«Люди несли нам стільки грошей, що їх не було куди дівати»

Революцію на граніті називають «мамою» Помаранчевої революції та Революції гідності.

В історії протистояння комуністичної влади й тодішньої опозиції стало політичне голодування студентів у жовтні 1990 року. Воно увійшло в історію як “Студентська Організаторами були Українська студентська спілка та “Студентське братство”. Розкинувши наметове містечко у центрі Києва, студенти вимагали, зокрема, відставки голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола і призначення навесні 1991 року нових виборів на основі багатопартійності. Під тиском опозиційних сил 17?жовтня ВР УРСР прийняла постанову, яка задовольняла вимоги студентів. Проте із прийнятих рішень виконали лише одне — у відставку пішов Масол... Революцію на граніті можна назвати першим Майданом. І хоч результати 1990 року були менш вагомими, вони заклали фундамент для змін у суспільстві.

Організаторами студентських акцій спротиву були, зокрема, екс-депутат Верховної Ради Олесь Доній та громадський і культурний діяч Маркіян Іващишин. Обидва тоді були студентами-активістами. Маркіян у Львівській політехніці створив «Студентське братство», а Олесь під час навчання у Київському університеті імені Тараса Шевченка ініціював створення Української студентської спілки... 

2 жовт­ня студенти поставили намети на площі Жовтневої революції у Києві (нині — майдан Незалежності) і оголосили цю територію зоною, вільною від комунізму. Серед вимог також були націоналізація майна Компартії України й право для українських солдатів служити на батьківщині. 

16 «гранітних» днів

Зранку 2 жовтня кількадесят студентів групами по двоє-троє стягувалися на вулицю Жовтневої революції у Києві. Більшість була студентами з Києва, Львова та Дніпропетровська. До молоді прийшли представники міліції і попередили, що у випадку встановлення намету студентів зметуть. На вулиці Жовтневої революції (нині — Інститутська) за готелем “Москва” (нині — готель “Україна”) були сконцентровані десятки міліцейських автомобілів та автобусів. 

Передбачалося, що перший загін заарештують, тому до нього входили лише психологічно загартовані активісти, і лише хлопці. Весь день студенти просиділи на спальниках і матрацах, тримаючи в руках плакати, а о 20-й годині звели намети. Голодувати почали 108 студентів.

Опівночі президія міськради Києва видала рішення, у якому, зокрема, надавала дозвіл на проведення на площі Жовт­невої революції масових заходів без санкції влади. 

10 жовтня з’явилася підсилювальна радіоапаратура, мітинги у наметовому містечку стали більш організованими. Голова ВР Леонід Кравчук намагався поставити на таємне голосування питання про недовіру Масолу. Але депутати почали “вести дебати”. Тоді Кравчук поставив на відкрите голосування питання про включення у порядок денний сесії обговорення студентських вимог. “За” проголосував лише 161 депутат... 9 депутатів Верховної Ради оголосили голодування на підтримку студентських вимог. 

На підтримку студентів застрайкували київські вузи, технікуми, ПТУ і старші класи шкіл. Мітингувальники перекрили рух транспорту, оточили Верховну Раду. Студентські акції відбулися в обласних центрах, зокрема у Луганську та Львові. Після розмови зі студентами демонстративно здав свій квиток члена КПРС відомий письменник Олесь Гончар. Влада надала студентам годину прямого телеефіру на УТ-1. Молодь закликала однодумців до все­українського страйку. Студенти передали Президії Верховної Ради УРСР свої вимоги. Після прийняття постанови ВР УРСР щодо врахування вимог студентів-голодувальників 17 жовтня 1990 року Революція на граніті завершилася.

Почав голодувати із солідарності

Тодішній киянин, студент Шевченкового університету Михайло Свистович (нині — приватний підприємець, мешкає в Ірпені, що під Києвом. — Авт.) не вірив у Революцію на граніті. І все ж 7 жовтня приїхав до наметового містечка, щоб підтримати активістів. “Не вірив у голодування як спосіб боротьби, — розповів “ВЗ” Михайло Свистович. — Голодування — це така річ, яка може застосуватися лише раз. Якщо до нього звикнуть, воно не буде ефективним. Думав, голодування провалиться, тож вирішив не бути його учасником. Навіть не знав, що відбувається там, адже інтернету й мобільних телефонів тоді не було. На четвертий день голодування показали по телевізору. Побачив, як мої товариші голодують, як їм погано під дощем і холодом. Ніхто на них особливої уваги не звертає, а я тут у теплі, їм. Почало сумління гризти. Зібрався, поїхав. Зробив це виключно із солідарності”.

Чоловік вважає, що голодувальники заклали фундамент для руйнування Радянського Союзу. “Фактично, завдяки цьому голодуванню ми отримали Незалежність, — переконаний він. — Визнаю, що помилявся зі своїм скепсисом”.

Михайло розпочав голодувати сьомого дня, і протримався до кінця. “Погано мені голодування давалося, — продовжує розмову. — Про їжу не думав, та на вулиці, на граніті було дуже холодно. А ще ми постійно чекали, що нас розженуть. Кадебісти приходили, погрожували, що танками нас подушать.  А ще ми безперестанку ходили по університетах, піднімали студентів. Пили теплу воду, бо лікарі казали, що то помічне при такому голодуванні. За кілька днів я вже дивитися на теплу воду не міг, така мені противна стала. Ще за кілька днів і холодна вода ледве мені йшла. Та що залишалося робити? А ще пригадую, більшість перед голодуванням наїлася “із запасом”. У багатьох серйозні проблеми почалися, у лікарню забирали”. 

«Нас дуже хотіли розігнати»

Запитую у пана Михайла, як так вийшло, що міліція не розігнала голодувальників? “Вони дуже хотіли це зробити, — відповів. — Не розігнали, бо не було наказу. Мабуть, спочатку гадали, що ми не протримаємося довго. А потім нас стало так багато, що момент було втрачено. На нас афганців хотіли нацькувати. Афганська спілка на той час якийсь кооперативний дім зводила. Їм пообіцяли, якщо нас розженуть, усі дозволи із будівництва будуть у них на руках. Та не врахували одного — серед нас теж були афганці. Після перемовин ті, що нас розганяти мали, приєдналися до нас”.

«Люди зрозуміли, що незалежність можлива»

“Потім така масова хвиля пішла, що не тільки студенти університетів відгукувалися, а й технікумів, ПТУ, учні-старшокласники, — каже Михайло Свистович. — І організаційно побут у нас був налагоджений. Двісті людей голодували, ще дві сотні охороняли, сотня — обслуговувала територію. Населення нас дуже підтримувало. Підтримували і політв’язні, опозиційні депутати, Михайло Горинь, до прикладу, шкарпетки нам купував. Люди несли нам стільки грошей, що їх не було куди дівати. Після завершення Революції у нас їх ціла купа залишилася. Ми їх витратили на листівки та поїздки для агітації за незалежність України. 

Пригадую, останній день голодування зустрів на заводі “Буревісник”. У нас були такі мобільні групи, які їздили по підприємствах. Я був керівником однієї з них. Дорога до заводу займала півтори години з тодішнім громадським транспортом. Приїхали на збори колективу. Вони сперечалися з нами, але ми все одно загітували робітників на страйк. Приїхали щасливі назад і побачили натовп значно щасливіших за нас людей. Виявилось, ми щойно перемогли. Тільки загітували людей на страйк, а тут — перемога!

Після Революції на граніті люди наче прокинулися. Зрозуміли, що незалежність можлива”.