«Грав на фортепіано, співав малечі колискові...»

Штрихи до портрета головнокомандувача УПА Романа Шухевича від його охоронця Любомира Полюги


У Львові мешкає унікальне подружжя упівців — Дарія та Любомир Полюги. Обом по 90 років. Пан Любомир був особистим охоронцем головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Заслання, десять років тюрем та таборів — такі життєві випробування чекали на Любомира. Через важке поранення молодому упівцю відняло ліву руку. Пані Дарія — політв’язень ГУЛАГу, підпільниця. Свою другу половинку жінка знайшла на пересилці — під час переїзду в’язнів з Києва до концтабору. Він побачив її у заґратованому віконці... Разом подружжя уже 59 років. Журналіст «ВЗ» побувала в гостях у родини Полюгів.

Мав довідатися, де діти Шухевича, та викрасти їх...

У 16 років Любомир Полюга увійшов до юнацької сітки ОУН, де готували юнаків до боротьби. Там познайомився з провідницею УПА Галиною Дидик, яка у підпіллі стала його наставницею. Міцний юнак, який любив ризик, отримав від провідниці перше завдання: роздобути ціанистий калій та медикаменти. Познайомився з працівниками ветеринарної аптеки, які допомогли викрасти з сейфу завіду­вача отруту. Інколи мусив роздобути й зброю (хоча вояки УПА мали її у достатній кількості, але додаткова зброя ніколи не була зайвою). Один раз мав дістати вакцину від тифу. У Карпатах почалася епідемія цієї недуги. Любомир не лише непогано розмовляв російською мовою, а й польською. Тож пішов на хитрість — сказав доктору Мосінгу (це був єдиний лікар, який виготовляв цю вакцину), що служить в Армії Крайовій (збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни). Поляк допоміг «земляку». Близько двад­цяти вакцин опинилися у кишені Любомира.

«Якось Галина Дидик попросила мене таємно провести до шпиталю одного чоловіка, — веде далі пан Любомир (у підпіллі мав псевдо Богдан Полівчак). — Ми зустрілися на Кайзервальді. Той чоловік був одягнений у робочий одяг, брудні черевики. Я помітив його розхлябану ходу. Він кивнув головою і пішов за мною до медінституту. Нас прийняли доктор Лотович та доктор Криштальська. Мій новий знайомий передав мені зброю. Своє завдання я виконав. Через два дні Галина Дидик мене запитує: «Любко, знаєш, кого ти водив у лікарню?». Звідки можу знати?» — відповів. Виявилося, що це був головний командир УПА».

Це була перша зустріч сімнадцятирічного юнака з Романом Шухевичем. У кінці 1945 р. отримав новий наказ: довідатися, де перебувають діти Шухевича — Марійка і Юрко, та викрасти їх. Через те, що їхній батько був у підпіллі, а матір, Наталію Березинську, арештували, дітей головнокомандувача відправили у табір, у Чорнобиль. Любомир без вагань погодився і на це ризиковане завдання. Перебрався на робітника, сів у поїзд до Києва. Зі столиці потягом доїхав до станції Янів. Довелося близько 25 кілометрів йти пішки, через ліс, по піску... У Чорнобилі зустрівся з двома босяками, які за цукерки роздобули потрібну інформацію. Через лазівку у паркані пробралися у табір. Там дізналися, що дітей Шухевича два тижні тому повезли до Донецька (умови утримання у донецькому таборі були суворіші). Юрко утік по дорозі. Переховувався у Львові. З батьком бачився двічі...

«Хлопці мене попередили, аби я тікав, — розповідає пан Любомир. — Чорнобиль — місто невелике, всі як на долоні. Чужинця одразу засікли. Я зняв куртку і побіг. Втомлений, біля лісу зомлів. Прокинувся від проливного дощу, який періщив по обличчю. Через деякий час був уже у Львові»...

Став конспіративним чоловіком і батьком

Робота у підпіллі не припинялася. У місті організовують десять штаб-квартир, куди приходять упівці, довірені люди. Одна з таких квартир, яку створили Катерина Зарицька і Галина Дидик — зв’язкові Шухевича, була на вул. Сулимирського, 4 (район парку «Знесіння»). Конспірація — одне з основних завдань, яке мало виконуватися беззаперечно. Будь-якої секунди у двері могли постукати енкаведисти. Одного з членів УПА їм вдалось затримати. Не витримавши катувань, він здав штабну «хату». Енкаведисти відпустили упівця, сподіваючись з його допомогою спіймати на гачок й інших членів повстанського руху. Біля штаб-квартири організували цілодобову засідку. Упівцю вдалося попередити Галину Дидик, що штаб-квартиру він «здав»...

Вночі Любомир зумів пробратися на таємну «хату» і забрати цінні речі та документи. Частину з них сховав у димар, решту віддав одній з провідниць УПА. Як на зло, каменяр, який прийшов почистити димар, знайшов цінний сховок, доніс у міліцію. Тоді Любомир отримав наказ перейти у повне підпілля. Його відправили до села Княгиничів (Івано-Франківська область), на штабну квартиру Шухевича.

