Виніс собі вирок сам

28 вересня 1989 року припинилася ера Щербицького

Силою зброї, репресіями, облудною пропагандою, діяльністю “п’ятої колони” та імперського управлінського апарату тривалий час вдавалося придушувати визвольний рух українського народу. У цій каїновій службі провідну роль відігравали кремлівські намісники в Україні в особі перших секретарів ЦК КПУ. 25 років тому, 28 вересня 1989 року, змушений був позбутися цієї посади Володимир Щербицький, який керував республікою за кремлівським мандатом понад 17 років.

«Лицьовий» бік Щербицького

15 лютого 2013 року у Києві на вулиці Десятинній, 8, де мешкав Щербицький, відкрили меморіальну дошку на його честь. Того ж року вийшла друком книга архівних документів та фотографій “Щербицкий в памяти народной”. У пресі та Інтернеті опублікували спогади помічника Щербицького Віталія Врублевського, дружини Ради Щербицької, невістки Олени, журналіста Геннадія Цурканова.

Із зазначених публікацій постає образ видатного державного діяча, неординарної особистості, людини кришталевої чесності й порядності, люблячого чоловіка, батька й дідуся. Найбільше він переймався долею України, розвитком її економіки, науки й культури, добробутом народу. Родовід свій виводив від запорозьких козаків. Був затятим курцем американських сигарет. Любив голубів. Коли траурний кортеж з Щербицьким виїхав на Хрещатик, друзі випустили в небо десятки голубів.

Як пристрасний уболівальник футболу відвідував усі домашні матчі київського “Динамо”, а виїзні переглядав по телевізору. Був трудоголіком. Відпочивати не вмів і не хотів. Інколи відводив душу на полюванні. Був невибагливий у їжі. Попередив родину, що ікру, червону рибу, інші делікатеси можна замовляти лише до свят. Службовим становищем не зловживав і вимагав цього від підлеглих, зокрема заборонив будувати дачі й купувати авто. Просив дружину не користуватися біжутерією, а одного разу зірвав з неї кліпси і викинув на клумбу. Виявляв бережливість у побуті: повертаючись з роботи, вимикав у п’ятикімнатному помешканні зайве світло.

Комсомольський активіст

Ще коли навчався у школі рідного Верхньодніпровська на Дніпропетровщині у 1925-1936 роках, був комсомольським активістом. Після дев’ятого класу у 1934 році працював інструктором райкому комсомолу. Організаційні здібності виявив і у Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті, де навчався у 1936-1941 роках. Перед його закінченням вступив до ВКП(б). З початком війни пройшов підготовку у Військовій академії хімзахисту у Москві й із 1942 року служив на офіцерських посадах у складі радянських військ в Ірані та Закавказзі. Війну закінчив капітаном. У жовтні 1945 року одружився у Тбілісі з Радою Жеромською (батько — поляк, мати — італійка) й наприкінці того ж року повернувся в Україну. Влаштувався на Дніпродзержинський коксохімічний завод, де його обрали секретарем парткому. З 1952 року — перший секретар Дніпродзержинського міськкому партії. У 1954 році тридцятишестирічний Щербицький стає другим, а наступного року першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, тобто повновладним господарем індустріально потужної області. У 1957 році його обирають секретарем і членом Президії ЦК КПУ. У жовтні 1961 року на ХХІІ з’їзді КПРС обрали кандидатом у члени Президії ЦК КПРС.

В одній із характеристик Щербицького зазначалося, що він “дещо запальний і зарозумілий”. Вірогідно, саме ці риси підштовхнули його виступити проти “кукурудзяної” політики Хрущова та, за чутками, проти поділу парторганів на сільські й промислові. Хрущов відправив його на “заслання” в Дніпропетровськ на попередню посаду, а згодом ініціював виведення зі складу Президії ЦК КПРС. Перей­нявшись цим, у Щербицького стався інфаркт. “Опала” тривала недовго. Внаслідок антихрущовської змови у жовтні 1964 року до влади прийшов Леонід Брежнєв — приятель Щербицького у молодості (їхні родини у Дніпродзержинську мешкали на одній вулиці). Голову Ради Міністрів УРСР Казанця без погодження з Президією ЦК КПУ у 1965 році призначили міністром чорної металургії СРСР. Його місце звільнили для Щербицького. У 1966 році Щербицького обрали кандидатом, а у 1971 році — членом Політбюро ЦК КПРС, підготувавши цим зміщення Шелеста. 25 травня 1972 року пленум ЦК КПУ з традиційною одностайністю обрав Щербицького першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста, на той час ще члена Політбюро ЦК КПРС, на пленум не допустили — відправили до Москви.

