«Що більше осягаєш мов, то більше стираються межі поміж ними»

Спогади про зустрічі з Миколою Лукашем з нагоди 100-ліття від дня народження

Колаж з відкритих джерел

19 січня виповнюється 100 років від дня народження видатно­го українського перекладача, літературознавця та поліглота Миколи Лукаша. Саме завдяки йому вітчизняний читач зміг упо­вні насолодитися перекладами класиків світової літератури — Джованні Бокаччо, Густава Флобера, Фрідріха Шіллера, Юліана Тувіма… Саме йому випало здійснити повний пере­клад геніального «Фауста» Ґете (зауважимо, що до Лукаша за переклади цього найвідомішого твору німецького класика брали­ся Михайло Старицький та Іван Франко, однак зупинялися на першій частині) Микола Лукаш працював над «своїм» «Фаус­том» 18 років! Спогади Святос­лава Максимчука, які публікуємо сьогодні, стосуються, зокрема, поеми польського класика Юліана Тувіма «Бал в Опері», яку також вважали такою, що не надається для художнього пере­кладу. Однак Миколі Лукашу і це вдалося…

Микола Лукаш

1967 року я взявся до роботи над поемою «Бал в опері» поль­ського поета Юліана Тувіма в українському перекладі Мико­ли Лукаша. Із твором я вже був. як то кажуть, майже на «ти», бо, викладаючи сценічну мову, пра­цював зі своїм студентом Ко­місаровим у Харківському те­атральному інституті над цією феєрією. Певна річ, в умовах то­дішнього Харкова, можливо, не все так відчувалося прозоро, як це згодом стало можливим у Львові.

Твір було написано 1936 року, але до друку польська цензу­ра його не допустила. Чому? Га­даю, по відповідь далеко ходити не треба.

Іронія, сарказм та інвекти­ва, до яких вдався Юліан Ту­вім, били польські державниць­кі гонори у найвразливіші місця, били, як мовиться, наповал.

Коли моя робота над поемою дійшла до повного завершен­ня, я, за тодішніми правилами, організував прилюдне громад­ське (читай — партійне) прослу­ховування в Будинку актора за участі членів художньої ради те­атру ім. Марії Заньковецької, наївно сподіваючись, що при­сутні сприйматимуть події, які розгортаються в поемі, як по­дії з недалеких часів у панській Польщі, — та й тільки. А якщо хтось побачить щось «таке», то навряд чи захоче про це гово­рити, бо остерігатиметься ана­логій, адже наша радянська дій­сність — то щось зовсім інше.

Але ж!..

Більшість моїх колег, прослу­хавши «Бал в опері», аплодували й реготали; проте один із членів художньої ради, голова профко­му, у своєму виступі накивав на мене пальцем — мовляв, Святос­лав Максимчук добирає репер­туар тенденційно, і нічого хова­тись нібито за польське минуле. Ми ці штучки знаємо!

Як і треба було сподіватись, «путівки в життя» художня рада не дала.

Потім у мене був виступ у клу­бі Спілки письменників у Львові з переднім словом Романа Луб­ківського про поему, її автора і конгеніального перекладача, де моє виконання особливо точно оцінювалось і сприймалось. Од­нак на широку публіку із «Балом» я ще дозволу не мав. Проте за найменшої нагоди, за відповід­ної доцільності, я виконував по­ему або в цілому, або фрагмен­тарно. Роблю так і досі.

Від 1966 року у мене поча­ли налагоджуватися тісні зв’язки зі СПУ, і щоразу, як я приїздив до Києва, чи то сам, чи проїздом на гастролі разом із колективом Львівського театру ім. Марії Заньковецької, я конче заходив до Спілки.

Отже, природно, купаючись час від часу у розкішному сло­вограї Лукашевого перекла­ду «Балу в опері», мені хотілося познайомитись із автором цьо­го конгеніального перекладу. Не пригадую точно, як це сталося, хто нас телефонічно сполучив, але ми домовилися про зустріч на Хрещатику в товаристві ме­тра українського перекладу Гри­горія Порфировича Кочура та ще однієї дами, яка, мені здавалося, була симпатією Миколи Лукаша. Зі мною був мій гарний товариш Володимир Іванишин, поет, літе­ратурний критик, дисидент, жит­тя якому згодом укоротили каге­бісти, кинувши його під потяг.

Тоді настрій у товаристві був назагал гарний, усі перебува­ли в доброму гуморі і на запро­шення Миколи пішли обідати до ресторану «Дніпро». Ми йшли поруч із Григорієм Кочуром, і він мені сказав буквально таке: «А чому б вам, Святославе, не взя­тися за „Трагедію людини“ Імре Мадача у перекладі Лукаша?».

