Усі жорстокі поразки Сталін списував на своїх воєначальників

22 июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, Что началася война...


Сталіна не раз попереджали: німець піде на нас війною. Про це доповідав не лише легендарний розвідник Зорге з Токіо, а й чекісти з кількох європейських країн. Нагадаємо, план нападу на Радянський Союз (зловісна “Барбаросса”) Гітлер підписав 18 грудня 1940 року. Але Сталін свято вірив у Пакт про ненапад, укладений з нацистською Німеччиною, і був переконаний, що фюрер не буде воювати на два фронти, не розгромивши Англію.

Сталін сподівався відтягнути час, щоб завершити переозброєння Червоної армії. У повітрі пахло війною, населення готували до війни. “Если завтра война, если завтра в поход, будь сегодня к походу готов...”. А ще панували настрої, що будемо бити ворога на його території. На якій території - не казали. Адже німці формально числилися у наших друзях. На прийомі у Сталіна у серпні 1939 року з нагоди підписання Пакту Молотова-Ріббентропа вождь піднімав келих за здравіє Адольфа Гітлера...

14 червня 1941 року ТАРС оприлюднило заяву, у якій рішуче заперечували приготування фашистської Німеччини до нападу на Радянський Союз. Вже коли падали бомби на радянські міста, Сталін казав своїм найближчим поплічникам: “Гітлер, напевно, не знає про це, треба зателефонувати у німецьке посольство...”. У перші години нападу на окремих ділянках фронту ще лунали команди “Вогнем не відповідати, фронт не переходити!”.

Один диктатор виявився хитрішим... З різних причин Гітлер пішов на Схід, не покінчивши з Англією. З одного боку, було запаморочення від тріумфальних успіхів на Західному фронті, а з іншого - Гітлер чудово знав, як Сталін у 1937-1941 роках викосив командний склад РККА - майже 44 тисячі командирів різного рівня. Особливо відчутно репресії зачепили Київський особливий військовий округ.

Більшість воєначальників на той час ще жило уявленнями Громадянської війни, де основ­ною ударною силою була одна кінська сила... “Нас водила молодость в сабельный поход...». Коли почалася війна, Сталін зрозумів, що треба повертати з тюрем тих командирів, яких ще не встигли розстріляти. Майбутнього маршала Костянтина Рокосовського реабілітували ще перед війною, у березні 1940 року. Сталін викликав його на розмову і сказав, ніби між іншим, “щось я вас давненько не бачив...”. “Та я ж сидів...”. “Знайшли час, коли в тюрмі сидіти!”. Вождь міг дозволити собі чорний гумор...

Німецька броньована армада прокотилася фронтом майже 3 тисячі кілометрів. Були окремі вогнища героїчного спротиву. Прикордонні застави з легким стрілецьким озброєнням і гранатами, легендарна Брестська фортеця, контрудари у напрямку Дубно-Луцьк-Броди, де противника стримував 9-й механізований корпус генерал-майора Рокосовського. Та назагал у перші місяці війни був не організований відступ “на заздалегідь підготовлені позиції”, а панічна втеча. Потрапляли в оточення, здавалися у полон цілі полки, дивізії, корпуси...

Особливо трагічна доля спіткала Західний військовий округ, яким командував генерал армії Дмитро Павлов. Група армій “Центр” на чолі з фельдмаршалом фон Боком знищила велике угруповання військ Червоної армії у трикутнику Брест-Вільнюс- Смоленськ. На сьомий день від початку війни, 28 червня, частини фон Бока зайняли Мінськ (400 кілометрів від кордону) і Бобруйськ.

Червона армія втратила на цьому фронті в той період вбитими і пораненими понад 320 тисяч солдатів і офіцерів, було захоплено 3205 танків, 1809 гармат. Біда Павлова і штабу полягала у тому, що вони втратили керування військами, не володіли ситуацією. Павлова викликали до Москви. Сталін генерала не прийняв: “Нехай їде туди, звідки приїхав...”. Але до свого штабу той не доїхав. Генерала заарештували, а згодом - начальника штабу, начальника артилерії, начальника зв’язку, командувача 4-ї армії. За вироком Військової колегії Верхов­ного суду їх розстріляли. Командувач ВВС фронту генерал Копець здогадався пустити собі кулю в лоб, тим самим уникнувши тортур. Генерал Павлов кілька разів змінював показання. Очевидно, під тортурами зізнався, що мало не відкрив ворота ворогу. Вже після війни товариші Павлова по службі, які домоглися його реабілітації, переконливо довели, що Павлов і його оточення стали цапами-відбувайлами, щоб виправдати стратегічні прорахунки Сталіна.

