Маршал Кулик з хутора Куликівки

Злети та падіння хороброго воїна і малограмотного радянського воєначальника.


Автор цих нотаток вперше почув  про маршала Кулика  наприкінці лютого 1956 року з доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС “Про культ особи і його наслідки”.  Цю нібито закриту доповідь організовано зачитували курсантам і офіцерам Київського військового училища, в якому я тоді навчався. Бути присутніми на оприлюдненні викривальної промови соратника Сталіна дозволили й цивільним службовцям штабу училища, лікарям із санчастини. Прийшли офіціантки з курсантської їдальні і навіть прибиральниці... У доповіді Хрущова йшлося і про репресованих Сталіним воєначальників різного рангу.

Григорій Кулик — уродженець хутора Куликівки на Полтавщині. У бідній селянській родині було 9 дітей. Майбутній маршал згадував: “Бідніших за нас на хуторі нікого не було...”. 1912 року сільського хлопця з 4-ма класами освіти забрали в армію. У  царській армії дослужився до унтер-офіцера. Значно  пізніше маршал Тухачевський кепкував з Кулика: “унтер-офіцерішка”... У Громадянську війну Григорій Кулик вже був начальником артилерії 5-ї армії. Відзначався хоробрістю у боях, ліз у саме пекло. Не дивно, що мав 5 поранень... В Іспанії воював з франкістами. Після повернення з Іспанії обій­мав різні посади. Але герой Громадянської війни не любив кабінетної роботи і просився у війська.  Його призначають командиром Московської пролетарської дивізії. За участь у Фінській кампанії був удостоєний звання Героя Радянського Сою­зу, хоча ця війна для Червоної армії не була вельми вдалою.

У травні 1940 року  Сталін удостоїв  Григорія Кулика маршальського звання. Сталін добре знав цього командира  ще з Громадянської війни — разом брали участь в обороні Царицина. Тим більше, що Кулик у своїх спогадах відзначав талант Сталіна-полководця... 

На початку війни заступник наркома оборони СРСР Г. Кулик став постійним радником Ставки Головного командування. 

Останнє з відряджень - у район Керчі — стало для Кулика фатальним. Становище радянських військ у Криму на той час було надзвичайно важким. Туди прорвалася 11-та армія Манштейна і з успіхом розвинула наступ. Радянська Приморська армія відступила до Севастополя, ослаблена 51-ша армія відійшла на Керченський півострів. Командуючий військами Криму віце-адмірал Г. Левченко доповів Верхов­ному: “С имеющимися силами Керчь не удержать...”.  Г. Кулик теж доповідав Сталіну: “Город горит... Командиры дивизий доложили, что пехоты у них мало - вся она из тыловиков, части перемешаны и плохо управляемые, резервов никаких нет... Ловят бегущих по городу, посадят в оборону, а они через 2-3 часа убегают. Так была занята крепость, ее оборонял батальон морской пехоты. Группа автоматчиков противника в 50-60 человек разогнала морских пехотинцев, разбежался весь батальон, отдав крепость противнику...”.

Маршал Кулик, як представник Ставки, порадив віце-адміралу Левченку “составить план перехода войск на Таманский полуостров и лично возглавить перевозку”... Кулик доповів своє рішення начальнику Генштабу і Сталіну. 15 листопада ввечері зі Ставки наказали Кулику і Левченку вивезти артилерію та техніку, а вже потім відводити стрілецькі частини, зберігаючи плацдарм на східному узбережжі Керченського півострова. В ніч на 16 листопада 1941-го головні сили 51-ї армії відійшли на Тамань. Весь Крим, за винятком Севастополя, опинився в руках гітлерівських військ... З пояснювальної записки Кулика Сталіну (збережено стиль автора): “Считаю себя виновным в том, что нарушил приказ Ставки и без Вашего разрешения сдал город Керчь противнику. Я считаю, что моя вина в тысячу раз усугубляется в том, что я не оправдал Вашего доверия ко мне... Прошу ЦК ВКП, лично Вас, т. Сталин, простить мне мое преступление и даю честное слово большевика, что я больше никогда не нарушу приказа и указаний ЦК ВКП и лично Ваши, а также прошу Вас, т. Сталин, дать мне возможность искупить мою тягчайшую вину...”. Але каральна машина проти Кулика закрутилася... 16 лютого 1942 року Верховний Суд СРСР виніс вирок про позбавлення Г. Кулика звання маршала Радянського Союзу, звання Героя Радянського Союзу, трьох орденів Леніна, трьох орденів Червоного Прапора та медалі “ХХ років РККА”.

Опальний Кулик продов­жував військову службу, перебував у розпорядженні наркома оборони, тобто Сталіна. У березні 1942-го  Верховний головнокомандувач присвоює Кулику звання генерал-майора, а у  квітні 1943 року - генерал-лейтенанта  і призначає командувачем 4-ї гвардійської армії та відправляє для підсилення Воронезького фронту у розпорядження командуючого фронтом генерала армії 

М. Ватутіна. У той час у штабі фронту перебував представник Ставки маршал Олександр Василевський. Обидва воєначальники від “подарунка” Сталіна були не у захваті. Через багато років, вже у поважному віці, О. Василевський у своїй книзі мемуарів “Дело всей жизни” про Кулика написав: “С горьким чувством вспоминаю я этого человека. В начале войны он неудачно выполнял задания Ставки на Западном направлении, потом также плохо командовал одной из армий под Ленинградом. В силу своих отрицательных личных качеств он не пользовался уважением в войсках и не умел организованно руководить действиями войск...”.

У січні 1947-го Кулика за­арештували  за звинуваченням в антирадянській діяльності, а перед тим було кілька доносів.  У записці ЦК ВКП(б) був такий абзац: “Стало известно также, что во время пребывания на фронте Кулик систематически пьянствовал, вел развратный образ жизни, злоупотребляя званием маршала Советского Союза и замнаркома обороны, занимался самоснабжением и расхищением государственной собственности”. Ад’ютант Кулика стверджував, що за розпорядженням маршала було завантажено цілий вагон різних продуктів,  спиртного, і все це Кулик забрав на свою московську  квартиру. Але ті, хто воював разом з Куликом, висловлюють сумнів щодо його “систематичного пияцтва”. Так, член військової ради 51-ї армії, бригадний комісар А. Ніколаєв зазначав: «Да некогда было маршалу Кулику заниматься ни пьянством, ни самообеспечением. Мы с ним ни на один день не покидали красноармейских окопов...». Але з ЦК партії не  посперечаєшся...

24 серпня 1950 року колишнього маршала Григорія Івановича Кулика засудили до вищої міри покарання й розстріляли...Коли підсудному надали останнє слово, він сказав: «Врагом советской власти я не был и Родину не предавал...».

...1957 року Генштаб і Головна військова прокуратура перевірили, на якій підставі Кулику винесли вирок у 1942 році. Після вивчення матеріалів та оперативних документів про бойові дії на Керченському півострові Генштаб дійшов висновку, що “командування військами Керченського напрямку, а також колишній маршал Радянського Союзу Кулик з ослабленими силами, що були під їхнім командуванням, утримати місто Керч та змінити хід бойових дій на свій успіх не могли...”.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1957 року (час хрущовської відлиги) Г. І. Кулик був повністю реабілітований, посмертно поновлений у званні маршала Радянського Союзу та правах на державні нагороди, включаючи Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Таким було загадкове і трагічне життя маршала Кулика з хутора Куликівки…

Фото з архіву “ВЗ”