Як львівська лікарка виховувала горе-працівників радянського посольства у Лондоні

Спогади Оксани Боржієвської про період 1990-1991 років, коли  Радянський Союз розпадався на очах.


Лікаря-пульмонолога пані Оксану знаю ще зі студентських років. Диву даюся, наскільки це енергійна, вольова і безкомпромісна людина. Завжди і всюди воювала з несправедливістю.  І не тільки в Україні, а й на... Туманному Альбіоні.   

Олег Островський не був професійним художником, але добре малював у різних жанрах.

На одному подиху прочитав книгу стрийка пані Оксани - Олега Островського, вже покійного професора Ноттінгемського технічного університету (Англія), до якого пані Оксана приїжджала восени 1990 року в гості. Було четверо братів Островських. Найстарший Євген (батько Оксани), далі  Роман, Ярослав і наймолодший Олег.

У книзі спогадів Олега Островського є такий епізод. Батько тримає на колінах найменшого сина і говорить: “До незалежності ми будемо йти десятки років, а ти можеш дожити до того часу...”. І справді дожив. Єдиний із чотирьох синів священика Григорія Островського.  Євген Григорович помер саме у той день, коли надійшло запрошення відвідати Англію. Далася взнаки і висилка до Сибіру. Роман і Ярослав були в УПА. Ярослав застрелив себе, щоб не потрапити до рук енкаведистів,  а Романа вбили прорадянські налаштовані чеські партизани. Драматичною була доля Олега Островського. Добровільно пішов у дивізію “Галичина”. Мотив був зрозумілий - дивізія має бути вишколом майбутнього війська у боротьбі за незалежну Україну. Після того, як дивізія  зазнала розгрому під Бродами, опинився у Червоній армії, але воював недовго. Опинившись у мадярському полоні, знову повернувся у дивізію “Галичина”. Цікава деталь: у всіх дивізійників на руці було чорне татуювання,  що позначало групу крові для надання першої медичної допомоги. Це могло коштувати Олегу викриття, коли перебував у Червоній армії. Завдяки цій дивізії німці дозволили тисячам українців перебратися на Захід і уникнути сталінських репресій. Деякий час пан Олег перебував у таборі для переміщених осіб в Італії. Від 1947 року - в Англії.  Вищу освіту здобував в Іспанії. Був професором Ноттінгемського технічного університету. За його англомовними підручниками навчаються у 80-ти країнах світу.

-   Пані Оксано, розкажіть, як ваш стрийко через десятки років повернувся вже у незалежну Україну.

- Ще коли я збиралася до Англії на запрошення Олега (просив називати його по імені), вже думала над тим, що треба запросити до Львова і стрийка та його двох доньок і зятя... Тоді ще був Радянський Союз, але вже тріщав по швах, як старий кожух...  Коли приїхала до Англії, то разом з Олегом почала шукати радянське посольство, щоб оформити відповідне запрошення для родичів. Ніхто не знав, де це посольство. Ледве знайшли поліціянта, який нам вказав дорогу. Це виявилося окреме містечко, де зібрані посольства усіх країн. Ковані ворота - чистота, порядок. Над кожним посольством — державний прапор. Найбагатше виглядало посольство Об’єднаних Арабських Еміратів. Табличка  - із золота найвищого ґатунку... А де посольство Радянського Союзу?  Не бачимо. Нарешті знайшли. Брама відчинена. На подвір’ї - купа зів’ялого листя, бо це був жовтень. Кажу дівчатам: “Прийти у посольство своєї країни - це ніби прийти до себе додому. Чому немає вивіски, чому немає прапора?”. Пояснюють - боїмося демонстрацій... Сидять ті дівчата серед купи газет, скрізь неприбрано. Я їм  кажу: “Що ви тут робите, за що дістаєте зарплату?”. Виявилося, бланки запрошень до Львова видають не у посольстві, а у консульстві. Це був понеділок, вихідний для консульства день. Питаю: “Вихідний від чого? Від неробства? Ви їм телефонуйте,  нехай нам двері відчиняють...”. У консульстві нас прийняли і назвали суму за ті бланки. Я повертаюся до Олега і питаю: “А ви коли запрошували нас з Андрієм до Англії, щось платили?”. Каже - ні копійки. Отже, і я нічого платити не буду. Тільки спробуйте заблокувати наші запрошення! Про роботу посольства і консульства напишу у Міністерство закордонних справ України. І написала...