Забув про українську...

Мати Щербицького Тетяна Іванівна все життя прожила у старому будинку на околиці Верхньодніпровська. Розмовляла українською мовою, якої навчила й сина. Нею він спілкувався на всіх посадах добрежнєвського періоду, толерував все українське. Після обрання “першим” перейшов на російську. За ним — весь партапарат й номенклатурники, доповіді і виступи на всіх офіційних заходах провадилися лише мовою “старшого брата”. Замість вислову “український народ” використовував покруч “народ України”. І лише на прощальному пленумі ЦК КПУ у вересні 1989 року знову заговорив українською й згадав про український народ.

У жовтні 1972 року звільнили звинуваченого у відхиленнях від генеральної лінії секретаря ЦК КПУ з ідеології академіка Овчаренка. Призначили енергійного “борця з націоналізмом” Маланчука, який проявив себе переслідуваннями львівської інтелігенції та зросійщенням шкільництва у Міністерстві освіти УРСР.

Наступ на інакомислення розгорнувся широким фронтом. Толерованого Шелестом кінорежисера, вірменина Сергія Параджанова, постановника фільму “Тіні забутих предків”, звинуватили в українському націоналізмі, бо відмовився дублювати цей фільм російською, сфабрикували?кримінальну справу. У грудні 1973 року його заарештували й засудили на 5 років концтаборів. Серйозність намірів у придушенні опозиційного руху продемонстрували на прикладі Валентина Мороза, якого засудили у листопаді 1970 року на 14 років позбавлення волі. Небачений доти вирок інакодумцям. Наступного року ув’язнили одеситів Ніну Строкату й Олексу Різниківа, львів’янина Володимира Дяка (на 15 років). А в січні 1972 року кадебісти влаштували справж­ній погром, коли до слідчої в’язниці потрапили кияни Василь Стус, Іван Світличний, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Романюк і Тарас Мельничук. Суди над ними відбулися вже після заміни Щербицьким прем’єрського крісла на компартійне. Вироки були надзвичайно суворими. Наступ на свободу слова, політичні репресії тривали протягом усього часу правління Щербицького.

Наполягав на достроковому пуску Чорнобильської станції

Ще одним, мабуть, найважчим гріхом Щербицького став Чорнобиль. Власне не стільки сама аварія, скільки все те, що їй передувало та відбувалося після вибуху реактора. Атомна станція у верхів’ях Дніпра, у густо заселеному регіоні неподалік столиці та ще й на піску з’явилася за вказівкою Щербицького всупереч запереченням науковців. Він наполягав на пришвидшенні будівництва та достроковому пуску станції, незважаючи на відсутність остаточних проектних рішень, на попереджувальні доповіді спеціалістів і КДБ.

Від населення приховали масштаби катастрофи та вірогідні її наслідки. До цього додалося проведення за наполяганням Горбачова багатотисячної першотравневої демонстрації. У Щербицького не вистачило мужності відмовитися від виконання злочинної вказівки. Він поставив загрозу партійного стягнення вище від потужного радіаційного ураження народу, дітей. Щоб продемонструвати безпечність ситуації, привів на демонстрацію дружину, дітей і навіть онука. Згодом виправдовувався відсутністю об’єктивної інформації про трагедію та тиском Кремля. Насправді ж усі дані про ситуацію у Чорнобилі із зазначенням рівня радіації надавалися Щербицькому з перших годин після вибуху.

Залишаємо поза увагою твердження адептів Щербицького щодо процвітання економіки. Зростання кількісних показників досягалося екстенсивним шляхом — спорудженням нових підприємств на застарілій технологічній основі, розширенням посівних площ при високій енерго- і матеріаломісткості виробництва, низькому рівні продуктивності праці. Справедливо науковці назвали 1976-1990 роки періодом застою.

