«Політика Мілошевича — катастрофа з будь-якої точки зору»

Соратники колишнього президента Югославії, якого судили за злочини проти людяності, і досі при владі...


Останній диктатор Європи (як його інколи називали) Слободан Мілошевич народився 20 серпня 1941 року. 1999-го Міжнародний трибунал ООН звинуватив Мілошевича у злочинах проти людяності, а також у низці трагічних подій у Косові, що сталися того ж року. Колишній президент Сербії, а потім і Югославії до вироку не дожив. Мілошевич помер 11 березня 2006 року у в’язниці в Гаазі.

Як син священика комуністів очолив

Слободан Мілошевич народився у родині вчительки та священика. 1959 року вступив до Комуністичної партії. Статус банкіра-міжнародника (Мілошевич у 1978 році очолив один із найуспішніших банків Сербії) дав Слободану можливість обзавестися новими знайомствами, за допомогою яких піднятися ієрархічною драбиною всередині союзу комуністів Югославії. У ролі його “хрещеного батька” виступив Іван Стамболич, якого всі бачили майбутнім керівником Югославії. Швидко крокуючи кар’єрними сходами, Слободан став головою Белградського виконкому Союзу комуністів Юго­славії.

...Йосип Броз Тіто помер 1980 року у віці 87 років після 35-річного перебування при владі. Він залишив Югославію без хазяїна. Івану Стамболичу вдається об’єднати югославських комуністів навколо себе. Це дозволяє йому стати президентом країни. Водночас Стамболич всіляко допомагає політичній кар’єрі Слободана Мілошевича. 25 січня 1986 року Мілошевич стає головою Президії Центрального комітету Союзу комуністів Сербії.

Зоряний час Мілошевича настав у 1989 році, коли він використав націоналістичні настрої і пообіцяв захистити сербське населення Косова від утисків з боку албанської більшості. Саме під тиском Мілошевича парламент Сербії скасував автономію Косова та Воєводини. Того ж року Мілошевича обрали президентом Югославії. 

1991 року, коли Словенія та Хорватія проголосили незалежність, Мілошевич був одним із ініціаторів введення югославської армії в райони, населені сербами. 1992 року розпочалася війна у Боснії та Герцеговині, де Мілошевич підтримував лідера місцевих сербів Радована Караджича. Під час хорватського конфлікту при обстрілі одного лише міста Дубровник загинуло 114 осіб і зруйновано багато історичних пам’яток. Саме під час цих конфліктів Мілошевич вступив у конфронтацію з країнами Заходу, які вимагали від нього припинити підтримку озброєних формувань сербів. 

У 1995 році Мілошевич підписав Дейтонські угоди, що завершили воєнні дії у Боснії. 1997 року Мілошевич (уже будучи президентом Югославії) спробував вирішити за допомогою жорстких заходів конфлікт, що знову спалахнув у Косовому. У конфлікт втрутилися держави НАТО. Війська югославської армії були виведені з Косово.

Французька письменниця Діан Дюкре у своїй книзі “У ліжку з тираном” наводить уривок розмови дружини Мілошевича Міри Маркович із журналістом телекомпанії “Сі-бі-ес” Деном Ратером незадовго після виведення військ із Косова: “Журналіст: - Ви кажете, що Захід та США не розуміють того, що відбувається у Косові. Невже у Косові не відбуваються етнічні чистки?

Міра Маркович: - Ні.

- І серби не чинять у Косові звірств?

- Ні, серби захищають свою територію”.

Після 26 годин облоги вирішив здатися

На президентських виборах у Сербії 2000 року переміг суперник Слободана Мілошевича Воїслав Коштуниця, проте він не набрав абсолютної більшості голосів. Мілошевич зажадав проведення другого туру голосування. Внаслідок вуличних демонстрацій за підтримки західних країн і США 

5 жовтня 2000 року режим Мілошевича повалили (6 жовтня він подав у відставку).

Від нового уряду Коштуниці Міжнародний трибунал зажадав видачі Мілошевича, якого звинувачували у злочинах проти людяності під час війни у Хорватії та Косові, воєнних злочинах, геноциді і злочинах проти людяності під час війни у Боснії. 

Мілошевич, його дружина Міра та донька Марія барикадуються у власному домі, який оточують спецназівці. Син Марко перебуває за кордоном і за подіями стежить по телевізору. Спецназівці у масках намагаються взяти особняк Мілошевичів штурмом. Починається бій. Охоронцям Мілошевича вдається відбити дві атаки. Влада країни висилає елітний підрозділ спецназу, який спеціалізується на операціях щодо визволення заручників. Мілошевич приймає рішення здатися. Після 26 годин облоги спецназівці вриваються у дім. Вони бачать Мілошевича, який стоїть із пістолетом. Слободан не стріляє, а одягає плащ і йде до виходу. Слідом за ним йде Міра.

До вироку не дожив...

