Передплатити Підтримати

«Сусід був людиною милосердною: вбив нашого кота і собі взяв лише голову...»

Інтерес до «круглої» дати зняття блокади Ленінграда підігріло драстичне опитування опозиційного до російської влади телеканалу «Дождь»

Майже за 900 днів блокади Ленінграда (тривала від 8 вересня 1941 року до 27 січня 1944-го) у місті на Неві, яке стало велетенською пасткою, загинуло від обстрілів, хвороб і найбільше від голоду 640 тисяч ленінградців. Це офіційна статистика. За неофіційною — близько мільйона. У переддень відзначення цієї трагічної дати російський опозиційний телеканал “Дождь” провів опитування глядачів, поставивши їм запитання: “Чи потрібно було здати Ленінград, щоб врятувати сотні тисяч життів?”. Через кілька годин питання було видалено із сайту телеканалу. Попри це, перші результати канал отримав. Ствердно відповіли 46 відсотків респондентів, 54 — заперечили необхідність здачі міста. Керівництво телеканалу вибачилося перед тими, кого могло образити таке опитування.

Пристрасті у російському суспільстві та змі не вщухають і досі.

Панікерів і зрадників було чимало

Чому Ленінград опинився у такому становищі? Нагадаємо, перед самою вій­ною Сталін та його поплічники викосили тисячі командирів Червоної Армії. Саме тих, хто був готовий до війни машин і моторів, хто був спроможний на нове стратегічне мислення. Головнокомандувачем військ Північно-Західного напрямку Сталін призначив героя Громадянської війни Климента Ворошилова. Невдовзі Климент Єфремович виявив свою повну безпорадність. Рятувати становище ставка скерувала Георгія Жукова. Сталін — Жукову: “Або відстоїте місто, або загинете разом з армією. Третього шляху у вас немає...”.

Це неправда, що усі ленінградці були непохитні у прагненні за будь-яку ціну відстояти “колиску революції”. Тож постановка питання телеканалом “Дождь” не є витвором “сучасних лібералів”. 1 лютого на телеканалі “Мега” пройшов телефільм “НКВС. Блокада”. Дізнався з цього фільму, що 21 вересня 1941 року у центральній партійній газеті “Правда” (!) було опубліковано статтю — бесіду двох дівчат-ленінградок, які міркували поміж собою: чи не краще було б здати німцям Ленінград і врятувати життя людей? Наприкінці роздумів дівчата вирішили стоя­ти до кінця, взяли гвинтівки і пішли у народне ополчення захисників... Ще задовго до перебудови думку про доцільність здачі Ленінграда висловив відомий російський письменник Віктор Астаф’єв. Не “гнилий ліберал”, а письменник-фронтовик, який 1942 року добровольцем пішов на фронт і отримав там важке поранення.

Те, що населення у дні блокади Ленінграда не було монолітним, свідчить інформація військової цензури, яка перечитувала листи ленінградців на “Велику землю”. У кожному п’ятому листі були звинувачення радянської влади у тому становищі, в якому вони опинилися. Поширеними були рукописні листівки із закликами здати місто і не морити людей голодом... Німці сотнями тисяч скидали листівки на блокадне місто. Закликали ленінградців наслідувати приклад парижан, які здали місто і зберегли його архітектурні пам’ятки...

Подібні настрої багатьох ленінградців, які мали природне право на життя, лише посилюють повагу до величі духу і героїзму тих, хто вирішив до кінця боронити своє місто від фашистів. Десятки тисяч пішли у народне ополчення. 1941 року на вулицях і площах було збудовано 4 тисячі дотів і дзотів,

20 тисяч вогневих точок. Знесилений Ленінград, на подив німецького командування, виробляв військову продукцію.

«Померли всі. Залишилася одна Таня»

Це слова одинадцятирічної дівчинки Тані Савичевої, яка у своєму щоденнику зафіксувала день і час смерті бабусі, мами, сестри, брата... Саму Таню переправили у тил, де вона невдовзі померла від туберкульозу. Бабця, яка померла

25 січня 1942 року, встигла перед смертю нагадати дівчині, що її хлібна картка ще буде дійсною до кінця місяця...

