«Залізний Фелікс»: міф про незламність

20 липня 1926 року з трибуни пленуму ЦК Фелікс Едмундович палко звинуватив присутніх в економічній неефективності, а ввечері його серце зупинилось. Отже, не такий він уже був і “залізний”. Чим не ще одна красномовна деталь до ореолу Дзержинського — безжального ката, якого пропаганда зробила героєм?!

 Щасливець, який народився завдяки нещастю

 Його батько — збіднілий єврей-поміщик Едмунд Йосипович ніяк не міг знайти собі місця в житті, тому подався у викладачі, бо предки пустили за вітром сімейну казну. Взявся вчити дітей багатих поляків. Він звабив свою малолітню підопічну Єлену Янушевську. Фелікс Дзержинський ріс без батька — того не стало, коли малому щасливцю (а з латині Фелікс — щасливий) було лише п’ять. Своє ім’я майбутній кривавий чекіст отримав не просто так. Задовго до того, як він мав, згідно з законами природи, з’явитись на світ, бідна мати Єлена спіткнулась і впала у відкритий люк. Падіння стало великим потрясінням, і малюк почав передчасно проситись на світ — лише дивом їм обом вдалося пережити важкі пологи.

Надихався діяльністю інквізиції пізнього Середньовіччя

Польські сім’ї на той час відрізнялись стійкими релігійними католицькими поглядами. Змалку, можливо, увірувавши у своє щасливе народження, Фелікс був відчайдушно набожним. Колись у розмові зі старшим братом він сказав, що Бог для нього все - любов, життя, віра, щастя і, якщо він колись перестане вірити у Бога, то пустить собі кулю в лоб. Одна з обіцянок, якій не судилося здійснитись... До шістнадцяти років малий Дзержинський не читав нічого, окрім релігійної літератури. Коли ставав сам до молитви, то змушував молитись усіх, хто був поруч. Цей фанатизм лякав не тільки рідних, а й ксьонд­за-духівника, який наполегливо відмовляв Фелікса від ідеї посвятити своє життя релігії і від навчання у семінарії. За збігом обставин саме тоді йому в руки потрапила брошура «Ерфуртська програма». Свої фанатичні настрої молодий уже не католик, а комуніст негайно скерував у русло боротьби за права пролетаріа­ту. Натхнення він черпав зі свого минулого захоплення: діяльності інквізиції пізнього Середньовіччя. Його метою стало навернення людства до комунізму.

Вундеркінд-неук

У дитинстві Фелікса вважали вундеркіндом: легко засвоював мови, швидко навчився читати. Для того, щоб агітувати литовців, вивчив литовську мову, для спілкування з євреями — іврит. Дзержинський розробив план економічного розвитку Союзу, який включав раціональне використання коштів і ресурсів, провів розрахунок розподілу майна між трудящими. Водночас погано знав російську, висловлював свої думки важко, граматично неправильно, зі сильним польським акцентом. Коли фанатична стадія захоплення релігією змінилась захопленням революцією — Біблію замінили агітаційні та партійні матеріали — нічого іншого Фелікс не читав. Літературу зневажав. Не любив ні театру, ні мистецтва — «бо це все відволікає від роботи». Проте любив поезію: погану, важку агітаційну поезію чекістських підлабузників.

Залізний як сейф,за яким сховався

Радянська пропаганда пояснювала, що кличку «Залізний» Дзержинський отримав завдяки своїй стійкій життєвій позиції, самовіддачі у справі винищення неугодних, цілодобовій роботі і стійкості духу у критичних ситуа­ціях. Проте існує інша легенда: одного разу у кабінет молодого працівника ГПУ влетіла граната — він миттєво зреагував і встиг сховатись за залізним сейфом, що стояв неподалік. Кабінет постраждав, сейф і Дзержинський — ні. Відтоді і причепилась відповідна кличка. Щодо характеру, то насправді у Фелікса Едмундовича він був далеко не залізним: Дзержинський був неврастеніком, днями і ночами підписував розстрільні списки, а коли йому щось не подобалось — вибухав гнівом. Гімназію він кинув після того, як побачив у коридорі звертання до учнів про те, що, окрім російської, інші мови у стінах навчального закладу заборонені. Запальний гімназист вилаяв дирекцію, побився з вчителями, грюкнув дверима і більше не повернувся у навчальний заклад, не закінчивши останнього курсу. Ще раніше було «випадкове» вбивство рідної сестри Ванди, через якусь дитячу відмову, яке потім переклали на старшого брата. На його обличчі, особливо на фото з тюремного архіву, завжди лукава посмішка з піднятим кутиком губ та іронічним виразом, що наче говорить: я вам відімщу. І помстився — за кожен рік у тюрмі і на каторзі мільйоном відібраних людських життів.

Красень, який викликає жаль

Дзержинському приписують еталонну зовнішність: струнка постава, аристократичні витончені риси обличчя, привабливий погляд, мила усмішка, акуратна борідка. Жінки тягнулись до нього. Худий, блідий і виснажений, він викликав у оточення то захоп­лення, то бажання... нагодувати його. Хоч годувати і не було чим, для Дзержинського завжди знаходились припаси, а його особисте меню щодня поповнювалось новими стравами, а не тільки легендарною картоплею зі салом, у той час, як решта колег практично голодували.

Аскет чи мажор?

Легенди про самовідданість і жертовність Дзержинського на благо революції відомі усім донині. Він справді майже не відпочивав, спав на роботі і не цікавився нічим мирським. Як і мріяв, став аскетом. Але чомусь ніде не згадується, що у юності пропив і програв у карти весь спадок матері; що мав три дачі і три квартири (одна з яких у Кремлі); що з дружиною і сином відпочивав на найкращих курортах не лише Союзу, а й Європи; що коли революцію почали експортувати за кордон — разом з нею у світових банках з’явилось 80 млн. швейцарських франків на рахунках «залізного» слуги народу.

Джерела:

Эдуард Хлысталов «Совершенно секретно», No.11/38;

Александр Меленбер. Скупой рыцарь революции. «Новая Газета»;

Александр Плеханов. Книга «Кто Вы, «Железный Феликс»?»;

Владимир Михалкин. Книга «Ф. Э. Дзержинский — экономист»;

Журнал «Жизнь замеча­тельных людей». Вып. 7 (541). Дзержинский. 1985 г.