалося постійни­ми авіаударами радянської авіації. Зі сльозами на очах слухала я його історії про життя в холоді, харчу­вання ягодами та корінцями, по­невіряння територіями Польщі й Німеччини. Врешті-решт вуйку Ар­кадію вдалося потрапити до табо­ру переміщених осіб у Німеччині, звідки він завдяки щасливому для нього випадку у 1947 році емігру­вав до США.

Моя мати Ліда пережила між­воєнні роки у Львові зі своєю матір’ю. Непростою була і її доля. Проживання у місті під режимом окупації супроводжувалося на­сильствами та голодом. Навес­ні та впродовж літа 1944 року за місто боролися війська Німеччи­ни, Польщі та СРСР. Під час цієї боротьби місто та його населен­ня щодня зазнавало бомбарду­вань, жителі були змушені тиж­нями переховуватись у підвалах будинків без доступу до води, електрики та газу. Напередод­ні вступу радянських військ до Львова жителі міста були свідка­ми чи невинними жертвами жор­стоких вуличних боїв. Милістю Божою, ці обставини пережили моя мати та бабця Анна. У 1946 році моя мати познайомилася з військовим медиком Миколою Ферлеєм, за якого вийшла заміж та народила двох доньок: мене та мою молодшу сестру Наталію. Мабуть, із співчуттям споглядаю­чи на важке дитинство та лихоліт­тя війни, доля вирішила винаго­родити мою матір та подарувати їй спокійну старість. Вона помер­ла у 2000 році у Львові у віці 73 ро­ків, оточена люблячими дітьми та онуками.

Від сво­єї бабці Анни знаю, що тра­гічно закінчи­лося коротке життя її малень­кого сина Юрка, який на початку війни перебував у дитячому сад­ку в селі Зимна Вода. Зважаю­чи на бомбарду­вання, рішення про евакуацію дітей із цього садка було при­йнято наприкін­ці червня 1941 року практич­но вже в остан­ні години перебування ра­дянських військ у Львові. З болем згадувала бабця Анна, як 29 черв­ня 1941 року приїхала у село Зим­на Вода, щоб забрати маленького Юрка, проте застала лише по­рожній дитячий садок і жахливий безлад після нещодавньої сти­хійної евакуації. З відчаєм у сер­ці намагалася відшукати будь-які вказівки, що допомогли б їй на­трапити на слід дитини, — проте безрезультатно. Тиждень пото­му вона дізналася, що через бом­бардування львівського вокзалу поїзди того дня поїхали обхідни­ми маршрутами на схід. Авіауда­ри відбувалися постійно по вели­чезній території Західної України, щоб не дозволити радянській владі вивезти населення та під­приємства в глиб території. По­їзд з дітьми із дитсадка рушив у бік Тернополя. Бабця Анна роз­повідала, що неподалік Терно­поля бомбардуванням було по­шкоджено залізничну колію, і це перешкодило просуванню поїз­дів на схід. Тому всі поїзди, які на­копичилися там, потрапили під нещадний фатальний вогонь ні­мецької авіації. Неможливо уяви­ти, які стогони та несамовиті кри­ки лунали з обійнятих полум’ям вагонів, що були наповнені неви­нними людьми та маленькими ді­тьми. Саме тоді, 29 червня 1941 року, у день евакуації малень­ких дітей подалі від жахіття війни, трагічно обірвалося життя нашо­го Юрія, який у своєму трирічно­му невинному віці найглибше за­зирнув у страхітливе лице війни. Для нас, дітей, батьки мали ле­генду про те, що Юрко начебто вижив і його врятував якийсь ро­сійський офіцер КДБ з Сарато­ва. Насправді це була історія ін­шої львівської родини, яка після закінчення війни якраз у Саратові знайшла-таки свою дочку. Однак ми, її діти й онуки — і Любомир, і Аркадій, і Наталія, і я — вірили, що Юрко колись обов’язково зна­йдеться. І лише бабця знала гірку правду, якою поділилася зі мною та моєю сестрою незадовго до своєї смерті. Правду про те, що її наймолодший син Юрій трагічно загинув саме у день евакуації ді­тей та змиритися з втратою яко­го вона не могла впродовж бага­тьох років.

Ось так розлучила моїх рідних війна. Але ж і повоєнні роки на до­вгі десятиліття стали важким ви­пробуванням. Радянська влада була нещадною до осіб, в абсо­лютній вірності яких існували хоча б найменші сумніви. Саме тому встановлення зв’язку вуйка Любо­мира зі своїм рідним братом Арка­дієм зі США довелося відкласти на десятиліття. Лише наприкінці 80-х років відбулася перша розмова між братами, що волею обставин не бачили один одного та навіть не розмовляли 40 довгих років. Пам’ятаю, як у мого вуйка Любо­мира, та і, зрештою, в усіх нас по­текли сльози, коли із телефону ми почули вигук: «Брате мій, як давно я тебе не чув!».

Розбіжності в ідеологічних по­глядах та відстань у десятки тисяч кілометрів не мають жодного зна­чення, коли говорить голос кро­ві. Телефонні розмови стали регу­лярними, а невдовзі брати змогли зустрітися особисто — вуйко Ар­кадій відвідав рідний дім та сім’ю в Україні.

Упродовж багатьох років наша родина немовби намагалася на­долужити втрачений час. Ми по­стійно спілкувалися, листувалися, відвідували одне одного. Важли­вість близьких родинних стосун­ків важко переоцінити, адже рідна кров не дає про себе забути, туга проникає в усі кутики нашої душі, нагадуючи про найближчих та усе рідне: колискову матері, дитячі спогади, шкільні роки і воєнні ли­холіття.

Війна — це найстрашніше, що може створити людина. А між тим — скільки прикладів того, що суспільства навіть охоче, без ва­гань застосовують притаманні ві­йнам полони й убивства навіть у ті періоди, які прийнято назива­ти «мирним» часом. Знаючи тра­гічну долю моїх рідних і з жахом спостерігаючи сьогодення, я, на жаль, змушена усвідомити, що кожен «мирний» час раз на кіль­ка десятиліть люди знову назвуть міжвоєнним. І так було вже за Вергілія.

Тому на завершення цих сво­їх спогадів хочу побажати всім не втрачати надії, любити та цінува­ти своїх рідних і одне одного. Бо лише в цьому — наша зброя про­ти воєн.

Оксана Кордунська