Найбільш голодним для ленінградців був листопад 1941 року, коли вже замерзло Ладозьке озеро і припинився підвіз продуктів баржами, а лід ще був таким тонким, що цією “дорогою життя” не могли піти машини. У цей час на кожного робітника припадало 250 грамів хліба на день, а на службовців, непрацюючих, дітей — по 125 грамів. Як писала Ольга Берггольц, “125 блокадных грамм — с свинцом и кровью пополам...». Попри це, у місті діяла торгова мафія. Органи НКВС на квартирах директорів магазинів вилучили десятки тонн прихованих продуктів харчування, золоті речі, які люди віддавали за буханець хліба. Знаходилися майстри підробляти талони...

Ленінградці протягом 1941-1943 років з’їли усіх котів, собак, птахів... Одна з тих, хто пам’ятає блокаду, згадувала: “Сусід був милосердною людиною. На наше прохання він вбив нашого кота, але взяв собі тільки голову, бо у нас була велика сім’я...”. Чимало трупів лежали на вулицях, їх складали як дрова. Коли забирали машинами, то задубілі тіла не клали у кузов, а ставили вертикально, щоб більше влізло... Якщо труп потрапляв до моргу, то тіла віддавали рідним за умови, якщо вони візьмуть ще якесь тіло і поховають... Труна була великою розкішшю, бо дерево берегли для обігріву. На дрова йшли меблі, паркет... Палили свої бібліотеки.

Трупи на вулицях були поживою для полчищ щурів. Цю гидоту не брала жодна хімія. Щури цілими колонами йшли до млинів, магазинів і продовольчих складів. Їх не могли зупинити ані кулі, ані танки. Вже після прориву блокади міська рада ухвалила рішення про завезення до міста чотирьох вагонів котів з Ярославської області.

Чому над маленьким «Дождём» велика хмара?

Неоднозначне ставлення до цього драстичного опитування я б пояснив залишками тоталітарного менталітету, того чорно-білого мислення і сприйняття світу, які втовкмачував у голови і душі радянських людей диктаторський сталінський режим. Для будь-якого диктатора людське життя чи життя сотень тисяч — це маловартісна річ. Гітлер був готовий знищити мільйони заради світового панування, а Ленін, Сталін — заради “світової революції”. У роки війни Сталін виправляв свої військово-стратегічні прорахунки сотнями тисяч невиправданих жертв. Деякі воєначальники вчасно збагнули, що Київ не втримати. Київ таки здали — і водночас загубили в оточенні сотні тисяч червоноармійців. І коли 1943 року визволяли Київ до чергової річниці Великого Жовтня, верховний головнокомандувач не думав про те, щоб здійснити цю операцію меншою кров’ю...

А що думають про опитування “Дож­дя” самі жителі міста на Неві, люди різного віку.

Віра СОМІНА (1938 р. н.), блокадниця, донька першого екскурсовода Музею блокади і оборони Ленінграда: “Коли у 70-х роках письменник Віктор Астаф’єв однозначно ставив питання про необхідність здачі міста, я не погоджувалась з ним. Але зараз мені не здається жахливим обговорення цього питання. А от реакція влади мене дивує. Коли дивилася обговорення з цього приводу в Петербурзькому законодавчому зібранні, відчула жах. Це була злива божевільної лайки, дикого крику...”.

М. ХВОСТОВА, пенсіонерка: “Думаю, ленінградці могли б і іншими питаннями поцікавитися. Скажімо, чому у повоєнні роки Музей блокади закрили? Чому заарештували його працівників? Куди поділися жахливі матеріали, зібрані по гарячих слідах? Якби були відкриті усі архіви, то можна було б ще чимало “незручних” питань поставити...”.

Лілія К., музейний працівник: “Питання телеканалу не вважаю цинічним, як стверджують провладні засоби інформації. У розумінні радянської влади мета завжди виправдовувала засоби. А засоби — життя людей. Ми знаємо про існування секретного плану “Д” — про знищення стратегічних об’єктів у разі загрози захоп­лення міста нацистами. Тож місто встигли би зруйнувати свої...”.

Борис ЩУР (1941 р. н.), блокадник: “Мене як дитину блокадного Ленінграда на всі 900 днів опитування “Дождя” аж ніяк не образило. Образила реакція згори. А пояснюю це тим, що знання жалюгідні. Розмовляти можна тоді, коли доступна правдива інформація. Реакція влади зрозуміла: опозиційний канал треба було стукнути по голові...”.

Ніна Петрівна (педагог): “Зверніть увагу, як відповіли люди. “Так” — 46 відсотків, “ні” — 54. І це свідчить про те, що для людей вже не існує табуйованих тем. Люди готові думати. А ще про те, що у нас зростає відсоток гуманістів, які розуміють вартість людського життя...”.