У 2001 році Мілошевича видали Міжнародному трибуналу. Коли Слободана привозять в Гаагу, він холоднокровно заявляє, що не винен, і, що сам, без адвоката, захищатиме себе перед трибуналом. Злочини, у яких обвинувачено Мілошевича на основі його особистої відповідальності:

l Боснія і Герцеговина, 29 злочинів з 1 серпня 1991 року до 31 грудня 1995 року. Геноцид: масові вбивства боснійських мусульман і хорватів (страта кількох тисяч мусульман у липні 1995 року), створення концтаборів (близько 50 на території Боснії), насильницьке переселення понад чверть мільйона осіб;

l 10 злочинів проти людства: переслідування на політичному, національному й релігійному ґрунті, вбивства, тортури, антигуманні дії, незаконне ув’язнення;

l 8 порушень Женевських конвенцій 1949 року: вбивства, спричинення страждань, невиправдані руйнування, псування майна;

l 9 порушень законів і звичаїв ведення війни: варварське руйнування населених пунктів (обстріл Сараєва), руйнування й завдання збитку історичним пам’яткам, привласнення майна, напад на мирних жителів.

У зв’язку з погіршенням стану здоров’я процес над Мілошевичем переривали 22 рази. Він клопотав про лікування у Росії. Трибунал відмовив йому, мотивуючи це тим, що посилання на хворобу є лише приводом для того, щоб сховатися від суду. 11 березня 2006 року Слободана Мілошевича знайшли мертвим у його камері у в’язниці Гаазького трибуналу. За офіційною версією він помер від серцевого нападу. 14 березня 2006 року Міжнародний кримінальний трибунал закрив справу Слободана Мілошевича.

«Не залишив Сербії нічого, за що його поважали б»

Політика Мілошевича — катастрофа з будь-якої точки зору: політичної, економічної, моральної, культурної, - розповів “ВЗ” сербський журналіст, історик, сценарист Михайло Рамач. - Він не залишив Сербії нічого, через що б його поважали. Мілошевич — кар’єрист й самолюбний автократ без емоцій, без совісті, без ідей, без розуміння світу й часу...

- Як сербське суспільство сприйняло смерть колишнього лідера? 

- Коли Мілошевич помер, він шість років, як був колишнім. Я був у Белграді у день похорону. То була субота. Біля труни зібралося лише кілька тисяч шанувальників. Набагато менше, аніж на матчі пересічних баскетбольних команд... Більшість згадувала про нього лише байдужим помахом руки або лайкою. Так було і у 2001 році, коли Мілошевича видали Гаазькому трибуналові. Проти цього протестували лише кількасот осіб.

- Ким Мілошевич залишився у пам’яті сербів — руйнівником-«м’ясником» чи патріотом?

- Немає книжок про Мілошевича. Немає вулиць та бульварів з його іменем. Люди намагаються стерти з пам’яті “свинцеве десятиліття“. Причина зрозуміла: серби втратили Югославію, у котрій були панівною нацією. Чотири війни: в Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеґовині й у Косові. Коли Мілошевич прийшов до влади, середня зарплата становила 1500 німецьких марок. Коли його скинули — люди заробляли максимум 100 марок у місяць. Пропала індустрія, пропала агропромисловість. До Сербії прибуло понад 500 тисяч біженців — сербів з інших республік. Країни Євросоюзу запровадили візовий режим. Мілошевича по-доброму згадує лише незначна частина громадян — 3-4 %, не більше. Зрештою, не згадує його навіть ним заснована Соціалістична партія. Її лідер, нинішній міністр закордонних справ Івіца Дачич, колись належав до найближчих співробітників Мілошевича, а зараз називає його “людиною давнього минулого”. 

- Що змінилося у Сербії з часу революції, внаслідок якої скинули Мілошевича?

- Основним здобутком стала парламентська демократія: змінюються президенти й правлячі коаліції. Немає недоторканних. Розпалися партії Зорана Джинджича та Воїслава Коштуниці, котрі були лідерами перевороту. Колишні ультранаціоналісти стали проєвропейськими популістами. (Маю на увазі Радикальну партію Воїслава Шешеля, котра називається Прогресивною, очолює її прем’єр Александар Вучич, колишній близький співробітник того ж Шешеля, якого судять за воєнні злочини.) 

- Чи задоволене сербське суспільство політичним та економічним курсом, який проводить нова влада?

- Не бачу масового задоволення. Середня плата — 300 євро. Пенсія — ледве дотягує до 200. Це замало для прожитку. Безробітних й пенсіонерів більше, ніж зайнятих. Багатьох тридцятилітніх людей з вищою освітою утримують батьки, а то й бабусі і діди. Найвпливовіша партія в країні — корупція. Треба платити вчителям, професорам, лікарям, поліцейським, чиновникам, мерам, депутатам, міністрам... Водночас люди пам’ятають і гірші часи. Часто можна почути: якось витримаємо, аби тільки не було гірше. У сербів досі переважає дух колективізму: якщо перемагає “наш“ тенісист Джокович, пересічний серб буде в ейфорії кілька днів навіть якщо вдома голодні діти.

- Чи не шкодують люди в Сербії за Югославією?

- Югославію пам’ятають лише сорокалітні й старші. До смерті Тіто та ще кілька років по-тому — це була відносно демократична країна під владою комуністів. Була безоплатна освіта, дуже якісна. Була безкоштовна охорона здоров’я. Було мало безробітних. Була приватна власність на землю до десяти гектарів. Був дрібний приватний бізнес — крамниці, ресторанчики, майстерні з кількома працівниками... Була свобода творчості для письменників, художників, режисерів, композиторів. Була відносна свобода слова для журналістів — більша в столиці, обмежена в провінції. Під владою Мілошевича були: війни, біженці, безробіття, гіперінфляція, нестача всіх товарів, контрабанда, мафія, цензура...