«Як могла велика європейська країна на очах цивілізованого світу конати від голоду?»

Наталія Дзюбенко-Мейс – про чоловіка, який першим на міжнародній арені назвав Голодомор геноцидом

Напередодні відзначення трагічних подій Голодомору 1932-33 років розмовляємо з вдовою видатного американського дослідника цих чорних сторінок української історії Джеймса Мейса — Наталею Дзюбенко-Мейс, письменницею, публіцистом. Саме Джеймс Мейс був ініціатором відзначення цієї дати. З трибуни Верховної Ради він закликав українців запалювати вогники нашої пам’яті. Про те, як він прийшов до ідеї «Свічки у вікні» і що це означало для нього, корінного американця, не пов’язаного з Україною практично нічим, — у розмові з журналістом «ВЗ».

— Мені щораз складніше писати і вести мову про свого чоловіка Джеймса Мейса, — розповідає пані Наталя. — Але відмовитись від запрошень до спілкування я не можу, бо надто поважаю чорний хліб журналістики, адже сама його “гризу”. Окрім того, не можу не розповісти про нього напередодні відзначення Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років. Багато у цій ідеї було від Джеймсових роздумів, його сподівань…

— Пані Наталю, як так сталося, що саме американець Джеймс Мейс став дослідником українських трагічних подій 1932-1933 рр.?

— Коли ще будучи студентом він почув про масштаби української трагедії, то просто не повірив. Як могла велика європейська країна на очах цивілізованого світу конати від голоду, а світ про це знав, промовчав і замовчав? Юнакові, вихованому на ідеалах американської демократії і західної культури, це просто не вкладалося у голові. Певну роль тут зіграло й те, що він добре знав про трагедію індіанського племені черокі, з яким був пов’язаний кровними та родинними зв’язками. Але ж масштаби винищення цього племені ні для кого не є таємницею. Про це пишуть, вивчають, відкривають музеї, інститути. Надто пізно, але цей гордий народ не пішов у небуття мовчазними тінями.

— Коли Джеймс впритул зайнявся українською історією?

— Він написав дисертацію, почав допомагати Роберту Конквесту у зборі матеріалів до його широковідомої книги «Жнива скорботи», потім очолив Комісію Конгресу і президента США з вивчення Великого голоду в Україні... З часом дійшов висновку, що голод в Україні у тридцятих роках минулого століття був штучним, спланованим, зумисним, що це була зброя масового винищення українців як народу та України як держави. Джеймс першим відверто назвав це геноцидом і заявив про це з трибуни міжнародної конференції з питань геноциду ще у 1983 році.

— Але то було за межами нашої країни. Потім він переїхав до України. Що, на вашу думку, спонукало його прийняти таке рішення?

— Можливо, цьому дав поштовх його об’ємний чотиритомник, куди увійшли свідчення очевидців Голодомору і Рапорт американському Конгресу, в якому було детально проаналізовано причини, страхітливу механіку Голодомору і заявлено на увесь світ, що це був геноцид. З одного боку, це був фінал його воістину подвижницької праці як американського науковця, з іншого — початок його дороги в Україну, куди він таки приїхав 1991 року, насторожений, але надзвичайно зболений та перейнятий співчуттям.

— Ваш чоловік був ініціатором акції «Свічка у вікні»…

— Саме так. Свою «Свічку у вікні» він виніс із випалених болем очей українських селян, які ще в Америці розповідали йому про той жах, який їм довелося пережити на рідній землі. Із копіткої праці над документами, свідченнями очевидців він виніс усвідомлення того, що суспільство, яке він потім назве постгеноцидним, не зможе вилікуватися від своїх глибоких травм, якщо не увімкне на повну потужність єдиний запобіжник проти повторення таких трагедій — історичну пам’ять. Якщо світ не усвідомить, хто ж врешті такі українці, звідкіля вони прийшли, куди прямують і чого прагнуть, все може повторитися. «Свічку у вікні» він вважав об’єднавчим символом, живим перегуком поколінь, світлом, яке розсуває темряву небуття і забуття та освітлює майбутнє.

— Ви писали, що чоловік завжди обурювався бездіяльною інформаційною політикою Києва, відкрито її критикував. У нього не було страху писати про такі речі?

— Джеймс приїхав у країну, де, як він не раз писав, віяли потужні вітри історії і де, на його думку, вирішувалася доля не лише Росії й України, а й цілої Європи та усього світу. А де має бути професійний історик, казав він, як не там, де гніздиться ота пекельна роза вітрів. Бути в Україні, вивчати її, допомагати — це було справою його наукового сумління, професійної честі. Він ­глибоко любив Україну, шанував її культурні вершини та талановитий народ.

— Коли у вашому житті з’явився Джеймс, як на це відреагували ваші батьки?

