«Я не варта того, щоб жити…»

На цьому сільському подвір’ї давно все йде не так, як мало би бути. Років зо сімдесят колишні господарі і їхні нащадки не мають справжнього сімейного щастя — замість нього міжусобиці між рідними і сусідами, сварки «з пів- оберта», тривале гнівання між близькими, заздрість, інтриги, погорда, невдалі шлюби і загадкові смерті. Кожне нове покоління не може перервати затяжну смугу бід. Маєтків начебто надбали, а родинне тепло, злагода тут відсутні…

Кілька тижнів тому стала відомою можлива причина цих негараздів — гріхи мо­лодості. Про них оповіла автору цих рядків поважна літня жінка, яку у селі і його округах всі пова­жають і словам якої вірять. «Все почалося на початку війни…» — сказала нам.

А було воно так. У тій хатині жила вчорашня вдова з новим чоловіком, а разом з ними двоє хлопців від першого шлюбу господині. Коли зав’язалася ні­мецько-радянська бійня, однієї ночі на це обійстя приповз скри­вавлений воїн. Просив помочі — але хазяїн з хазяйкою не ква­пилися рятувати незнайомця. Лежав на соломі у стодолі і до­ходив. Дізналися про це далекі сусіди і почали дорікати Кате­рині і Миколі за те, що не везуть солдата до лікаря, не хочуть бо­дай перев’язати його. «Ґазди» на те лише розводили руками. І мовчки йшли геть.

Через кілька днів стало відо­мо, що того солдата «вже нема». При тих словах Катерини її сусі­дам відібрало мову. Оціпеніли, коли на Миколі побачили випра­ну маринарку і штани, які ще до­недавна були на тому воїнові…

А далі біди у цій хаті посипа­лися, наче з лантуха. З фронту не повернувся старший син хазяйки. Саму її під час облави випадковим пострілом у вікно поранили у плече. Скільки не возив Микола по знахарях — ті зарадити нічим не могли. Пе­ред смертю Катерина зізнала­ся сусідам: «Я не варта того, щоб жити…». І розповіла у деталях історію з пораненим солдатом і свою роль у ній.

За рік не стало молодшого сина цієї жінки — загадково заги­нув невідомо від чиєї кулі у ближ­ньому лісі. А згодом не стало і самого Миколи, який по смерті Катерини оженився вдруге. Пі­шов з хати і зник. Місця його мо­гили ніхто не знає. Скаліченою виявилася доля його другої дру­жини. Не мав родинного щастя їхній син-напівсирота. Як і його брати-сестри по іншому татові. Якийсь фатум переслідував їх: хвороби, нещасливе подружнє життя, прикра одинока старість. І на внука Миколи, наче воші, переповзли його з Катериною гріхи. Як не старається нащадок стати на ноги, звити домашнє гніздечко — а воно, хоча добра копійка у кишені є, ніяк не кле­їться…

Одному з членів цієї родини, виснаженому тими негараздами, недавно приснився сон. Аби лихо з цієї хати пішло геть, чийсь віщий голос порадив замовити Службу Божу і щедро скропити освяче­ною водою все обійстя Катерини і Миколи. Щоб у такий спосіб пе­репроситися за кривду майже ві­сімдесятилітньої давності.

Поки що запрошення на таку процедуру священик не отримав.