Його життям були зірки, чорні діри і галактики

Відомі й невідомі сторінки спогадів Станіслава Лема про його рідне місто Львів


Станіслав Лем

Ім’я видатного письменника, філософа і науковця світового значення Станіслава Лема золотими літерами закарбовано в історію Львова. Його твори перекладені на десятки мов і вийшли загальним тиражем понад 45 мільйонів книжок.

У численних інтерв’ю Станіслава Лема, розпорошених за багато років по світові, можна знайти різноманітні цікаві думки та судження про людей, навколишній і планетарний світ, передбачення і прогнози.

Для мене найцікавішими завжди були його спогади про дитячі та юнацькі роки, проведені у рідному місті, де він прийшов на світ 12 вересня 1921 року (помер у Кракові 27 березня 2006 р.). Хоча відомо, що Лем ніколи не приїздив до Львова, відколи покинув його разом з батьками 1946 року. Але він неодноразово підкреслював: «Я львів’янин і до смерті залишуся львів’янином. Нічого змінити не можна, люди і народи то не шафи, яких пересувають з кута в кут».

Про своє львівське життя та інші цікаві роздуми він відверто, з дитячими емоціями, розповів у книжці «Високий Замок».

Книга написана ще на початку 60 -х років минулого століття, її тільки кільканадцять років тому гарно переклала українською Лариса Андрієвська. Тому не буду посилатися на сторінки з цієї книжки, а пропоную читати й інші слова Станіслава Лема, зібрані з різних видань, що стосуються переважно львівського життя, але не тільки. Дещо нам було цілком невідоме.

Тож читайте. Далі тільки Станіслав Лем.

«Охоче підтримую, що я не зовсім нормальний. Моя дружина може підтвердити, що моїм внутрішнім життям є чорні діри і галактики. І так є насправді. Звичайно, у мене були друзі, з якими я копав у дитинстві м’яча, але найважливішим було моє внутрішнє життя, котрого ні з ким не ділив. До самої матури у мене не було жодного хлоп’ячого романсу. Звичайно, я знав дівчат і зустрічався з ними, але, як сьогодні розумію, відлякував їх своїми розповідями про зірки. Інакше не вмів, а зірками вже тоді дуже цікавився.

…До війни я не був у жодному іншому великому місті поза Львовом. Може, тому я так прив’язаний до Львова. Але я ніколи не хотів відвідати повоєнний Львів. І вже не раз пояснював, чому саме. Я не маю жодних антиукраїнських думок. Коли видавництво «Каменяр» звернулося з проханням надрукувати одну з моїх книжок, але без гонорару, бо не мали на то грошей, я погодився. Бо вважаю, як і редактор Гедройц, що Україну треба підтримувати, бо її незалежність є одним з гарантів нашої незалежності.

…Я ходив до державної гімназії (тепер школа № 8 на Підвальній), і зі мною у класі навчалися також українці та євреї. Ми вивчали українську, яку нам викладав професор Турчин, тому я знаю її непогано. Пам’ятаю такий жарт про чотири періоди української літератури: «Перший був, але загинув, другого не було, третій — то Тарас Шевченко та Іван Франко, а четвертий буде». Українців було відсотків двадцять, а в парті зі мною сидів Місько Волк…

…Навчатися я хотів у Політехніці і навіть ходив до репетитора з геометрії. Вступні іспити здав добре, але через «буржуазне походження» батька мене не прийняли. Тоді батько через свої медичні зв’язки «всунув» мене на медицину. Альтернативи не було — могли забрати до Червоної армії. У нас було до совітів трохи бридке почуття вищості. Говорили, що потяги з Росії до Львова їдуть швидко: «спічкімахорка, спічкі-махорка», а повертаються повільно: «шкіра-мануфактура, шкіра-мануфактура». Приїхав з Москви викладати нам фізіологію професор Воробйов. Бідачисько не мав годинника і приносив з собою на лекції будильника, щоб орієнтуватися, коли починати, коли закінчувати. Розповідав, що є учнем Павлова, але портки мав такі протерті, що було видно спідню білизну.

…Хтось мене там, на небі, охороняв, хоча не можу похвалитися ревною релігійністю. Під час боїв за Львів ми всі перебували у пивниці. І захотілося мені випити холодного борщу, що стояв у баняку на кухні. У мене було порцелянове горнятко з вушком. Коли зачерпнув ним борщу, раптом довкола побіліло і почувся такий гук вибуху, що ледь не оглух. З горнятка залишилося тільки вушко на пальці, на плечах застрягла віконна рама, а з обличчя текла кров. Апетит на борщ пропав одразу…

…Ми виїхали з батьками зі Львова ледь не останнім ешелоном, все очікували, що, може, союзники поміняють рішення про Львів. Поїхали до Кракова, де я вирішив закінчити медичне навчання. Раптом нам оголосили, що всі випускники 1948 року ідуть до війська. Я вирішив — ні, не піду. І не пішов здавати останній іспит, диплома того року не отримав.

…До Союзу мене запрошували у 60-ті роки, не раз бував у Москві і Ленінграді, де зустрічався з вченими, письменниками, журналістами. Вчені, з якими зустрічався, розмовляли зі мною досить відверто. Один з видатних радянських математиків запросив мене на сніданок. Він походив зі змішаного шлюбу росіянки і єврея. І, у приступі відвертості, признався, що боїться, аби знову не настала ситуація, коли прийдуть їх «резать»: «Нікого так не боюся, як російського народу»…