— Для моїх батьків він став рідним сином, якого вони любили більше за власних дітей. Він був справжнім батьком для моїх дітей, а для мене коханим чоловіком і учителем. Він не був громадянином України за паспортом, та йому би цього ніхто і не дозволив. Надто незручним та безкомпромісним він був у своїй поведінці, незалежним як учений, нещадним до ворогів України. Він був громадянином України у найвищому, духовному сенсі цього слова. Іноді Джеймс був більшим українцем, ніж деякі самі українці, як про це зараз часто пишуть люди, котрі його знали.

— Влада часто вставляла палиці у колеса «американському українцеві» Джеймсу. Непросто йому було жити в таких умовах?

— Було важко. Але через бар’єри, які йому ставили і влада, і «добрі друзі», він все одно проривався до читача через газети «День», «Слово просвіти», журнали «Сучасність», «Політична думка», різноманітні наукові публікації. У журналістиці він ставив високу планку, адже добре бачив, що коїлося з українськими ЗМІ. Багато писав про утиски свободи слова. Вважав, що відсутність волі, громадянської позиції, постійна готовність до перефарбовування — це непрощенний злочин молодої української журналістики. Джеймс жив у постійній тривозі, що не встигне або йому просто не дадуть достукатися до голів людей, аби вони знали про ті небезпеки, які нас очікують і до яких ми сліпо рухаємося.

— Що б сказав ваш чоловік, якби побачив, що відбувається зараз в Україні?

— Я сама часто думаю про це. Мабуть, сказав би, що Росія загралася і скоро почнеться її руйнування зсередини, адже піти війною на країну, з якої вона виводить свої історичні корені, позаяк безцеремонно вкрала і привласнила історію Київської Русі, за якою Київ — «мать городов русских», — вершина безумства. Чи знав він, що нас очікує саме такий розвиток подій? Чи передбачав? Думаю, що так. Адже з великою вірогідністю прописував це як абетку для нетямущих.

Він попереджав, що Україна перетворюється на кримінальну державу з демократичним фасадом, що кримінал пронизав усі щаблі держави зверху донизу, що кримінальне мислення стає нормою. Щоденно бачив приклади, коли людина ще не вчинила злочину чи правопорушення, але готова за найменшої нагоди переступити через закон. І що це зло, яке гніздиться в середині суспільства, є стародавнім лихом. Сімдесят років радянщини його посилили, а роки незалежності — загострили.

— Невже справді передбачав події з Кримом, війну на сході країни?

— Джеймс усе сказав. А саме про те, що Росія за першої ж нагоди неминуче перейде до відвертої військової експансії, що Захід не буде воювати з Росією через Україну. Що за найменшої зачіпки відбудеться анексія Криму. Про це йшлося чи не в кожній його статті. Він також писав, що північний сусід на свою користь використає енергетичну залежність України, що найголовніша національна проблема України — не проблема національних меншин, а проблема стосунків України і Росії.

Можу ще продовжувати, і не тому, що хочу показати Джеймса як якогось неймовірного провидця. Це підказували логіка подій, науковий аналіз, глибина просвічування історичних пластів, його проникливість. Щоб це зрозуміти, потрібно спершу прочитати статті Джеймса, хоча вони не всі опубліковані. Але й те, що маємо, вказує на єдиний вихід — швидке та грамотне реформування економіки, належна увага до проблем культури, науки, освіти. Потрібно будувати саме українську Україну, виховувати справжніх патріотів, а не роздвоєних істот, які самі не знають, якою мовою розмовляють, на якій землі живуть і за першої можливості готові зрадити її. Яскраве свідчення цього — нинішні трагічні події на сході країни.

— Все ж таки, що вдалося реалізувати з того, про що мріяв ваш чоловік?

— Попри безмежну гіркоту, пов’язану з сумними роковинами, відчуваю пронизливу і щемливу надію, що будуть запалені свічки у вікнах наших осель, засвітяться свічки пам’яті на Михайлівській і Софіївській площах у Києві та прозвучать молитви за душі тих, хто пішов з життя мученицькою смертю.

Також вже маємо Меморіальний комплекс, про який мріяв Джеймс, набирають реальних обрисів видавничі проекти, українські ЗМІ приділяють темі Голодомору велику увагу і відводять значні площі для публікації матеріалів цієї тематики. Але його нам не вистачає… Зараз потрібен доктор Мейс зі своєю ерудицією, аналітичним розумом, безкомпромісністю. Все мало бути зовсім не так, адже і ми, і ви мріяли про інше. Але тут я нічим не можу зарадити ні вам, ні собі. Смерть забрала те, що він міг би ще створити, написати, і дуже мала втіха від того, що Джеймс залишив колосальний масив своїх праць, що багатьом своїм студентам випрямив душу і розум, віддав їм свої книги та архів, а друзям залишив неймовірні чари своєї особистості.

Довідка «ВЗ»

Наталія Дзю­бенко-Мейс народилася у 1953 році на Львівщині. Поет, прозаїк, журналіст. Член Головного проводу Української асоціації дослідників голодоморів та Національної спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Олеся Гончара, премії ім. Дмитра Нитченка, заслужений працівник культури України.