«Ех, якби ж мені не забороняли грати у водне поло…»

На жаль, видатний спортсмен не зміг побувати на святі водного поло, століття якого спортивна громадськість відзначала минулої неділі. Старі болячки не дозволяють Геннадію Івановичу виходити з дому. Але напередодні ювілею він охоче поділився своїми «ватерпольними» спогадами.

Один із найсильніших плавців післявоєнної пори, один із перших радянських чемпіонів Європи та рекордсмен світу, Геннадій Анд­росов досі жартома скаржиться, що вище керівництво збірної СРСР з плавання заборонило йому грати у водне поло. «В іншому випадку міг би запросто потрапити до ватерпольної збірної, як це зуміли зробити інші наші видатні плавці. Проте мені так і не судилося стати справжнім ватерполістом», — розводить руками Геннадій Іванович.

— До Львова я приїхав разом із мамою у 1946 році, — розповів Геннадій Іванович. — У нас вже тут жила рідна тітка. Батько загинув на війні, мама працювала в пральній, тож я в дитинстві більше часу проводив на вулиці. І от в компанії таких же ровесників-шибеників ми частенько перелазили через паркан відкритого басейну «Динамо», що на теперішній вулиці Стуса. Було цікаво подивитися, що там коїться, як інші хлопці вже вміють плавати…

Так нас і помітив тренер Матес Аврумович Кофнер. Було це у 1952 році. Я тоді ще не вмів плавати, але дуже хотів навчитися. А він, вочевидь, шукав активних і непосидючих учнів. Ну а кому не подобається плавати? Вода завжди приваблює. Крім того, тоді на території басейну завжди було весело і людно: зай­малися також стрибуни у воду, ватерполісти, проводилися турніри рівня чемпіонатів СРСР. Всі ми хотіли бути подібними на старших за нас, високих, атлетичних спортсменів. А Кофнер умів зацікавити, перемежовуючи кілометри тренувань цікавими іграми. Йому на той час було близько сорока років. Чудовим наставником була також і його дружина — заслужений тренер України Валентина Дмитрівна Вілкова. Попри те, що я був худорлявим, успіхи у плаванні не забарилися.

Уже у 1956 році я став наймолодшим переможцем І Спартакіади народів СРСР з плавання, поїхав на Олімпіаду в Мельбурн, ще через рік встановив рекорд світу, потім виграв чемпіонат Європи... Але поряд з тим завжди грав і у водне поло. Під керівництвом Кофнера виступав за команду «Динамо» на першостях УРСР, їздив з ватерполістами на змагання першості спорт­ради товариства «Динамо». Основними нашими суперниками на республіканських змаганнях були команди Києва та Харкова. Грав поруч з нашими лідерами Вадимом Мартинчиком, Геннадієм Пінським, Володимиром Сєднєвим, Юрієм Курбатовим, Вадимом Черновим, Юрієм Стьопіним, Юрієм Скловським та ін. Із двома останніми дружив найбільше.

На той час львівське водне поло переживало справжній бум. Уявіть собі, що лише на першість Львова грали 16 (!) команд: «Медик», «Наука», «Буревісник», СКА, ДЮСШ, «Спартак», ВПС, «Авангард», «Динамо»...

На той час всі ватерпольні команди Радянського Союзу постійно поповнювалися плавцями. За деякий час до збірної СРСР потрапили Мартинчик, Куренной, Мшвенієрадзе, Бреус, Новиков, а дещо раніше — Кістяковський, Поджукевич, Мешков, Ушаков, Китаєв... І я вже у 1955 році грав за юніорську збірну СРСР з водного поло. Здається, був там єдиним представником Львова. А готували нас стати заміною для лідерів олімпійської збірної. Провели кілька тренувальних зборів. Мені, як плавцю, завжди вдавалося першим встигати до місця вкидання м’яча. Заняття цією прекрасною грою зовсім не заважало прогресу моїх результатів в плаванні…Проте напередодні Олімпіа­ди-1956 керівництво збірної СРСР з плавання суворо заборонило кандидатам на поїздку до Австралії грати у водне поло. Вочевидь, побоюючись можливих травм лідерів команди. Хоча, насправді, це все — повна дурня! Кажу про це як багаторічний викладач кафедри плавання Львівського університету фізкультури. Навпаки, граючи з ватерполістами, плавці розвивають певні групи м’язів, набираються сили, витривалості та психологічно відпочивають від виснажливого плавання від бортика до бортика...

І лише на етапі завершення своєї спортивної кар’єри плавця я нарешті награвся у водне поло вже донесхочу. У складі львівського «Динамо» здобув друге місце на першості України 1965-66 років. Проте за віком вже не міг нарівні суперничати з лідерами за місце в основ­ному складі команди, яка тоді була грозою авторитетів вищої ліги СРСР. Тож можете так і написати: Андросов досі шкодує, що свого часу йому не дозволили потрапити до ватерпольної збірної…