Поховали в чужій сорочці і в чужому гробівці


Його ще за життя любили і ненавиділи водночас. Ненавиділи більше, ніж любили. І в цьому немає нічого дивного — він був вічним нонконформістом (англ. non-conformism — “незгода”) — незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, домінуючих у конкретній групі в конкретному суспільстві; в деяких випадках нонконформізмом називають просто готовність індивіда обстоювати свою особисту позицію у випадках, коли вона суперечить позиції більшості).

З дитинства майбутній поет не мав звички схилятися перед чужими авторитетами. Якби пристав на численні пропозиції австро-угорського уряду про співпрацю, у нього не було б ніяких матеріальних клопотів. Проте Іван Якович вибрав свій тернистий шлях: завжди боровся з державною системою. Через це — постійні арешти і нестача грошей. Його цькували поляки та австрійці і, що найболючіше, свої — українці. І все це за небажання миритися і коритися. У душі завжди залишався селянином, який мав унікальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять. Через це йому було дуже важко пристосовуватися до подвійної моралі того середовища, яке то влаштовувало пишні овації, то завдавало удару в найболючіше місце.

Чи не в кожному галицькому селі є пам’ятник (а то й навіть два-три) Тарасові Шевченку. Але чомусь забуваємо про іншого генія, до того ж нашого земляка, який був символом свого часу і буде затребуваним завжди.

Франко

Якщо чесно, то Івана Франка не любили ніколи. Його цькували, проте успішно користали з його таланту і геніальних ідей, на яких будували свій капітал — і не лише ідеологічний. За радянських часів з Франка зробили атеїста і провісника більшовицької революції, але навіть музей у його рідному селі Нагуєвичах збудували за кошти громадськості. Нині розуміємо, що вічний революціонер Франко не закликав до комунізму, а був патріотом рідної держави. Маємо свою незалежну Україну. Зацікавлення до постаті Івана Яковича вщухло на всіх рівнях — державному, мистецькому, побутовому. Можливо, новітні функціонери також не в захопленні від його прямоти?...

На початку 1916 року стан здоров’я Івана Франка значно погіршився. У лютому того ж року його поклали до львівського шпиталю Українських cічових cтрільців на вулиці Петра Скарги, 2-а. У палаті хворого стояло жовнірське ліжко. За Франком доглядав його племінник Василь, син брата Захара. Іван Якович почувався погано — пухли ноги, відмовляло серце, були немічними руки.

За два тижні до смерті він знайшов у собі сили і пішов додому через все місто у супроводі Василя. Франко залишився без рідних: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у психлікарні.

Могила

Помер поет 28 травня 1916 року на самоті. Про смерть Франка було оголошено в газеті “Діло”. До наших днів дійшла страшна правда про останні дні поета від Ольги Роздольської, дружини етнографа, близького Франкового приятеля Осипа Роздольського. Від прочитаного волосся стає дибки.

Орфографію збережено:

“Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини Гнатюка, що почула цю сумну вістку в редакції “Діла”. Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.

Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли ввійшов учитель гімназії, знайомий Франка, Бігеляйзен. Він став біля ліжка і довго-довго вдивлявся в обличчя покійного. В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України, такий бідний, як цілий ваш народ. “Ідіть, ідіть, — каже він, — і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”.

З кімнати, де лежав покійний, перейшли ми обидві з Гнатюковою (дружиною) до другої кімнати, де застали шкільного товариша й приятеля Франкового Карла Бандрівського — і одного із студентів, що ночували у поета. З ними разом ми заходжувалися над похороном і роздивлялися, чи є в що вдягнути покійника. Виявилося, нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський післав нас до Герміни Шухевичевої, щоб дала гарну вишиванку свого померлого мужа. В ту сорочку й стареньке вбрання вдягнули студенти покійника.

На другий день рано я з Бандрівським пішла на Личаківське кладовище, де ми згодили за місячною оплатою тимчасове місце для покійного в чужій, доволі глибокій, гробниці, у якій було місце на 6 домовин. Сподівалися, згодом зможемо спорядити йому хорошу могилу.

В день перед похороном, після полагодження всіх формальностей у магістраті і в похоронному закладі, Бандрівський пішов до собору Святого Юра замовити священиків, бо хотіли справити покійному “парадний” похорон, з більшим числом священиків. Та виявилося, що і про це мови бути не може, бо ж покійний був “явним ворогом духовенства”. Духовна влада виделегувала на похорон тільки одного священика з волоської церкви.

У гарну сонячну днину рушив численний похоронний похід, у якому брало участь чимало селян, інтелігенції, студентів, учнів, робітників та інших з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено останні тлінні останки покійного поета в чужій, позиченій домівці. Було дуже жаль, що за домовиною не йшли ні дружина, ні діти. Його щирий друг Гнатюк був тяжко хворий, сидів і сумно дивився в вікно.

Мушу розповісти ще про одну деталь. Коли Франка поклали в домовину, уста його були розтулені. Я взяла хусточку і підв’язала нею лице покійника. Коли домовину ставили у склеп, я хустку цю розв’язала і поклала під подушку.

Пройшло 10 років. У 1926 році Франкові останки урочисто переносили до його могили. Зібралося багато людей. Серед натовпу була і я. Коли відкрили склеп, у якому тимчасово знаходилася домовина Франка, то знайшли там шість однакових домовин. Котра ж із них Франкова? Художник Іван Труш, що був одним із розпорядників цієї процесії, побачив мене і покликав до себе.

— Чи не пригадуєте якихось прикмет домовини Франка?

— Не пригадую, це ж було так давно.

Почали відкривати домовини підряд. У першій, виявилося, був якийсь військовий, навіть шабля була при ньому. В другій також був військовий. В третій не знайшли ніяких прикмет Франка. І тоді я згадала.

— Розкривайте всі! В якій буде хустинка під подушкою і чорні тапочки, — то Франко.

Розкрили ще одну. Тіло вже висохло, лежали кістки та на подушці рижі вуса, до стінки домовини прилипли тапочки. Підняли подушку — там хустинка, якою я колись підв’язувала йому лице.

Останки Івана Франка перенесли тоді і поховали там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр”.

Замість P.S.

У спогадах Ольги Роздольської вбивчо звучать слова Генрика Бігеляйзена (1855—1932) — польського літературознавця єврейського походження, автора п’ятитомної “Історії польської літератури”: “Видно, не гідні українці були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя і по його смерті”.

Чого гріха таїти, мусимо визнати правду, якою важкою вона не є: ми не гідні були мати між собою таку людину, як Іван Якович Франко! І кожен з нас має це зрозуміти та усвідомити.

Cправді, вміємо з року в рік в урочі дні влаштовувати ритуально-байдужі святкування для галочки із запрошенням як владної, так і духовної свити, говоримо велично декотрі вирвані Франкові уривки, несемо до монументів квіти, вдягнувши вишиванки, клянемося в любові до неньки, до рідної мови, до постаті Каменяра. А чи вникаємо у Франкове Слово?

Так, він незручний поет, незручний громадсько-політичний діяч, незручний моральний авторитет: помилявся, звинувачував, закохувався… Ішов! Хода Франка цілісна. Як цілісним був сам Франко.

Слушною є думка сучасного дослідника Франка Ростислава Чопика: “Плодом є не “Мойсей”, і не просто Франкова спадщина сама по собі — яко матеріалізований “продукт” духу свого творця. Плодом є імпульс, що його, посередництвом цього духу, було “зложено” в “прісне” тоді ще “тісто” нашої нації, отой первісний “полімер”, що задавав алгоритм росту української цілості, ота “матриця“, котру Франко виоформлював усе життя сконцентрованим, але водночас “серпантинно” спрямованим потоком творчого духу. Йому не розходилося у самій по собі національній свободі, у самім по собі справедливому суспільному устрою. Йому розходилося у тім, аби процес втілення українського духу в українській модерній нації був процесом утворення органічної речовини, тобто процесом синтезу живого, а не розпаду мертвого — поступовою, об’єктивно зумовленою, вписаною у вселенський контекст Природи й Історії, а отже, благословенною Богом ланкою “вічного діла Духа”, за яке наш земляк почував межову відповідальність впродовж свого, “Франкового”, “в багатьох розуміннях серцевинного для долі української культури, періоду”.

Не зраджуймо Франка: “Божий Син і Син Людський — синоніми. Той, кого вони означають, рождений із небесного духу Отця — у земній плоті Мами. Їхня любов взаємна — через це благодатний їх плід. Так було, так є і так повинно бути, хоч понині це чомусь ще неясно дітям Божим — дітям Людським.

Іван Франко приходить засвідчити саме це. Ми повинні збагнути його свідчення”.

Лише збагнувши цю істину, можемо стверджувати, що наближаємося до Франкового Воскресіння!