«Запитайте школяра про штурм Перемишля російськими військами»

Часом складається враження, що доктор історичних наук Михайло Кріль (на фото) сам один працює як інститут пам’яті, що постановив собі зафіксувати важливі події, що відбувалися на теренах Старосамбірщини і в давні часи, і кілька десятиліть тому. Все життя науковець спеціалізувався на всесвітній історії, а тепер повернувся до історії малої Батьківщини.

Свіжа праця Михайла Кріля — «Добромиль у долині Вирви. Історія і культура», на 935 сторінок. «І це мені ще багато інформації у цей том не увійшло», - запевняє професор.

У 70-х роках, коли Михайло Кріль був студентом, у нього й у думках не було, що колись  писатиме про Добромиль, де він народився і виріс. Однак, готую­чись у бібліотеці до семінарських занять, пишучи реферати, звертав увагу на історичні матеріали про Старосамбірщину, повітовий центр Добромиль, про Хирів та села довкола  Добромиля.

- На другому курсі мені запропонували писати курсову про друкарню, що на початку ХVІІ століття діяла у Добромилі, точніше, у Боневичах, але відома як добромильська. Про неї чув лише від свого тата, але коли батько мені про це розповідав, був підлітком і не дуже тим цікавився. Студентом почав досліджувати цю тему. Літератури не було, польської мови тоді не знав. Але матеріали, попри все, збирав, намагався прочитати. Батьки допомагали перекладати. Тоді не було цифрових фотоапаратів, щоб фотографувати тексти, то я все виписував. І назбирав багато матеріалів.

Це була перша робота дослідника з того циклу, якому тепер кінця-краю не видно.

Стара батьківська хата стояла у Добромилі на межі зі селом Солянуваткою, колись воно називалося Ляцько. Поле Крілів для ведення підсобного господарства було під самим лісом, за кількасот метрів від Саліни, про трагічну історію якої на той час теж мало хто знав, а обізнані мовчали про те, як енкаведисти винищували тут людей у червні 1941 року, а фашисти додали згодом ще й свої жертви. Батько дещо розповідав синам, але попереджав, щоб нікому про це не говорили. В радянські часи це було небезпечно.

Над дипломною роботою «Селяни Перемишльської землі другої половини ХVІІ століття»  Михайло Кріль працював три роки, матеріалів в архівах було предостатньо, але усі середньовічною польською мовою, суміш з латиною, то принагідно, каже тепер, вивчив і мову. Чимало джерел було німецькою мовою. Довелося засісти за вивчення німецької.

Через багато років першою книжкою Михайла Кріля про рідний край стала історія Старосамбірського району - «Старосамбірщина: історія і культура».

-  Доля звела мене з Володимиром Горбовим, тодішнім головою Старосамбірської райради, - згадує мій співрозмовник. - Він сказав, що підтримає мене у виданні книжки. Цю книжку дотепер використовують у школах району як навчальний посібник. Це було 2009 року. Книжка викликала велику хвилю цікавості. І тоді я замислився: чому наші діти в школі вивчають громадянську війну у США, англо-бурську війну кінця ХІХ століття, битву під Бородином та інші далекі теми, і не вивчають історії свого краю. А Добромиль, околиця були пов’язані з великими історичними подіями, великими битвами. Запитайте школяра про штурм Перемишля російськими військами, оборону Перемишля австріяками  чи про події часів ЗУНР, і він нічого не скаже. А мені ще батько розповідав і показував: он там проходив фронт, а там були окопи...

Коли Михайло Кріль почав писати історію рідного Добромиля, то передбачав, що книжка матиме сторінок двісті, та коли зібрав разом усі матеріали, побачив, що їх назбиралася сила-силенна. Ось тоді й виник  задум: зробити кілька томів. Наступні будуть про національно-культурні громади міста, адже Добромиль був багатонаціональним містом. Кожна громада мала свої школи і культурні товариства, вони дуже помітно працювали з кінця ХІХ ст. Кожній громаді буде присвячено окремий том. Зараз працює над томом “Коротка історія єврейства Добромиля”. Самотужки, як і усі мови дотепер, вивчає ідиш. Вже може читати. Пам’ятає слова батька про те, що між основними трьома націями — українцями, поляками та євреями - було порозуміння, між собою у щоденному житті не ворогували, хоча й намагалися «ущипнути» одне одного.

Добромиль з кінця ХVІІІ ст. зазнав німецького впливу — тут з’явилися німецькі колоністи. По селах вони займалися землеробством, в містах — ремісництвом: були лимарі, ковалі, слюсарі. Можна, каже професор, окремий том написати — коротку історію німців на цій землі. Про їхню присутність свідчать топоніми: добромильці між собою називали певні частини міста так: Верхні Німці, Нижні Німці. Нижні Німці — це сучасна вулиця Івана Франка,  у напрямку до залізничної станції, раніше - вулиця Підхорунжих.  А Верхні Німці — це вгору по річці Вирві по правий бік від присілка Гучки. Тепер вулиця Замкова називається. А по сусідству — вулиця Січових Стрільців. До сьогодні збереглися німецькі будівлі першої половини ХІХ ст. - житлові і господарські будівлі, де все було під одним дахом.

-  А от ще німецькі назви: Верхній Енгельсбрун, Нижній Енгельсбрун...

Назви означають «ангел» і «вода» — тобто кришталево чиста вода.  Коли колоністи приїхали сюди, вони назвали цю воду ангельською.

Є поруч село Рожеве. Це була стовідсоткова німецька колонія, німці називали його Розенбург. Коли 1775 року прибули на цю територію, цвіли сади, все навколо потопало у квітучій шипшині, і вони назвали місце, де зупинилися, Розенбургом — Рожевим містом. Село так називалося до Другої світової війни, а коли на початку 1939 року погіршилися відносини між Польщею і Німеччиною, уряд Польщі змінив назву на Радичівку (від гори Радич). Але ця назва не прижилася, а Рожеве вже у радянські часи прижилося.

Не знаю, як автор все встигає, але одночасно працює ще й над історіями інших міст Старосамбірщини (у нього є книжка «Хирів. Місто над Стривігором») і над історією сіл. Нещодавно презентував свою книжку про село Комаровичі, зараз збирає матеріали про село Нове Місто та його околицю.

 Думає про том «Громадсько-культурне життя українців Добромиля». Ще міг би бути том «Добромиль у спогадах». І «Добромиль в іменах». Головне, каже професор, збирання матеріалу. Важливо зібрати що можна, записати,  дати можливість тим, хто ще не відійшов, поділитися своїми спогадами, своєю персональною історією. А тоді на основі зібраних матеріалів хтось інший напише книжки.

Книжку про Добромиль історик видав за свої кошти. «Я не маю з того жодного прибутку, - каже, - хочу, щоб ми знали, хто ми є, чиї ми діти. Люблю цитувати Шевченка, про те, що історію нам німець напише. Мусимо самі писати! Бо будемо “славних прадідів великих правнуки погані”, не знатимемо своєї історії. Справжня жива історія починається не від академічних видань, а від історії власного роду, коли в дитинстві чуєш розповіді батька, діда, прадіда.