Фельдмаршал Паулюс не захотів стрілятися. Здався у полон з вигуком «Хайль Гітлер!»

17 липня 1942 року почалася Сталінградська битва – наймасштабніша за всю німецько-радянську війну.


Коли броньована німецька армада нестримно котилася безкрайніми донськими степами, пропиленими і розпеченими липневим сонцем, Сталін видав наказ №227 від 28 липня 1942 року. У народі йому дали назву “Ні кроку назад!”. Але цей грізний наказ не зупинив ворога і відступу радянських військ. Перед німцями, які окупували Ростов-на-Дону, відкрилася пряма дорога на Сталінград.

Бої точилися за кожен будинок

І Сталін, і Гітлер розуміли значення цього міста на Волзі. Насамперед воно відкривало шлях до каспійської нафти. Окрім того, залізничне сполучення і річкова магістраль. Потужна промисловість, зокрема Тракторний завод, який виготовляв танки.

Чому фюрер наважився на цю битву? Нищівну поразку під Москвою у грудні 1941 року він списав на російське бездоріжжя восени і на люті морози взимку (відомий генерал Мороз), а також на бездарність деяких своїх генералів. Але у 1942 році Гітлер піднісся духом. Радянське командування провело бездарну операцію з визволення Харкова. У котлі було знищено понад 240 тисяч червоноармійців.

Основною ударною силою у наступі на Сталінград була 6-та армія під командуванням генерала Фрідріха Паулюса. Це той Паулюс, який був автором плану нападу на Радянський Союз під кодовою назвою “Барбаросса”. Німецькі генерали вважали помилковим рішення Гітлера призначити Паулюса командувачем армії, яка мала взяти Сталінград. Паулюс був більше штабним генералом, не мав досвіду бойового керування великими з’єднаннями військ. 

Оборону Сталінграда тримала в основ­ному 62-га армія Василя Чуйкова. Особливий героїзм виявили гвардійці 13-ї стрілецької дивізії генерала Олександа Родимцева. Особливо запеклою була боротьба за Мамаїв курган. Стратегічна висота кілька разів переходила з рук у руки. Був такий період, коли німці захопили 90% міста. Бої йшли не лише за кожен будинок, а й навіть за кожен поверх і кімнату. Легендарний “Будинок Павлова”, який кілька місяців тримав оборону, — не вигадка, не міф, а реальний приклад сили духу, підтверджений спогадами фронтовиків.

Гітлер наказав стояти до останнього...

Контрнаступ Червоної армії силами кількох фронтів розпочався 19 листопада 1942 року. У Радянському Союзі відзначали цей день як День артилерії, бо наступу передувала могутня артпідготовка. Через кілька днів Сталінград був у котлі. Гітлер наказав стояти до останнього солдата. Командувач Люфтваффе самовпевнений Герман Герінг запевняв фюрера, що налагодить повітряний міст і забезпечить оточені війська усім необхідним. Та лише окремі транспортні літаки могли приземлитися на зруйнованих аеродромах. Вони вивозили переважно поранених. За спогадами німецьких воя­ків, літаки не могли вивезти усіх. Деякі поранені хотіли перелетіти на крилах перевантажених літаків і зривалися на землю... Німці страждали від голоду і холоду. Морози були ще лютішими, аніж під Москвою. У зруйнованому вщент місті і довколишніх степах не було де обігрітися. Німецькі офіцери накладали на себе руки. Не вдалася спроба розблокування 6-ї армії силами фельдмаршала Манштейна.

Зрозумівши, що ситуація безнадійна, Гітлер 30 січня 1943 року підвищує Паулюса до вищого військового звання — генерал-фельдмаршала. У радіограмі фюрера Паулюсу зазначалося, що жоден фельдмаршал не потрапляв у полон. Це був натяк на самогубство... Але 31 січня 1943 року штаб командувача, який містився у підвалі універмагу на Красній площі, і сам фельдмаршал здалися у полон. Паулюс вигукнув червоноармійцям “Хайль Гітлер!”. 6-та армія перестала існувати. 

Усього у Сталінградському котлі у полон здалися понад 90 тисяч німецьких вояків. Фрідріх Паулюс, перебуваючи у полоні у доволі комфортних умовах, тривалий час не приєднувався до антигітлерівської пропаганди полонених німецьких офіцерів і генералів, а розпочав її вести 1944 року, після невдалого замаху на Гітлера. Він же виступав як свідок на Нюрнберзькому процесі 1946 року. Паулюса звільнили з полону 24 жовтня 1953 року, і він поселився у НДР, у Дрездені.

Перечитуючи «В окопах Сталінграда»

Є думка, що першою правдивою книгою про війну стала повість киянина Вік­тора Некрасова “В окопах Сталінграда”. Автор був на війні сапером, безпосередньо учасником Сталінградської битви. Він побачив війну і ту битву зі свого окопа.

Незвичний початок повісті: “Наказ про відступ приходить цілком несподівано...”. Сапери кілька тижнів рили окопи, робили бліндажі, і раптом — наказ про відступ. Прикривати відхід полку доручили офіцеру Керженцеву, тобто Віктору Некрасову. Коли сапери почали відходити у тил, у кожному населеному пункті шукали свій полк, дивізію, армію. Так і не знайшли нікого, окрім начпрода, який пропонував переодягнутися у цивільне... І у 1942 році не було надійного зв’язку між військовими підрозділами. 

Сапери прийшли у ще мирний Сталінград, і там Керженцева та кількох його підлеглих призначили у команду, що закладала вибухівку на підприємствах. Коли у зимовий час довбали землю лопатами під окопи, Керженцев мріяв про кирки: “А скільки їх у Морозівській на станції валялося! Цілі гори, і ніхто на них дивитися не хотів. Усі шукали масло і горілку...”. Цензори якось пропустили згадку про горілку, хоча дурніший цензор міг би угледіти у цьому наклеп на Червону армію... Очевидно, і у фронтовика Некрасова сидів внутрішній цензор. Жодного слова про бездарних радянських генералів... 

Виписав з цієї книги один абзац, який перегукується з тим, що зараз кажуть деякі наші воїни у зоні АТО. Фронтовик Некрасов написав 1946 року: “Найстрашніше на війні — це не снаряди, не бомби. До цього можна звикнути. Найстрашніше — невизначеність, бездіяльність. В атаці — мета, завдання, а в щілині тільки бомби рахуєш. Влучить — не влучить...”. 

У 1947 році повість “В окопах Сталінграда” отримала Сталінську премію. Літературний генерал Фадєєв викреслив прізвище Некрасова зі списку претендентів, а хтось вписав. Припускають, що сам Сталін...

А потім, вже за Хрущова, Віктор Некрасов раптом став ворогом радянської влади, “наклепником”. Це сталося після того, як Віктор Некрасов опублікував свої нотатки про поїздку до Америки. Була у цих нотатках фраза про те, що у США 17 телевізійних каналів, а у нас лише один. Наклеп на радянську дійсність! Письменника проробляли на партійному активі радянських письменників. Олександр Корнійчук запитав: “З якого фронту ви прибули?”. Мав на увазі фронт ідеологічний. Віктор Некрасов спокійно відповів: “Я зі Сталінградського, а ви з якого?”. Корнійчук, почервонівши, замовк, бо у роки війни був в евакуа­ції... Згодом Микита Хрущов скаже: “Ми знаємо лише одного Некрасова, автора “Кому на Руси жить хорошо”. Фронтовику Віктору Некрасову жити на Русі стало неможливо. Він емігрував до Франції, де і покоїться його прах…

​Фото зі сайтів waralbum.ru, topwar.ru