І ще про одну конфліктну ситуацію, пов’язану зі стрийком. Коли завітали у гості до одного з українців, шахтаря, побачили настінний календар з усіма гетьманами України. Такий у Львові продавали по 5 радянських карбованців.  Раптом виявляється, що у Львові скористалися працею Олега Островського. Він, не маю­чи художньої освіти,  чудово  малював.  Виконав пером і кольоровими чорнилами портрети  гетьманів, перед тим попрацювавши в архівах. Не знаю, яким чином довідалися про цю роботу у Львові і, по суті, вкрали чужу працю. Повернувшись до Львова, я через Рух вийшла на видавництво “Такі справи” і зажадала вибачення і компенсації автору. Інакше пригрозила зверненням до Міжнародного суду. Вони вийшли на пана Олега, вибачилися. Була і матеріальна компенсація.

- Наскільки політично активним був ваш стрийко?

- Він був патріотом України. Але під час викладацької роботи був віддалений від активної політичної діяльності. Попри це,  відвідував клуби мельниківців і бандерівців. Хотів чути українську мову, дізнаватися щось нове про Україну. Але його непокоїло те, що ці дві гілки ОУН не тільки не дружили між собою, а ворогували... Коли була в Англії,  кілька разів ходила з Олегом на ті засідання. Там навіть не знали, що серед них присутній поважний професор. Жінки ліпили вареники, співали українських пісень. На жаль, двоє доньок Олега так і не навчилися української мови. Опанував її зять завдяки батькам, простим людям...

- Яке загальне враження справила на вас Англія?

- Багата країна,  цивілізована, але занадто гонорова. Англійці вивищують себе над усіма  націями. Їхні товари чомусь найдорожчі, хоча поруч французькі нічим не  гірші...  Дороги  - нам на заздрість. Рівненькі, як скло. Чотири смуги в один бік і чотири в інший,  протягом доби підсвічуються лампочками, вмонтованими у дорожнє полотно... А от їжа жахлива, неможливо їсти. Зовні гарно виглядає, а на смак як трава... Дві доньки Олега, які були у Львові, не хотіли їсти голубців, вареників, помідорів, студенини. З яєць вибирали білок, а жовток викидали, боячись надмірного холестерину...  Я з тим їдженням мала клопіт. Щотижня пекла торти - “Наполеон”, горіховий, безе...

- Як  ваші гості добиралися до Львова? Були якісь труднощі?

- Були! Прилетіли до Москви, а до Львова їх у літак не пускають. Нічого не пояснюють. Не можна, і все! Потім з’ясувалося, що у тому літаку було чимало вільних місць. Мій чоловік Цезар Каетанович вийшов на керівників військового аеродрому, і вони виділили два літаки, які прилетіли до Москви і забрали двома рейсами наших англійців. Через кілька днів перебування у Львові повезла гостей до Києва. Примусила їх оглянути все, що вважала за доцільне. Аби знали нашу столицю і нашу історію. 19 серпня 1991 року їдемо поїздом до Львова, а Цезар Каетанович зустрічає нас на вокзалі і каже, що стався путч, що Горбачова ізолювали на дачі у Форосі... Олег знав, що таке КДБ, і  перелякався. Я його заспокоїла: ви - іноземці, вам нічого не зроблять...

- А ти, Оксано, була налякана тим ГКЧП?

- Анітрохи! Стільки бачила у житті, стільки пережила!

- Що пан Олег казав про ту Україну, яку побачив через десятки років?

- Він радів за нашу Незалежність. Був окрилений, прагнув оглянути все, що пов’язано з його дитинством, молодістю. Рідна Тернопільщина, Броди, де йшли бої, гімназія у Львові... Але не зміг змиритися з тим, що на телебаченні в Україні переважає російська мова. Приїжджав в Україну на Світовий конгрес українців. Відійшов пан Олег в інший світ у 65 років...