«Пересидів» Брежнєва, Андропова, Черненка...

Не похитнули політичного становища Щербицького ні смерть чотириразового “Героя Радянського Союзу” Брежнєва у 1982 році, ні наступні генеральні секретарі. “Реформатор” Юрій Андропов (1982-1984), можливо, не встиг, а ставленик брежнєвської групи, інтелектуа­льно і фізично немічний Костянтин Черненко (1984-1985) і не намагався нічого змінити.

Не вплинули на статус Щербицького і вітри перебудови. Країна п’ятий рік вирувала демократизаційними процесами, а у найвищому кріслі республіки сидів діяч, політична кар’єра якого визрівала за Сталіна. Водночас Горбачов усвідомлював, що з активізацією самостійницьких рухів в Україні і її виходом з СРСР на перспективах імперії можна поставити хрест. Тому відпускати Щербицького він не хотів, поки народ не заявив: “Щербицького — геть!”. Обурені кияни несли Хрещатиком обмотане дротом опудало Щербицького.

Ігнорувати масові протести проти законсервованого режиму Щербицького більше не було змоги. 20 вересня 1989 року його вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС, 21 вересня він подав заяву на звільнення від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ за віком і станом здоров’я. 28 вересня Пленум ЦК КПУ за участі Горбачова цю заяву задовольнив.

За “славними” традиціями комуністичної доби завмерли телефони, настала зловісна тиша. Майже всі, як писала Ліна Костенко, “зажурені друзі сахнулися врозтіч”. Незрадливими виявилися лише декілька і з-поміж них — найближчий друг академік Борис Патон.

Дружина Щербицького Рада в інтерв’ю Гордону про цей стан сказала: “Відчувалося, жити він не хоче”. Щербицький усвідомлював, що відбувається руйнація системи, якій він служив протягом усього життя... Наближався його день народження. Раніше потоком надходили привітання. А тут — тиша. 17 лютого 1990 року сесія Верховної Ради мала заслухати Щербицького з приводу чорнобильського лиха. 15 лютого він сказав, що на сесію не піде. Під вечір йому стало зле, і “швидка” завезла його у “Феофанію”. Констатували запалення легенів. Двічі у Щербицького зупинялося серце. За розповіддю охоронця Настюкова, Щербицький 16 лютого покликав лікаря, обійняв його і промовив: “Дякую тобі. Давай прощатися”. О 20 годині 40 хвилин зателефонував начальник Четвертого управління Міністерства охорони здоров’я Терновий і повідомив про смерть Щербицького.

За твердженням СБУ, зокрема генерала Олександра Нездолі, колишнього першого секретаря Дніпропетровського міськкому КПУ Володимира Ошка та інших посвячених, Щербицький помер не від раптового запалення легень, а застрілився. Ця версія виглядає більш вірогідною. Врублевський написав: “Щербицький помер не від хвороби — він виніс собі вирок сам”. Журналіст Геннадій Цурканов згадував, що після заяви про відмову йти на сесію, Щербицький “повільно прокрокував у кабінет і щільно зачинив за собою двері. Ніхто не передбачав, що живим його більше не побачать”.

Після смерті у паперах Щербицького знайшли власноруч написаний заповіт (орфографія збережена):

На всякий случай

Дорогая Радуся!

Это все наши многолетние сбережения, кот. ты должна разумно распорядиться (мама, ты, Вовочка, дети).

Ордена, медали, грамоты, в/ремень, полевую сумку и в/фуражку — прошу сохранить как семейные реликвии.

Пистолеты именные, которые надо сделать небоеспособными, — тоже.

Остальные — надо сдать.

Ружья — подарить друзьям.

Карабины — сдать МВД.

В остальном разберись, пожалуйста, сама.

Друзья помогут.

Целую тебя, моя дорогая, крепко, крепко

В. Щербицкий

Дружина Рада стверджувала, що цей заповіт написаний задовго до смерті чоловіка. Однак його оригінал, з виправленнями і закресленнями, свідчить, що це була передсмертна записка.

Після урочистого поховання з управління справами ЦК КПУ попросили Раду квартиру звільнити. Вона переселилася до помешкання доньки. Залишені на ощадних книжках рублі пропали, як і в інших вкладників Ощадбанку.