Бронзу з демонтованого Леніна використали на пам’ятник Кобзареві

30 років тому, 1 серпня 1990-го, у шахтарському місті Червонограді на Львівщині було знесено перший в Україні пам’ятник комуністичному вождеві Володимиру Леніну. Сталося це, коли країною ще правила КПРС зі своїм потужним репресивним апаратом. Але галичани не злякалися. Демократичні процеси набирали все більших обертів, були незворотними. Повалення пам’ятника Леніну в одному з найбільших промислових центрів Галичини (після цього в Україні розпочався масовий «ленінопад») було своєрідним передвісником падіння радянської системи, прелюдією до майбутнього проголошення незалежності України. Очевидцем знесення пам’ятника «вождю світового пролетаріату» був нині 67-річний Степан Слука. У серпні 1990-го він працював головою президії Червоноградської міської ради народних депутатів. Тож йому судилося підписувати рішення про демонтаж у місті пам’ятника Володимиру Леніну. Про ці буремні події пан Степан розповів кореспонденту «Високого Замку».

— То був час горбачовської перебудови, — каже наш спів­розмовник. — В її рамках в СРСР було ухвалено новий закон про вибори у ради всіх рівнів. У Чер­вонограді міська організація Народного Руху задала тон у цій виборчій кампанії, висунула своїх кандидатів. І завдяки під­тримці патріотично налаштова­них людей досягла вражаючого результату: на виборах 3 берез­ня 1990 року із 75 обраних депу­татів міської ради 69 були пред­ставниками Руху! На першій же сесії депутатів першого демо­кратичного скликання ми ухва­лили декрет про те, що вся вла­да у місті переходить до ради. Заявили, що більше не рахуємо­ся зі свавіллям компартійного керівництва. Упродовж квітня-травня заборонили діяльність компартійних комітетів в уста­новах, організаціях, на підпри­ємствах Червонограда, включа­ючи шахти.

Ми тісно співпрацювали зі страйковим комітетом міста, який діяв з 1989 року і пред­ставляв 15-тисячний колектив шахтарів. Крім економічних, цей комітет (його очолював наш де­путат Сергій Бесага) почав ви­сувати політичні вимоги. Чер­воноградці першими в Україні і у тодішньому Союзі провели декомунізацію. Ми переймену­вали вулицю Леніна та його ко­муністичних соратників, дали їм імена українських героїв, які брали участь у національно-ви­звольних змаганнях — Івана Ма­зепи, Михайла Грушевського, Степана Бандери…

Сказавши «а», треба було сказати і «я». Постало питання про демонтаж пам’ятника го­ловному комуністичному ідо­лу, який своєю рукою вказу­вав українцям дорогу у міфічне «світле майбутнє». У середи­ні липня, враховуючи вимоги страйкарів, позачергова сесія нашої міськради ухвалила рі­шення про знесення у двотиж­невий строк пам’ятника твор­цеві тоталітарної системи. Доручили це зробити місцево­му комунальному підприємству.

— Якою була реакція тодіш­ніх правоохоронних органів на це рішення ?

— Його опротестовував про­курор Богдан Оленчин. Але він не був надто наполегливим у своєму протесті, ходу цій справі не дав — видно, розумів, що ра­дянська система розвалюється. Та й причепитися до нас було складно — ми діяли як легітим­ний, законно обраний орган. До того ж керувалися вимогою гро­мадян, рішенням страйково­го комітету, який очолював наш депутат. Щоправда, на сесії зву­чала пропозиція перенести Ле­ніна в інше місце — але ми її від­кинули, навіть не ставили на голосування.

— Як відбувався сам де­монтаж?

— Знесення цієї триметрової півторатонної споруди з бронзи призначили на середу, 1 серп­ня, на 10-ту ранку. На площі зі­бралися люди. Я підійшов до пам’ятника Леніну, через ме­гафон зачитав рішення міської ради. Тут же під’їхав автокран. Завадити демонтажу спробува­ла невеличка група компартій­ців, чоловік тридцять — більше комуністів не прийшли захища­ти Леніна, сиділи по хатах. «Ві­рні ленінці» поклали до підніж­жя диктаторові червоні троянди. Стали у кільце, щоб не дати пра­цювати демонтувальникам. Їх легенько відтіснила група про­тивників Леніна. Я дав команду приступити до роботи. За півто­ри години пам’ятник зняли, по­вантажили на автомобіль і під оплески присутніх, вигуки «ура!» (подивитися на це історичне дійство людей збиралося чим­раз більше) відвезли його на те­риторію комунгоспу.

— Кажуть, тодішня київська влада зреагувала дуже боля­че…

— Так. Нам погрожували кри­мінальними справами за «зни­щення пам’ятки культури». У Верховній Раді створили комі­сію із розслідування цього «вар­варського вчинку». Через три дні до Червонограда приїхав соратник одіозної прогресив­ної соціалістки Наталії Вітрен­ко — Володимир Марченко. Від мене, як голови міста, вимага­ли відмінити рішення сесії про демонтаж, повернути пам’ятник на колишнє місце. У разі непо­слуху погрожували криміналь­ними справами. Я відмовився. Під час нашої запеклої дискусії з київськими гостями до мого кабінету влетів наш імпульсив­ний земляк, колишній дисидент Степан Хмара і у властивому йому радикальному тоні про­гнав Марченка…

— У теперішні часи пам’ятники комуністич­ним вождям, іншу радянську символіку відправляють у му­зеї тоталітаризму — щоб не травмувати почуття пред­ставників старшого поколін­ня, яке наївно вірило в ідеї марксизму-ленінізму, а з ін­шого боку — щоб у людей не стиралася пам’ять про наше драматичне минуле…

— В Україні, зокрема у Льво­ві, має бути пам’ятник, який нагадував би новим поколін­ням про цей тоталітаризм, його мільйонні жертви. Який слугував би запорукою не­повернення цього страшно­го зла, яке пережили українці, інші народи…

— А яка доля червоноград­ського Леніна?

— У 1994 році до управлін­ня нашим містом прийшла нова команда. У той час саме розпо­чався збір коштів на споруджен­ня у Червонограді пам’ятника Тарасу Шевченку. Скульпторам потрібна була бронза для цьо­го пам’ятника. Тоді й виникла ідея: задля економії бюджетних коштів для виготовлення брон­зової фігури Великого Кобза­ря використати частину мета­лу з демонтованого Леніна. Так і зробили.

— З висоти 30-річної дав­ності скажіть: рішення чер­воноградців про демон­таж пам’ятника Леніну було усвідомленим чи, можливо, спонтанним, прийнятим під напливом емоцій?

— Ніякої випадковості! У 90-ті роки у Червонограді прожива­ло більше двох з половиною ти­сяч людей, які були причетни­ми до руху опору комуністичній системі, заснованої Леніним-Ульяновим. Вони пережили ра­дянські тюрми, виселення, інші репресії, бачили розстріли, ка­тування своїх рідних. Органі­затором червоного терору ці люди завжди вважали Леніна та інших більшовицьких вождів. Червоноградці зберегли воле­любність, успадкували традиції своїх волелюбних предків. Тож не могли змиритися з тим, що в їхньому місті стоїть пам’ятник цьому нелюду. Їхнє рішення, яке ми втілили 1 серпня 1990 року, було цілком логічним…