Я відповів, що твір такого розмаху одній людині не до сна­ги, та, може, мені вдасться пе­реконати когось із режисерів нашого театру його поставити. Але, на жаль, ще й дотепер мені не вдалося домогтися свого.

Отже, ми зайшли до рестора­ну, замовили обід на 5 осіб, чоти­ригранний штоф української го­рілки з перцем. Розливати було доручено наймолодшому — Воло­димиру Іванишину. Володя розли­вав горілку в чарки, та коли дійшла черга до Миколи Лукаша, він під­ставив не чарку, а келих. Ми взяли це за жарт, проте він спокійно, без жодної іронії промовив: «Нали­вайте». Володимир виконав волю організатора нашого чаркуван­ня. Микола проголосив тост за зу­стріч, ближче знайомство та твор­чу співдружність.

Далі пішли розмови про літе­ратуру, а що я був призвідцею цієї зустрічі через «Бал в опері», то, природно, говорилося і про поему. Я запитав:

— Миколо Олексійовичу, скільки часу ви працювали над перекладом поеми?

— Трохи менше як місяць. Правда, Григорій Порфирович мене десь потягнув, і останні два розділи довелось закінчу­вати пізніше, ще й добряче над ними поморочитись.

«Отже, — подумав я собі, — на­тхнення у всіх жанрах відіграє однакову роль».

Коли дійшла черга до другого тосту, то Микола Лукаш свій фу­жер прикрив долонею зі словами:

— Я п’ю тільки один раз.

Потім виголосив тост мудрий Григорій Кочур. У цьому това­ристві я почувався навдивови­жу органічно і розкуто, а тому на прохання присутніх сипонув каскадом рядків Тувіма-Лукаша:

В опері сьогодні бал —

Всяке хоче бути гостем,

Бо дає той бал не хтось там —

Сам державний принципал.

Клеопатри й Аретузи

Нашвидку перуть рейтузи,

Скрізь по місту люду тиск,

Дзенькіт шпор і касок блиск,

Скрізь шикуються жовніри,

І гусари й кірасири,

Коні дибляться, іржуть,

Без угаву юрби пруть,

Аж ревуть автомобілі —

Пробки скрізь, ні верть, ні круть…

Вина грають нетерпляче,

Модне панство як не плаче —

Всюди черги в перукарні,

Мліють панночки шикарні:

Жижки-дрижки балу ждуть.

Скрізь снують шпіки-філери,

Як холери, їй же бо,

Увихаються філери,

Матюкаються шофери:

— Куди прешся, осади,

Розтуди твою туди!

Згодом Микола Лукаш запросив мене додому — це вже було десь усеред­ині 70-х років. Пригадую його скромне помешкання — «кава­лєрку», як кажуть у Галичині. Кім­ната була завалена паками книг, було кілька друкарських маши­нок і транзистор, через який господар спілкувався зі світом. Тоді я запитав:

— Скількома мовами ви воло­дієте?

— Важко відповісти на це за­питання. Тридцятьма, а то й більше. Що більше осягаєш мов, то більше стираються межі по­між ними, а тому чіткості, можна сказати, не існує.

Розповів мені Лукаш про те, як, поселившись до цієї квартири, він усе з неї повиносив, у тому числі й з кухні, щоб було місце для кни­жок. А навпроти, на тому ж таки по­версі, жив Микола Вінграновський. «Отож якось виходжу я з хати, — каже Микола Лукаш, — а з квар­тири Вінграновського виходить його синочок Андрійко. Зупинив­ся у дверях та й питає мене: «Дядю Миколо, а чому це ви все з хати по­виносили? То це ж ніяка жінка не схоче бути вашою дружиною». «А я, Андрійку, не буду одружуватись — я не люблю сваритись». «Я також не люблю. А моя мама з татом усе сваряться, сваряться…».

А ще пам’ятаю розповідь Ми­коли Лукаша про доньку Івана Дзюби.

— Дружина Дзюби Марта, — похвалився він, — повела свою доньку до церкви, а повернув­шись додому, почала, про всяк випадок, аби дитина у школі не дала волі язикові, провадити «атеїстичну» профілактику. Ди­тина, вислухавши чемно мами­ні настанови, каже:

— Мамцю, що б ти мені не каза­ла, а я, як виросту, народжу Месію.

