Фальшива країна Піонерія,

Найближчої суботи, 19 травня, якби ми і далі жили в СРСР, школярство і й його наставники пафосно відзначали б «день всесоюзної піонерської організації імені Володимира Ілліча Леніна». Були б червоні галстуки, приурочені до цього свята паради, лінійки, концерти з обов’язковими горном-барабаном і піснею-гімном «Злиньте вогнями, синії ночі, ми піонери — діти робочих». А також спеціальні випуски стінгазет. Були б рейди зі збору макулатури, металобрухту, поїздки на заготівлю гіллячкового корму для проблемного колгоспного тваринництва, показові десанти «тимурівців» в оселі літніх людей. У такій ось атмосфері ще якихось тридцять років тому радянську юнь готували стати будівниками «світлого майбутнього — комунізму».

У цю примарну мету тодішні піонери свято вірили. І не вірили. Бо ті, хто вчив їх жити по правді, бути прикладом зразкових вчинків, часто самі йшли проти закону і совісті. Після уроків експлуатували старшокласників на своїх городах, у садах, а нерідко — і на будовах.

Особисто я пригадую, як для одного з учителів вони лопатами і терпугами ошкурювали соснові балки на перекриття майбутнього котеджу. Для іншого «сіяча розумного, вічного, доброго» збирали восени опеньки і шипшину. Руки учнів тоді довго нили від колючих шипів, але за добрі оцінки з предмета того вчителя школярики вже не переживали…

Наші піонервожаті зазвичай були догматиками. Робили багато чого такого, що, на наше підліткове розуміння, суперечило здоровому глузду. Пригадую, як один з таких «поводирів» змушував старшокласників записуватися у шкільний хор. Один з хлопців наполегливо відмовлявся, пояснював, що не має музичного слуху (з предмета «співи» постійно отримував три бали). До того ж — картавив. Бачили б ви «праведний гнів» нашого наставника! Він півгодини читав виховну лекцію хлопцеві, який посмів перечити старшому, і завершив свою тираду фразою: «А на ХХIV з’їзді КПРС „Інтернаціонал“ співали всі делегати!». Піонер не стримався і задав піонервожатому «крамольне», хоча й цілком логічне запитання: «А ви хіба не бачите різниці між хором і з’їздом?». Таке нахабство згодом обернулося для хлопчини заниженою оцінкою за поведінку…

Ну і про іншу піонерську заповідь. Про те, що людина людині має бути другом, товаришем і братом. Такий постулат наші піонервожаті колись втовкмачували молодому поколінню. А на практиці дуже швидко забували це пропагандистське гасло.

Один старшокласник-напівсирота з периферії, шкільний активіст, готувався вступати до університету. Мріяв вивчитися на юриста — щоб захищати несправедливо ображених. Записався на заочні підготовчі курси, регулярно надсилав до Львова звіти про виконані завдання. Радів, коли звідти приходили схвальні рецензії. Класний керівник Ігоря, інші педагоги тішилися, всіляко підтримували хлопця і його заповітну мрію.

Але одного разу на очах однолітків її взяла та й «обламала» шкільна піонервожата.

— Я чула, що ти хочеш бути адвокатом… — уїдливо перепитала вона з єхидною посмішкою. — Ну-ну… Навіть не рипайся!

Після цих слів навіть заздрісні ровесники Ігоря зрозуміли, що їхня наставниця вкотре бовкнула не те, і стали на його бік. А учень, якому хотіли обрізали крила, після цієї неприємної розмови став ще більш цілеспрямованим. Дав собі слово обов’язково стати правником. Мрію свою він здійснив.

До слова, та піонервожата та її «партійно стурбований» колега донині працюють з шкільною молоддю. Вчать її, як правильно любити Україну…