«Я не варта того, щоб жити…»

Через гріхи молодості предків цю родину досі переслідують негаразди

Колаж Галини Вербицької

На цьому сільському подвір’ї давно все йде не так, як мало би бути. Років зо сімдесят колишні господарі і їхні нащадки не мають справжнього сімейного щастя — замість нього міжусобиці між рідними і сусідами, сварки «з пів- оберта», тривале гнівання між близькими, заздрість, інтриги, погорда, невдалі шлюби і загадкові смерті. Кожне нове покоління не може перервати затяжну смугу бід. Маєтків начебто надбали, а родинне тепло, злагода тут відсутні…

Кілька тижнів тому стала відомою можлива причина цих негараздів — гріхи мо­лодості. Про них оповіла автору цих рядків поважна літня жінка, яку у селі і його округах всі пова­жають і словам якої вірять. «Все почалося на початку війни…» — сказала нам.

А було воно так. У тій хатині жила вчорашня вдова з новим чоловіком, а разом з ними двоє хлопців від першого шлюбу господині. Коли зав’язалася ні­мецько-радянська бійня, однієї ночі на це обійстя приповз скри­вавлений воїн. Просив помочі — але хазяїн з хазяйкою не ква­пилися рятувати незнайомця. Лежав на соломі у стодолі і до­ходив. Дізналися про це далекі сусіди і почали дорікати Кате­рині і Миколі за те, що не везуть солдата до лікаря, не хочуть бо­дай перев’язати його. «Ґазди» на те лише розводили руками. І мовчки йшли геть.

Через кілька днів стало відо­мо, що того солдата «вже нема». При тих словах Катерини її сусі­дам відібрало мову. Оціпеніли, коли на Миколі побачили випра­ну маринарку і штани, які ще до­недавна були на тому воїнові…

А далі біди у цій хаті посипа­лися, наче з лантуха. З фронту не повернувся старший син хазяйки. Саму її під час облави випадковим пострілом у вікно поранили у плече. Скільки не возив Микола по знахарях — ті зарадити нічим не могли. Пе­ред смертю Катерина зізнала­ся сусідам: «Я не варта того, щоб жити…». І розповіла у деталях історію з пораненим солдатом і свою роль у ній.

За рік не стало молодшого сина цієї жінки — загадково заги­нув невідомо від чиєї кулі у ближ­ньому лісі. А згодом не стало і самого Миколи, який по смерті Катерини оженився вдруге. Пі­шов з хати і зник. Місця його мо­гили ніхто не знає. Скаліченою виявилася доля його другої дру­жини. Не мав родинного щастя їхній син-напівсирота. Як і його брати-сестри по іншому татові. Якийсь фатум переслідував їх: хвороби, нещасливе подружнє життя, прикра одинока старість. І на внука Миколи, наче воші, переповзли його з Катериною гріхи. Як не старається нащадок стати на ноги, звити домашнє гніздечко — а воно, хоча добра копійка у кишені є, ніяк не кле­їться…

Одному з членів цієї родини, виснаженому тими негараздами, недавно приснився сон. Аби лихо з цієї хати пішло геть, чийсь віщий голос порадив замовити Службу Божу і щедро скропити освяче­ною водою все обійстя Катерини і Миколи. Щоб у такий спосіб пе­репроситися за кривду майже ві­сімдесятилітньої давності.

Поки що запрошення на таку процедуру священик не отримав.