Неповні три місяці був командувачем Південно-Західного фронту уродженець Чернігівщини генерал-полковник Михайло Кирпонос. Його війська мужньо обороняли Київщину і Київ. На підступах до столиці було знищено 10 відбірних німецьких дивізій групи армій “Південь” під командуванням фельдмаршала Рундштедта. Це угруповання підсилили дивізіями з групи армій “Центр”, тим самим послабивши натиск на Москву. Німці вирішили обійти Київ з двох боків і взяти у лещата велике угруповання Південно-Західного фронту. До 14 вересня в оточенні опинилися 5, 21, 26, 37-ма армії (близько 500 тисяч осіб). Дозвіл Сталіна залишити Київ і відступити за Дніпро надійшов надто пізно - 

17 вересня. Михайло Кирпонос зі своїм штабом з боями пробивався з оточення і загинув у бою. В оточення у різний час потрапляли і з боями виходили до своїх генерали Іван Баграмян, Родіон Малиновський, Кирило Москаленко, Анд­рій Єрьоменко та інші.

У Сталіна була дуже коротка “лава запасних” воєначальників, і він постійно перебирав колоду своїх генералів і маршалів. Провальними були призначення на високі командні посади Климента Ворошилова, Семена Будьонного, Семена Тимошенка... Найбільше поміняв фронтів Андрій Єрьоменко. За роки вій­ни він був заступником командуючого Західним фронтом, далі Брянський фронт, Сталінградський, Південний, Калінінський, Другий Прибалтійський, Перший Прибалтійський, Четвертий Український. У перервах між цими посадами ще командував 4-ю ударною армією і Окремою Приморською армією... Сталін цінував цього генерала (відвідав після поранення під Москвою), хоча провальних операцій у Єрьоменка вистачало. Гучний “прокол” стався, коли генерал командував Брянським фронтом. Перебуваючи в оточенні, не зміг прочитати відповіді Ставки Верховного головнокомандувача на план виведення армій з котла. Кудись поділися шифрувальні засоби. Подейкували, що викрали диверсанти... Це був хвалькуватий генерал. Обіцяв Сталіну: “Я розіб’ю вщент цього негідника Гудеріана!”. Але сам зазнав нищівної поразки...

Звивистим був шлях до маршальських зірок генерала Івана Конєва. Трохи більше місяця командував військами Західного фронту. Під Вязьмою втрати військ фронту становили, за різними підрахунками, від 400 до 700 тисяч осіб. Від можливого арешту і розстрілу Конєва врятував Георгій Жуков, який взяв його своїм заступником. Невдалими були операції, коли Конєв командував Калінінським фронтом, зокрема у боях під Ржевом... Військова фортуна усміхнулася Конєву на посаді командуючого військами Степового фронту (Курська битва), а далі Корсунь-Шевченківська битва. З травня 1944 року і до кінця війни командував Першим Українським фронтом. Його війська розгромили групу армій “Північна Україна” генерал-полковника Йозефа Гарпе під час Львівсько-Сандомирської операції. 27 липня 1944 року війська Першого Українського фронту визволили від нацистів Львів. Лише 10 місяців командував фронтом наймолодший генерал армії і командувач фронту (Третій Білоруський фронт) 38-річний уродженець Умані Іван Черняховський, справжній майстер наступальних операцій. 

Зазначимо, що у складі генералітету Червоної армії у роки війни було 300 етнічних українців. Серед них - учасники визволення Львівщини Дмитро Лелюшенко, Павло Рибалко, а також Сергій Руденко, Володимир Судець, уродженець Харківщини Володимир Толубко, Кирило Москаленко з Донбасу, одесит Родіон Малиновський... Кожен з них воював як міг... Небагато було генералів, які виявляли ініціативу і самостійність. Часом Сталіна боялися більше, аніж Гітлера... Шлях до Перемоги лежав через науку жорстоких поразок у перші місяці і роки вій­ни...

Перший тиждень війни. Солдати з німецької 101-ї піхотної дивізії конвоюють полонених командирів Червоної армії по мосту через річку Сан у прикор­донному польському місті Перемишль. Праворуч на передньому плані - офіцер СС.