На цій таємній «хаті» жили Катерина Зарицька та Ольга Ільків — зв’язкові Шухевича (нині пані Ользі 94 роки, мешкає у Львові). Аби не викликати підозри, Любомиру довелося стати конспіративним чоловіком Ольги і батьком її дитини (за документами усі члени «родини» були переселенці з Польщі). Любомир, який тоді вчився в мед­інституті, «виконував роль» фельд­шера.

Пан Любомир, якому тоді був 21 рік, розповідає про нову зустріч з Романом Шухевичем. «Вночі у штаб-квартиру постукали (чоловік відтворює стукіт з паролем на столі. — Авт.). У вікно влізли троє чоловіків. Шухевич з усіма привітався. Катерина Зарицька каже: «У нас з’явився новий член сім’ї». Шухевич подає мені руку і каже: «Ви ще й батьком дитини стали». Відповідаю: «Готовий стати батьком й другої дитини». Ольга Ільків саме була вагітною. Після цих слів напруга спала. Зранку Шухевич встав, зробив руханку, облився холодною водою до поя­са...».

Роман Шухевич був невибагливою людиною. Ходив у дрелихових (простих) штанах та військовій сорочці, на голові — пілотка. В обличчя його ніхто не знав (військові приймали головнокомандувача за одного з командирів). Багато працював (часто допізна). Був вимогливим до себе та до інших. Освічений, розумний, культурний, ввічливий — таким запам’ятався. До усіх звертався на «ви» (незважаю­чи, хто перед ним стояв). Ніколи не підвищував голосу, усім давав можливість висловитися. «Шухевич був не лише спортсменом, добре грав на фортепіано, — розповідає пан Любомир. — Одного разу врятував дитину, яка топилася у річці. Сам захворів на запалення легенів. Пригадую, як без споряд­ження видерся на скелі Довбуша, зняв австрійський прапор і повісив синьо-жовтий. У вільну хвилину з радістю бавився з дітьми Олі Ільків, співав малечі колискові... Мабуть, сумував за власними дітьми».

«Усіх, хто боровся за Україну, більшовики називали бандерівцями...»

Коли двоє інших охоронців головнокомандувача УПА йшли на завдання, Любомир Полюга залишався на варті. Розпитую чоловіка, як ставиться до того, що Бандері дісталася більша слава, ніж Шухевичу. «У тих роках, коли я служив, Шухевич з Бандерою не зустрічалися. Бандера тоді сидів у німецькій тюрмі. Шухевич ніколи з України не виїжджав. Усіх, хто боровся за незалежність України, більшовики називали «бандерівцями». Шухевич був скромною людиною, а тому ми мало знаємо про нього, як про головнокомандувача УПА. Мені це болить»...

Після того, як Катерину Зарицьку арештували, Любомир під особистою охороною відвів Шухевича у Рогатинський ліс. З того часу їхні шляхи розійшлися. «На прощання Шухевич сказав: «Бажаю вам успіхів у нелегкій боротьбі...», — пригадує пан Любомир. Коли повертався до Княгинич, у Ходорові, Любомира поранили енкаведисти. У перестрілці в юнака заїла зброя, потрапив до рук КДБ.

Півтора року перебував під слідством. «Шість місяців енкаведисти не могли дізнатися, хто я, — розповідає пан Любомир. — Вони мене провокували, аби я здав когось зі своїх друзів. Це було найстрашніше... Не один місяць просидів в одиночній камері. Терпів нелюдські тортури. На знак протесту проти радянської системи й голодував. Отримав десять років. Потрапив до режимного табору у с. Інта (Комі АРСР). У 1956 році, після смерті Сталіна, потрапив під амністію...».

Подружжя Полюгів згадує далекоглядні слова Романа Шухевича: «Наша боротьба є недаремною. Ми є тим ґрунтом, гумусом, на якому виросте нове покоління». Шухевич вірив, що нове покоління завершить те, чого не завершили ми. Україна буде вільною! Повстанська армія підняла народ. Увесь світ побачив, що є така країна, як Україна. Є люди, які за неї борються. «На жаль, СРСР і досі живе у головах багатьох людей, — кажуть Полюги. — Нині хлопці так само, як і ми колись, йдуть на смерть. Наше гасло «Здобудеш українську державу або загинеш!» й досі актуальне».

З досьє «ВЗ»

Любомир Полюга народився у Львові 9 серпня 1925 р.

Його дружина — Дарія — народилася 26 березня 1926 р.

Побралися у 1956 р. після того, як вийшли з табору. У Казахстані Полюги закінчили медінститут. Сорок три роки прожили у Цюрупинську (Херсонська область). У 2004 р. повернулися до рідного міста. Пані Дарія працювала педіатром, завідуючою клініко-діагностичною лабораторією. Пан Любомир — лікарем-бактеріологом. Подружжя має двох синів — лікарів. Ростислав живе і працює у Львові, Богдан — у Запоріжжі. Мають онуків та правнуків.