Передплатити Підтримати

Концерт для оркестру чорно-білих фігур

5 червня львів’яни попрощалися з видатним композитором Мирославом Скориком

Мирослав Скорик

Відомо досить багато глибоких визначень шахової гри як такої. І кожне з них має право на життя. Найпоширеніше — особливий вид інтелектуальної діяльності, що поєднує елементи науки, мистецтва і спорту. Я знав, що знаменитий український композитор сучасності Мирослав Скорик любив шахи, непогано грав ще у школі, то при вільній для нього хвилині прийшов до його кабінету у Львівській філармонії, де й відбулася наша вже давня, зате пам’ятна розмова.

— Чим для вас є шахи?

— Шахи як гра, де хтось ви­грає чи програє, є, напевно, спортом. А сам процес творен­ня шахової партії, безумовно, мистецтво.

— Що ж, на ваш погляд, по­єднує шахи і музику як вид мистецтва?

— Щоб написати музичний твір, треба створити якусь кон­цепцію, передбачити, як він зву­чатиме. Це те ж саме, що об­думувати комбінацію у шаховій партії, передбачити на кілька ходів уперед її розвиток. То є по­будова твору в часі, що опису­ється однією і тією ж формулою.

— Як ви навчилися грати?

— Не пригадую, хто показав мені фігури і розповів, як вони пересуваються по шахівни­ці. Пам’ятаю вже той час, коли грав на першість школи. І грав, напевно, незле, бо навіть став чемпіоном і поїхав до Кемерова на обласні змагання. Нашу ро­дину 1947 року репресували, і мої шкільні літа минули в Анже­ро-Судженську.

— Що було у вас на першо­му плані — музика чи шахи?

— Музика була чимось постій­ним, а все інше розвивалося хвилеподібно, щось відходило, щось приходило. Адже я за­ймався ще футболом, легкою ат­летикою, потім бадмінтоном, на­стільним тенісом, туризмом на байдарках. Тепер, у старші літа, єдиним видом спорту зостало­ся збирання грибів. Для кожного віку існують, мабуть, свої забави.

— Якою була ваша шахова кваліфікація?

— Коли вже навчався у Львів­ській консерваторії, керівни­ком шахової секції був відомий майстер Рафаїл Якович Горенш­тейн. Він визнавав за мною пев­ні здібності, але, очевидно, брак настирливості в пізнанні таєм­ниць гри не дозволив їх роз­винути. А щодо кваліфікації, то після якихось змагань мені при­своїли другий розряд. Це було ще у 50-ті роки.

— Серед колег-композито­рів є сильні шахісти?

— Найпершим серед них слід вважати знаменитого францу­за Філідора, кращого шахіста у 18 столітті, автора «Аналізу ша­хової гри». Але він також відо­мий музикант і композитор, один з творців французької ко­мічної опери. Вельми сильним шахістом був російський ком­позитор Сергій Прокоф’єв, він навіть зіграв якийсь матч з не менш знаним музикантом Да­видом Ойстрахом. Серед най­сильніших шахістів довоєнного Львова був композитор та ди­ригент Лев Туркевич.

— Чи ви знайомі з відомими шахістами?

— При різних нагодах я за­пізнав знаних львівських шахіс­тів Олега Романишина, Адріана Михальчишина, Василя Іванчу­ка. Та наше знайомство не набу­ло розвитку.

— Чи часто сідаєте зараз за шахівницю?

— У Львові це буває надзви­чайно рідко, просто бракує часу. А ось коли бував в Австралії, хо­див щотижня до українського шахового клубу, де грав зо дві-три години. Навіть якось виграв першість клубу.

— Український шаховий клуб у Сіднеї має свої давні тради­ції, чи вам про те відомо?

— Добре про це знаю, бо ба­гато років його президентом був мій старший брат Юрій. Потім, коли він виїхав зі Сіднея, лишив на якийсь час президентство клубу на мене. Мені багато роз­повідали про найсильнішого ша­хіста клубу Ярослава Шевчика, колишнього львів’янина, а потім члена національної команди Ав­стралії. Тепер до клубу вчащають хорвати, словенці, навіть китай­ці й араби, українців щораз мен­ше. Але він і надалі називається Ukrainian Chess Club.

— Чи маєте записані влас­ні партії?

— Такий запис може мати мій найстарший онук Данило. Він захопився шахами, ходить на заняття до шахового клубу. Ми з ним зіграли пару партій. Це, ма­буть, єдиний зафіксований зра­зок моєї творчості.

— А з комп’ютером грали?

— Так, я грав декілька партій у Сіднеї.

— Чи є якась різниця між ним і живим суперником?

— Для мене — жодної. Я граю для власного задоволення, а хто сидить переді мною і відпо­відає на мої ходи — значення не має.

— То шахи для вас не є азартною грою?

— Азартнішими є бридж і пре­феранс. Мушу зізнатися, що я є добрим картярем. Граємо на гроші, а тому вони й більше за­хоплюють.

— Прошу тоді назвати спільне кредо музики й ша­хів.

— Думаю, що то — чистота за­думів. Аби вийшов цікавий твір, тут і там фальшувати не можна.

P. S. Ця розмова відбулася восени 2000 року, двадцять ро­ків тому. Тут Мирослав Скорик постає дуже простою дотепною людиною. Ми не раз зустріча­лися і випили не одну чарочку. Востаннє це було кілька років тому на похороні його брата Во­лодимира. Як давно це було! І вже ніколи не буде…

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram