У полоні печалі…

Уранці 24 квітня композитор повернувся у Львів з Хмельницького, де був членом журі всеукраїнського конкурсу «Молоді голоси». Пішов у консерваторію, де навчався, — і зник. Наступного дня родина подала в міліцію заяву про розшук. Мама Володі Софія Іванівна тричі зверталася з проханням оголосити по телебаченню, показати фотографії, звернутися до людей по допомогу — відмовили, мотивуючи тим, що, мовляв, буде багато шуму. Сказала: «Що мені до вашого шуму, мені дитина пропадає». Оголошення по телебаченню так і не дали.

Друзі й колеги Івасюка дізналися, що вже кілька днів його немає вдома. Як і куди зник — невідомо. То було як грім, як сполох, сприймалося як неймовірне, бо завжди аку­ратний і виважений у вчинках і на життєвих перехрестях Івасюк не міг просто так зникнути, не поінформувавши про своє бо­дай коротке відлучення родину. Поет Юрій Рибчинський розпо­відає: перше, що робив Івасюк, прибувши до Києва і пересту­пивши поріг квартири Рибчин­ського (Володя часто зупиняв­ся там), — дзвонив мамі і казав: «Усе гаразд, добрався нормаль­но, я в Юрка, не хвилюйся». Лю­дина обов’язкова і пунктуальна, він якщо й затримувався десь хоча б на півгодини, неодмінно телефонував і попереджав про це. Взагалі в родині Івасюків іс­нувало тверде правило: поін­формованість сім’ї про те, хто і де перебуває, коли буде. Зали­шали про це записки чи телефо­нували.

А тут — уже кілька днів.

Усе ж ми всі почали дзвонити до тих, хто міг щось знати чи під­казати, — у Львові, в Києві, Чер­нівцях, Луцьку. Безрезультат­но…

Минали дні, Львовом повзли чутки і версії, одна неймовірні­ша від іншої. Навіть ті, хто добре знав Володю, хапалися за кожну з них, перевіряли, розпитували…

А потім — 18 травня дізна­лися, що в Брюховицькому лісі знайшли його тіло. У це не віри­лося.

Але настало 22 травня, коли на вулиці перед його будинком стояли у заціпенінні тисячі лю­дей, а у Володиній квартирі на першому поверсі стояла труна з його тілом.

Володимир Івасюк мав рід­кісну здатність об’єднувати лю­дей. Не лише як гостинний гос­подар своєї оселі, центр уваги гурту друзів і однодумців. Сяйво його душі притягувало — і притя­гує! — до себе людей, натхнен­них однією ідеєю. Його музика і сьогодні згуртовує співаків і му­зикантів різних поколінь, навіть тих, які у своїх власних пошуках далеко не завжди є соратника­ми і однодумцями, а іноді — й не­примиренними опонентами.

Він об’єднав людей і своєю смертю, влаштувавши водно­час для тих, хто знав композито­ра, іспит на честь, чесність і ві­рність.

Жодного офіційного повідо­млення про час і місце похорону ніде не було (за винятком львів­ської молодіжної газети), у пре­сі не було навіть коротенького некролога. У львівських вузах саме на цей день і час раптом призначили комсомольські збо­ри з обов’язковою явкою. Але провести в останню путь лица­ря нашої пісні прийшли тисячі й тисячі, студенти у тім числі. Зо­крема й Львівської консервато­рії.

З Києва приїхали Юрій Риб­чинський і композитор Вадим Ільїн — істинні друзі Володі за його життя і дотепер. Почорнілого від розпуки Рибчинського, у якого саме був день народження, годі було впізнати. З Чернівців — На­зарій Яремчук, засновник леген­дарної «Смерічки» композитор Левко Дутківський, письменник і драматург Анатолій Крим.

З Волині примчав Василь Зін­кевич. Того дня він мав концер­ти аж у Ковелі, але тільки піс­ля того, як над свіжою могилою його друга виросла гора кві­тів, ускочив у машину і помчав на виступ — за двісті кілометрів, де вже посходилися на концерт люди. Музиканти «Світязя» ви­йшли на сцену, вибачилися, по­яснили, що сталося, що концерт затримується, і кожен охочий може відмовитися від квитка і отримати назад гроші. Ніхто не підвівся з місця і не пішов здава­ти квитка. Люди сиділи у дзвін­кій тиші, думали про Івасюка і про своє. Зінкевич примчав, вийшов на сцену, почався той концерт, концерт-реквієм, коли і артисти, і публіка не ховали сліз.

Софія Ротару не приїхала, була того дня на гастролях у Ро­сії. Прислала вінок із живих бі­лих квітів від себе і від ансамб­лю «Червона рута».

Коли винесли дубову труну, яку прибрала калиною та рушни­ком родина художника Володи­мира Патика, хотіли було вста­новити її в похоронний автобус з чорною смугою. Не дозволи­ли — сотні голосів заскандува­ли: «На руки! На руки! Нести!». І труна попливла на раменах до Личаківського цвинтаря, і зли­ва квітів летіла на віко, встеляла останній Володин земний шлях. Попереду процесії йшла дочка художника Оксана Патик у на­ціональному строї з портретом композитора у миртовім вінку.

Важкими кроками ступали бруківкою поет Ростислав Бра­тунь (саме на його вірші Івасюк написав найбільше пісень), рек­тор консерваторії Зенон Да­шак, педагог Володі в консерва­торії професор Лешек Мазепа. Серед її студентів ішли Ігор Бі­лозір, Остап Стахів. Журналіст Богдан Гнатовський, у якого Во­лодя був дружбою на весіллі (про цю подію вже почав розро­бляти концепцію лібрето і музи­ки майбутньої оперети «Весіл­ля журналіста»), письменник Дмитро Герасимчук, поет Роман Кудлик… Вже тільки те, що вони прийшли на похорон Володими­ра Івасюка, обіцяло їм, м’яко ка­жучи, неабиякі неприємності в стосунках з тодішньою владою, яка у Львові була особливо ре­акційною і нещадною до тих, хто осмілювався не виконати «од­ностайних» вказівок і не дослу­хатися, що «є така думка».

І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить, хто вийде наперед, хто скаже пер­ше слово. Той крок зробив і пер­ше печальне слово мовив Рос­тислав Братунь. Що означало у травні 1979 року виступити на похороні Володимира Івасю­ка, та ще й для тодішнього го­лови Львівської організації Спіл­ки письменників, розуміли всі, і Ростислав Андрійович — най­краще. Але поет і громадянин ступив той крок. І невдовзі був змушений залишити пост голо­ви письменницької організації, потрапив в опалу. Та не зрадив друга, честі своєї не зронив.

І заспівали студенти консер­ваторії «Чуєш, брате мій…», і плакали тисячі людей. І пломе­ніли печаллю травневі квіти…

Невдовзі могила була три­чі сплюндрована і спалена (од­ного разу, у червні, у зливу го­ріли квіти!). Винних, звісно, не знайшли, бо й не шукали. А вже наступного дня після цих актів вандалізму над могилою знову була гора свіжих квітів.

Минав час. Аж через одинад­цять років вдалося домогтися дозволу на встановлення брон­зового пам’ятника на могилі — весь цей час він стояв у май­стерні скульптора Миколи По­сікіри. Замріяний, натхненний, задивлений у грядуще юнак біля рояля. Але всі ті роки і дотепер пам’ятником Володимирові Іва­сюку було і є море квітів на його могилі в будь-яку пору року, се­ред літа і в найлютіші морози. Люди йшли і йдуть сюди — вкло­нитися, постояти, помовчати, подумати, кого ми втратили, кого не вберегли.

І, звичайно, його пісні, які звучать і звучатимуть із уст са­мого народу. Про таких велетів, як Володимир Івасюк, ми згаду­ємо не лише в урочі дні і в юві­лейні дати. Він промчав крізь свою добу яскравою зіркою, ся­гаючи і осягаючи майбутнє. Її світло вказує нам дорогу і кличе вперед. Завдяки ньому ми знає­мо, куди і як іти.

За поданням Львівсько­го міського клубу творчої мо­лоді імені Володимира Івасю­ка, у березні 1994 року Указом Президента України Леоніда Кравчука Володимирові Івасю­ку була посмертно присудже­на Національна премія імені Т. Г. Шевченка — за видатний вне­сок в українське національне музичне мистецтво. У берез­ні 2009 року Президент Віктор Ющенко присвоїв Володими­ру Івасюку звання Героя України (посмертно).

Фото з відкритих джерел