Західно-Українську Народну Республіку здобули за три години!
Рівно 95 років тому, 1 листопада 1918-го із 4-ї по 7-му годину ранку, 1500 українських солдатів і офіцерів захопили владу у Львові. Чиновники і військові Австро-Угорської монархії спротиву не чинили. Українці Галичини створили власну державу — Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Проте Львів, і всю Галичину, на той час бачили своїми також поляки... Через три тижні українсько-польських боїв,
21 листопада, українці під натиском польських військ покидають Львів, а уряд ЗУНР переїжджає до Тернополя. До весни 1919-го українці створять стотисячну Українську галицьку армію (УГА), яка, проте, не зможе стримати 80-тисячну польську армію Галлера, підтриману Антантою. Українці програють полякам дипломатичну війну за любов союзників із Антанти, розпорошать сили і втратять обидві України — ЗУНР і УНР, об’єднані в одну Українську державу 22 січня 1919-го…
На уламках імперії
У жовтні 1918-го почався розпад Австро-Угорської імперії. Народи, які її населяли, заявили про самовизначення. У Галичині існували дві сили, які претендували на владу у краю — українці та поляки. Перші хотіли створення самостійної Української держави, другі — приєднання Галичини до Другої Речі Посполитої, яка щойно відродилася.
18 жовтня 1918-го у Львові відбувся з’їзд представників усіх українських політичних партій і церковних ієрархів Галичини, на якому створили представничий орган влади — Українську Національну Раду на чолі з юристом Євгеном Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія стала несподіванкою для поляків, та вони швидко опам’яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над Галичиною. У цей час румунські війська зайняли Буковину, а Закарпаття залишалося під контролем Угорщини.
Переворот за три години, без жертв і пострілів
«Жовтень 1918-го. У повітрі кружляло те невідоме «щось». Його зауважували всюди. Серед війська і між цивільними, по містах і селах, на фронті і в запіллі. Війна тягнулася п’ятий рік. Мабуть, не було нікого, кому її не було досить. Стало ясно, що вона наближається до кінця. По селах і містах ховалися сотні дезертирів... 31 жовтня вранішні газети принесли звістку — Польська ліквідаційна комісія має 1 листопада перенестися з Кракова до Львова й перейняти від австрійського намісника владу над краєм… Відкладати справу перевороту рішуче не хотіли учасники Українського військового комітету. Від імені цього комітету полковник Українських січових стрільців (УСС) Дмитро Вітовський заявив, що до військового перевороту все готово. Як цієї ночі не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його поляки, — казав Вітовський. Його рішучість і самопевність подіяли переконуюче навіть на тих, хто досі ще вагався і хотів ждати чогось із Відня. Усе, на що нам можна було розраховувати у Львові, — 1400 стрільців і 60 старшин. Це було все на початок революції, на обсадження 200-тисячного міста з невідомою кількістю польських боївок, з невідомим ставленням німецьких і мадярських військ», — описує переворот учасник Листопадового чину Михайло Гуцуляк.
О 4-й ранку 1 листопада почалося повстання. Австрійські, німецькі та угорські підрозділи дотримувалися нейтралітету. Їх роззброїли. Загін поручника Теодора Мартинця захопив Ратушу, а 75 стрільців хорунжого Сендецького оволоділи намісництвом Галичини та арештували австрійського намісника Карла Гуйна. Четар Григорій Трух зайняв комендатуру і арештував австрійського генерала Пфеффера, четар Огоновський зайняв і роззброїв міську поліцію. О 5-й ранку було відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захоплено радіо. До світанку зайнято всі вокзали. На ранок у місті з’явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській Ратуші підняли синьо-жовтий прапор. О 7-й ранку сотник Дмитро Вітовський рапортував Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат. Підрозділи УСС зайняли також Станіславів, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав.
