Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Голодного 1933-го зерно переробляли на спирт...»

Журналіст «ВЗ» знайшла у домашньому архіві спогади своєї прабабусі про Голодомор

Перебираючи вдома старі стоси газет, паперів, натрапила на спогади про Голодомор своєї прабабусі Надії Григорівни Коценко. Старенької вже немає три роки. Записи вона зробила на прохання моєї бабусі. Розібрати “кучерявий” почерк прабабці було важко, а від деяких фактів волосся ставало дибки...

«Люди мерли як мухи...»

У 1933 році прабабусі було 9 років, навчалася вона у другому класі, тож події тієї пори пам’ятала добре. Cім’я жила у місті Борзні Чернігівської області. Тоді голодна смерть косила на Чернігівщині усіх підряд, а на сторінках місцевої преси на початку “штучного голоду” друкувались “переможні” списки про виконання плану хлібозаготівель на 100%.

“А голодовка тоді була страшна, — згадувала моя прабабуся. — Люди мерли як мухи, особливо діти. Вони ходили пухлі від голоду з великими, налитими водою животами, і шукали хоч якоїсь їжі. Ніжки у них були тонесенькі, не витримували їхньої ваги, діти замертво падали на дорозі. Якщо у кого вже не було рідні, то й поховати їх не було кому. Тоді їздила “похоронна команда”, підбирала небіжчиків і на підводах везла на кладовище, де закопували людей як худобу”.

“Коли почали створювати колгоспи — їх називали комнезами — туди ходили на роботу навіть діти. У нашій сім’ї на той час малих було шестеро. Найменший братик народився у 33-му році. Разом з дорослими, ми, четверо старших, копали поля, які чоловіки вручну засівали зерном. Кіньми і волами теж орали, але худоби було небагато, тому старі і малі копали землю заступами. За роботу грошей не давали. Хіба на обід шматочок хліба з висівок та якоїсь юшки з прілого пшона. Я коли могла, ходила боса до школи. Тільки тоді, як упаде сніг, нам шукали якісь шкарбани. Бувало, біжу по мерзлій землі боса, у ноги зашпори заходять, тоді зійду на чиєсь крилечко, присяду, натягну спідничину на ноги, щоб трохи зігрілися, і далі біжу в школу”.

«У хаті побили ікони, бо шукали за ними якогось ворочка зерна»

“Коли почалася колективізація, пригадую, як на куток, де я жила, до сусідів прийшла комісія з п’яти чоловік, щоб їх розкуркулювати. Це активісти так казали, що вони куркулі, а на самому ділі хазяїн просто не хотів записуватися у колгосп. До них прийшли пізно увечері, а там жили батько, мати і троє дітей. Ми з цими дітьми дружили, я у них гуляла. Родина була дуже бідна, нічого у них не було їсти, тільки сам гарбуз. Отож ті дядьки познімали з божниці ікони, побили їх, бо шукали за ними якогось ворочка (маленький мішечок. — Ред.) зерна. Нічого там не знайшли. Не пожаліли, що на дворі зима, повикидали з хати дітей на двір чуть не голими.

Вигнали і матір з хати, зачинили двері, забрали ключ і пішли. Батько цих дітей, щоб його не посадили у тюрму, кудись утік і не скоро обізвався. Пізніше написав листа, що він заїхав аж у Сибір і працював на залізничній дорозі.

Я це все побачила, дуже злякалася, прибігла додому і розповіла батькові, що дітей повиганяли голих на двір, вони сидять на рундуку і плачуть. Батько тоді дуже розстроївся і кудись побіг, а матері загадав, щоб пішла і забрала цю родину до себе. Вона так і зробила. Дітей посадили на піч, щоб зігрілися. Скільки крику та плачу було тоді у нашій у хаті... Батько ж як пішов, то його довго не було. Повернувся вже з ключем, який віддав сусідці, і допоміг їй перенести сонних дітей. Як він потім розказував, у тій комісії був його товариш, совісний чоловік, який казав, що це не куркулі, а бідні та нещасні люди...”

«За крадіжку колосків до розстрілу засуджували...»

“Якось після жнив я з двома сестрами, Галею і Ніною, пішла на поле, щоб назбирати хоч трішки колосків. Ми взяли полотняні торбинки і дуже раділи, якщо знаходили хоча б якусь зернинку. Сестри пішли трохи вперед, а я, побачивши пучечок нескошеного жита, стала на коліна, щоб вилущити зерно, і раптом почула несамовитий крик сестер. Коли підняла голову, побачила над собою коня, на якому сидів здоровенний дядько і замахувався на мене нагайкою. Дівчатам вже попало нею по спинах, то вони й кричали. А я, не встаючи з колін, простягла дядькові торбинку і, плачучи, почала просити його: «Дядю, дядю, не бийте, забирайте все, що назбирала».

Він ударив мене по руці, торбинка відлетіла за кілька метрів у бур’ян, а я побігла босими ногами по колючій стерні, не відчуваючи болю. Плачучи прийшла додому, а мені було дуже жаль не свої сколоті до крові ноги, а торбинку із десятком колосків і жменькою зерна, з якого б нам мати зварила затірку. На відерний чавун води сипався стакан висівок чи борошна і виходило таке пійло, яким зараз і худобу не напувають. Добре, що хоч не заарештували за крадіжку колосків, адже за це засуджували і до розстрілу”.

