«Це було «визволення» одним окупантом від іншого»


У 1944 році стало зрозуміло, що Друга світова для націонал-соціалістів програна. Німецькі війська на всіх фронтах відступали. У середині липня 1944 року розпочався наступ радянських військ на рава-руському і львівському напрямках. Розвиваючи його, радянські війська оточили і розгромили менш численні німецькі війська.

27 липня 1944 року радянські війська увійшли до Львова. Детальніше про події, що цьому передували, “ВЗ” розповів історик, директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки Іван Сварник (на фото)

«Уперше німці пробували захопити Львів ще у вересні 1939 року, — розповів Іван Сварник. — Вони ввійшли у місто з боку вулиці Городоцької, однак поблизу костелу святої Ельжбети (нині церква Святих Ольги і Єлизавети. — Авт.) їх зустріла польська артилерія і змусила відступити. Попри це, німецькі війська встигли завдати місту удару. Вони розбомбили польський військовий аеродром, головний вокзал — знищили залізничний вузол.

Удруге, на цей раз “успішно”, німецькій армії вдалося захопити Львів 29 червня 1941 року. Ще 22 червня німецькі бомби впали на Львів. Знищили промислові об’єкти, зруйнували храм Святого Духа. Саме під час цих подій загинуло двоє письменників — Степан Тудор та Олександр Гаврилюк. Як потім стало відомо, ці прозаїки несли до НКВД донос — список українців, яких потрібно заарештувати...».

Львів увійшов до так званого дистрикту Галичина. Офіційною урядовою мовою у Львові стала німецька. Водночас усі розпорядження, що стосувалися місцевого населення, друкували також українською та польською.

“Найгірше було євреям, — продовжує розмову пан Сварник. — У перші місяці окупації їх зібрали у гетто. Це був район, прилеглий до теперішньої вулиці Чорновола. У 1941 році фактів масових розстрілів представників євреїв не зафіксовано, але фізичний та психологічний тиск був страшний. Німецькі солдати могли роздягати жінок і змушувати їх танцювати перед ними або й гірше...”.

Українці теж не гребували познущатися з жидів. Німецька влада оголосила, що саме через євреїв українці гинули у тюрмах. Певна кількість представників радянських каральних органів, у тому числі НКВД, були євреями... До поляків німці ставилися поміркованіше, аніж до євреїв, але особливого співчуття не було. У 1939 році, коли німці захоплювали Польщу, наткнулися на відчайдушний спротив — виникли підпільні польські структури, почалися акти диверсії та саботажу. Крім того, як і усіх слов’ян, польське населення нацисти вважали людьми другого сорту... Юдеїв “викидали” з життя, поляків здебільшого відправляли на примусові роботи, як-от розбирати руїни після бомбардування або лагодити колії.

Українці теж не були привілейованою нацією, однак їм дозволяли відкривати садки, школи, кооперативи. У Львові діяли театри, видавництва, музейні установи, “Просвіта”, НТШ... Усім цим займався Український центральний комітет у Кракові на чолі з відомим ученим Володимиром Кубійовичем. А 30 червня 1941 року у Львові, з ініціативи ОУН(б), прийняли Акт відновлення української державності. Головою Українського державного правління став Ярослав Стецько. У новоствореному уряді було кількадесят міністрів — науковців, політиків, економістів... Німці таких дій не підтримали. Степана Бандеру, Ярослава Стецька та ще з десяток урядовців заарештували, розпочали репресії проти ОУН(б).

“Радянський Союз робив усе можливе, щоб стосунки між жителями окупованих територій та нацистами були щонайгіршими, — пояснює історик. — Зокрема, поширеною практикою було закидання невеликих груп диверсантів, які вчиняли диверсії в німецькому тилу, вбивали німецьких солдатів та офіцерів. За вбивство одного солдата німці без суду та слідства розстрілювали десять мирних жителів, за вбивство офіцера — сто... Завдяки “успішній” діяльності радянського диверсанта Кузнецова нацисти розстрілювали сотні мирних жителів. Кузнецов потім хвалився, що на місце замаху спеціально підкинув українську посвідку з тризубом — аби кинути підозру на націоналістів”.

У 1944 році Друга світова фактично була вже програною для нацистів. У березні того року радянські війська ввійшли на територію Західної України — Ковель, Чернівці, Тернопіль, Броди...

Після Бродів головні сили Першого українського фронту під командуванням Конєва скерували на Львів. 13 липня танкові армії отримали наказ обійти місто з півночі й півдня й взяти Львів у “кліщі”. За кілька днів після цього, 17 липня, нацисти почали спішно покидати місто. Коли 21 липня під Львовом з’явилася армія генерала Лелюшенка, у місті залишилися лише незначна кількість німецьких військових, мирні жителі та жандармерія. Попри це, кілька днів бої у місті все-таки велися. Протягом одного дня бою Червона Армія в середньому втрачала три танки та зо п’ять бійців.

27 липня 1944 року Львів “очистили” від нацистів. “Це було “визволення” одним окупантом від іншого, — продовжив розмову Іван Сварник. — Як місцеві жителі зустрічали радянську владу? Ейфорії не було. Інтелігенція масово виїжджала на Захід. Однак багато простих людей були задоволені тими соціальними гарантіями, які отримали — безплатна медицина, освіта, житло за кошт держави, робота на великих підприємствах... Українські ж підпільні організації не припиняли своєї роботи”.

Під час «Бурі» захопили Політехніку, поштамт, Ратушу...

Але сил на те, аби втримати Львів, не було ані в Армії Крайовій, ані в УПА

Акція Burza (українською — “Буря”) — план Армії Крайової з організації повстань на колишніх східних територіях довоєнної Польщі та взяття цих територій під контроль польського підпілля до приходу Червоної Армії. Детальніше про етапи цієї операції розповів докторант кафедри новітньої історії України ЛНУ імені Івана Франка Ігор Гаврилів (на фото).

«Після німецького розгрому Польщі, 1939-го року, поляки утворили своє підпілля, — розповів Ігор Гаврилів. — У лютому 1942 року сили підпілля організувалися в Армію Крайову. 20 листопада 1943 року головний комендант Армії Крайової Тадеуш Бур-Комаровський видав наказ про проведення акції Burza. План був такий, щоб захопити Західну Україну швидше, аніж це зроблять радянські війська».

“Польський уряд у Лондоні почав допомагати українським полякам, — веде далі пан Ігор. — Вони надсилали їм зброю, амуніцію, припаси. Тридцять літаків допомоги німецькі війська збили... До липня 1944 року повітряним шляхом поляки отримали 24 вантажі, у яких було 100 автоматів, 500 тисяч набоїв, 80 кулеметів, 2,5 тисячі ручних гармат, вибухівка, пістолети. 6 березня 1944 року командувач Тернопільського округу Армії Крайової, підполковник Францішек Содзінський перевірив стан готовності до реалізації плану Burza. Поляки готувалися ретельно, щоб встигнути зайняти територію до приходу радянських військ. Влаштовували диверсії проти німців, зокрема на тих територіях, де були сильні позиції українського підпілля”.

7 липня 1944 року польське підпілля зрозуміло, що сил виконати план “А” операції Burza — швидко захопити Західну Україну до приходу радянських військ — їм не вистачає. Почалася реалізація плану “Б”. Командувач Армії Крайової Філіпковський видає указ, згідно з яким першочергово треба визволити саме Львів. 15 липня того ж року з’явився останній документ Армії Крайової, що стосувався операції Burza. У ньому йшлося про блокаду Львова, — з метою недопущення до нього упівців. Українці також готувалися до визволення Львова.

Доля не дала реалізувати ні плани українського підпілля, ані польського. 27 липня 1944 року радянські війська взяли Львів. За кілька днів до того поляки захопили Політехнічний інститут, Головну пошту та Ратушу. 29 липня представники СРСР почали переговори з польським підпіллям. “Останні намагалися схитрувати, — пояснює історик. — Подякували за те, що радянські війська допомогли полякам, і Львів знову став польським... Але напередодні радянська влада підписала наказ про роззброєння польського підпілля. 31 липня радянська контррозвідка заарештувала усіх керівників та членів Армії Крайової. Це стало кінцем операції “Burza”.