Удень намісник Гуйн передав всю владу в Галичині своєму заступнику-українцеві, посилаючись на маніфест цісаря від 16 жовтня 1918-го (про право народів імперії на самовизначення). Надвечір Гуйна та чиновників австрійської адміністрації відправили потягом до Відня. Перед від’їздом Гуйн сказав: «Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — завзяті люди». Він мав на увазі поляків, які вже готувалися до бою…
Українська... Габсбурзька монархія Галичини
Уже на другий день після перевороту у Львові почалися сутички з поляками. До І Світової серед 200-тисячного населення Львова 50% становили поляки, десь 25% — євреї, близько 20% — українці. Стрільці, переважно хлопці з навколишніх сіл, погано знали вулиці міста, на відміну від бойовиків-поляків, хлопців 16-20 років, яких згодом прозвуть «орлятами».
10 листопада проголосили створення ЗУНР на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем. Нова країна займала територію 70 тис. кв. км, 71% її населення становили українці, 14% — поляки, 13% — євреї.
У Львові загони Польської військової організації в ніч із 3 на 4 листопада почали активні бойові дії. Запеклі бої велися за головні стратегічні пункти міста — пошту, вокзал, сейм (нині університет), цитадель, арсенал. 11 листопада регулярні польські війська оволоділи Перемишлем, що визначило долю Львова. Стрільці УСС не виконали наказу Вітовського підірвати колію Перемишль-Львів, що мало б утруднити перекидання військ на Львів. Також забарилися основні сили УСС, які замість того, аби прийти з Чернівців 1 листопада, прийшли на три дні пізніше. За спогадами міністра ЗУНР Лонгина Цегельського, УСС під командуванням архікнязя Вільгельма Габсбурга (полковника УСС Василя Вишиваного) хотіли утворити в Галичині монархію на чолі з Габсбургом… 21 листопада українські військові частини покинули Львів, а уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіславова. До кінця 1918-го польські війська зайняли 10 з 59 повітів ЗУНР і продовжували наступ…
Українці поставили не на ту силу...
«Для поляків Львів тоді нічого не вирішував. Їхня стратегічна мета лежала на Заході — залагодження стосунків з Німеччиною та Чехією. А боротьба за Львів мала радше глибоко символічне значення, — вважає історик Ярослав Грицак. — Жоден поляк не міг уявити собі, що Львів може бути не польським. Найгірше, що боротьба за Львів відтягнула українські сили від головного фронту, який тоді був у Києві. Саме там вирішувалася доля української революції. Уявімо собі, якби українці не відволіклися на боротьбу за Львів та втримали Київ, то цілком можливо, що ми б відстояли Українську державу і не мали б ані голоду 1932-1933 років, ані приєднання Львова до СРСР у 1939 році… Більше шансів втримати державу було в УНР, ніж у ЗУНР. Шанси втримати ЗУНР були б, якби не так швидко закінчилася Перша світова війна, якби ця війна не закінчилася поразкою німців і австрійців. Невідомо, чи ця держава була б обов’язково самостійною, може, у складі федерації… На сході Європи війну виграли Австрія і Німеччина, програла Росія, зокрема більшовицька. Німеччина та Австрія програли цю війну на західному фронті. Тому ми мали ситуацію, коли український національний рух, і в УНР і в ЗУНР, автоматично опинився у стані ворога, а поляки — на боці тих, хто переміг, на боці Антанти. За таких умов важко було втримати державу».
«Головну роль у долі тих країн відіграла зовнішня кон’юнктура, а не внутрішні сили. Ті держави, що постали на руїнах старих імперій після Першої світової і російської революції, мали приблизно однакові внутрішні сили. ЗУНР мала сильний внутрішній потенціал, але це не було суттєвим, бо в тому часі все вирішувала геополітична ситуація, яка “грала” проти українців. На користь українців вона “грала” до поразки німців та австрійців, а після 1918-го повернулася до нас спиною», — вважає Грицак.