«Запах кропу переслідує мене все життя...»

“Наша мати була гарною швачкою. На машинці «Зінгер», яку одержала в придане, шила та перешивала сусідам такий-сякий одяг. Платили їй хто кількома картоплинами, хто стаканом борошна чи глечиком молока, якщо у когось була якась худоба. Але на той час цим прогодувати сім’ю із восьми чоловік було неможливо. Допомогло вижити те, що у матері було два золоті колечка і срібні ложечки, які вона віднесла у так званий Торгсин, де обміняла їх на пуд житнього борошна та якусь крупу. Мати була родом із заможної сім’ї і до одруження з нашим батьком жила у Чернігові, тож їй батьки і дали все те у придане. У 33-му їх вже не було серед живих.

Батько наш був сиротою, тому більше допомогти нам ніхто не міг. Під час голодовки він робив рахівником у артілі інвалідів. Там йому платили якісь гроші, але за них не можна було нічого купити, бо ніяких харчів у магазині не було... А голод тривав. Нам, дітям, стало трохи легше літом, бо ми їли різний бур’ян. Зі щавлю, калачиків, квіточок липи, клеверу, акації, кропу — пекли млинці. Усю цю зеленину сушили, а тоді товкли у ступі. Запах кропу переслідує мене все життя. Ніколи не кидала його у страву”.

«Людоїдів таємно розстрілювали...»

“Були випадки, коли люди їли своїх дітей, починаючи з менших. Я знала таку сім’ю. Бувало, батько прийде з роботи і матері розказує, а я підслухаю. Каже, сьогодні судили Антіпку, так звали того дядька, він був кацап і четверо дітей своїх зарізав. Коли люди запитували, де поділися діти, казав, що з голоду повмирали. Він також собак та котів ловив і їв. З його дітей тільки найстарша дочка випадково залишилась жива. Вона мені сама розповідала, бо я з нею у 1947 році познайомилася у артілі, де робив мій батько, і я почала там працювати, а вона фотографом була. У неї одна нога була тонка і крива, тож я й спитала, що у неї з ногою. Виявилося, що коли вона залишилася одна, почула, як батько казав матері, що треба і її вбити.

Мати плакала, просила його не робити цього, та він вже вхопив дочку за ногу, і та ледь вирвалася з його рук. Втекла до сусідки і все їй розповіла. Заявили у міліцію, і його посадили. На суді він говорив, що то мої діти і що хочу, те з ними й роблю. Хоча у таких випадках судових розбірок не було. Людоїдів таємно розстрілювали, а їхні будівлі люди палили”.

«У колгоспі на трудодень давали 200 грамів зерна»

“Дуже голодувала наша сім’я і в 1947-му. Хоча тоді ми вже були дорослі, але ще не одружені. У Борзні мали будинок, то продали його за 15 тисяч рублів і переїхали у райцентр Ічню (Чернігівська обл.), де у місцевій церкві служив дияконом мій двоюрідний брат, материн племінник. Він сказав, що допоможе нам якось вижити. За ті гроші ми купили стареньку хату, а решту проїли. Щоправда, після грошової реформи з 15 стало 1,5 тисячі. Тоді можна було купити відро картоплі за 200 рублів, 100 — коштував стакан солі, 50 — пачка сірників. У той рік дощів не було ціле літо, і коли ми посадили картоплю, то вона не зійшла, а посохла у землі. Хоч ми і працювали, але грошей, які отримували, вистачало тільки на один похід на базар. Нічого не купиш, а грошей нема.

Коли робили у колгоспі, на трудодень давали 200 грамів зерна, того, що вродило — вівса чи ячменю. Літом їли бур’ян та ходили на поля, шукали гнилу картоплю. Їли тільки раз у день. Тоді дуже дохли коні та корови, їх вивозили на поля чи в лісопосадки і там кидали, а ми знаходили, відрізали шматки, приносили додому, варили і їли. Мати вже починала пухнути з голоду, бо все віддавала нам, а сама нічого не їла. Особливо вона жаліла найменшого Славіка, який народився вже у 1939 році. Бувало, днями і з ліжка не вставала. Знову рятувало нас, що була вона гарною модисткою і шила людям за те, хто що принесе. Ось так, слава Богу, і вижили. Батько наш помер від запалення легень у 1950 році, ще молодим, а мати прожила 93 роки...”

...У 1948 році прабабуся одружилася з прадідусем Миколою, який жив у Ічні. Він розповідав, що у містечку був спиртовий завод, і навіть голодного 1933-го зерно тут переробляли на спирт. Відходи — брагу — зливали у глибокі ями, саме до них і ходили люди, щоб набрати кислого смердючого напою і хоч якось врятуватись від голоду. Щодня навколо тих відстійників помирали десятки людей, у яких були розпухлі ноги і животи. Покійників ніхто не забирав, бо, як казали тоді, сюди приповзали люди з усіх-усюд. Раз на тиждень їх, як дрова, вантажили на вози чи заводську полуторку і везли під ліс у глинище. Під час голодомору 33-го прадідусь, його два брати і дві сестри та мати вижили, а батько помер.

Схожі новини