Розповідав мені Лукаш, на моє прохання, про заяву, з якою він звернувся до Президії Вер­ховної Ради УРСР про перекла­дення на себе покарання, яке мав відбути Іван Дзюба за так звану антирадянську діяльність після арешту 1972 року:

«Голові Президії Верховної Ради УРСР

Голові Верховного Суду УРСР

Прокуророві УРСР

Копія: Президії Спілки письменників України

У зв’язку з тим, що я, нижчепід­писаний, цілком поділяю погля­ди літератора ДЗЮБИ Івана Ми­хайловича на певне, офіційно у нас не існуюче питання, за які, на­скільки мені відомо, його засудив нещодавно один з нарсудів м. Ки­єва, та беручи до уваги:

а) стан здоров’я засудженого,

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай на­ближено) для мене особисто пе­ребування на будь-якому режимі видається майже рівновартним і через те більш-менш байдужим, — прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного ДЗЮБИ І. М. визначене йому су­дом покарання.

З належною повагою (підпис) ЛУКАШ Микола Олексійович, Член СПУ

(м. Київ, вул. Суворова, 3, кв. 31)

23. ІІІ. 1973 р."

А ще хочу повернутися у 1970 рік. У Києві відбував­ся конкурс акторів-читців до 100-ліття від дня народжен­ня Леніна. Я тоді був учасником цього конкурсу з програмою за книгою Расула Гамзатова «Мій Дагестан».

На квартирі Ірини Стешенко зі­брався гурт людей: Іван Світлич­ний, Алла Горська, Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Запроше­ний був і я. За якийсь час я мав іти, аби почути результати конкурсу. І от, майже перед виходом із хати, я звернувся до Лукаша:

— Ви знаєте, у Львові до ва­шого п’ятдесятиріччя ходить анекдот.

— Цікаво. Який?

— Нібито ви зайшли до га­строному, зайняли чергу, а пе­ред вами впхалися двоє жінок…

— Стоп, стоп. Це не анекдот, це бувальщина. І було це на пло­щі Калініна, біля Головної пошти, на зупинці таксі. Я зайняв чер­гу та й щось собі читаю. Коли це бачу, двоє хлопчаків втислись переді мною. Я їх відшив, читаю далі. Дивлюсь, аж двоє дам пе­реді мною з’явились поза чер­гою, гадаючи, ніби я не заува­жив їхньої з’яви. Я поглянув на них та й питаю: «Цікаво, куди це такі гарні жіночки квапляться?». А одна з них: «А ми на етом хох­ляцком тєлячьєм язикє нє поні­маєм». «Хорошо, я вам переве­ду: «Куда вы, бляди, претесь?». Черга репнула з реготу, а їх як корова язиком злизала. Симпа­тія черги була на моєму боці.

Гості Ірини Іванівни хапали­ся за боки зо сміху, а я побіг по результати конкурсу, і, хоч як це дивно, вони не розчарували мене: я посів II місце після Ана­толія Паламаренка. А згодом одна з членів журі, Олена Кова­ленко, диктор Українського ра­діо, сказала напівжартома:

— Ти знаєш, Святославе, коли ти читав, то дехто озирався, чи ще не йдуть його арештовувати за те, що слухає Максимчука з антирадянщиною.

У 1993 році посол у Чеській Республіці в Празі поет Ро­ман Лубківський організу­вав літературний вечір у примі­щенні Польського культурного центру, оскільки Українське по­сольство тулилося у трикімнат­ному помешканні, орендовано­му в росіян. Тема: «Т. Шевченко і слов’янські літератури». До участі було запрошено і мене, я мав читати поезії Т. Шевченка.

Вечір пройшов на високому рівні за участі, здається, шістьох послів. Потім — вечеря в рези­денції польського посольства. Запрошено було, мені здається, 40−50 осіб.

У розпалі чаркування — його дуже дотепно провадив Роман Лубківський — раптом чую від нього: «Шановні пані й панове! А зараз вас запрошує на свій „Бал в опері“ актор зі Львова Мак­симчук! Святославе, прошу».

Я був заскочений, бо певний був, що після такої насиченої про­грами навряд чи хто захоче мене слухати. До того ж я вихилив до­бру повну, а головне, мовний бар’єр. Але ж воля посла України! Біля мене, мабуть, була якась іще сила, яка мною керувала!

Я виконував каскади Тувіма-Лукаша з особливою насоло­дою та легкістю і, коли дійшов до розділу IV, то гостей гойдало від реготу:

У буфеті — жлуктанина,

Безупинна лопанина,

У Бурбона в шлунку тоне

Смачно смажена свинина,

На тарілці в донни Анни

Аж реве «телець захланний»;

Шах в оточенні французок

Тлить баранячий огузок;

Нахабідзе, князь мінгрельців,

Видув рома два графини

Й помилково ткнув видельцем

В бюст графині Дистрофіні.

Моє читання з реакцією пу­бліки записувалось на відеокамеру. Не знаю, чи де зберігся цей запис, на жаль, для мене це залишається таємницею…

Про автора: Святослав Максимчук, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.