Львів може взути всю країну!

В Україну йдуть морози, а тому хочеш-не-хочеш, а треба запастись теплим зимовим взуттям. Але глянеш на ціни і розумієш — торішні чоботи ще зовсім нічогенькі, може, й цю зиму переходять. Порівняно з минулим роком ціни на взуття виросли майже вдвічі. За порядні зимові чоботи з натуральної шкіри з хутром доведеться викласти від 2000 гривень. Добре, хоч майже в кожному другому магазині тепер з’явилися полиці “Зроблено в Україні”, “Вітчизняний виробник”, “Львівський виробник”. Так виглядає, що завдяки обвалу гривні фірми з виготовлення взуття почали з’являтись як гриби після дощу. Насправді ж усі ці фірми існували й досі, але воліли “косити” під “венгерські”, польські чи італійські.

Свого часу я також купила у фірмовому магазині “італійські” туфлі. Коли зламала каблук і понесла з гарантійним талоном в магазин, продавець при мені подзвонила на фірму — і влаштувала “розбір польотів”. “Що то ви таке робите, що супінатор за тиждень тріснув?” — вичитувала продавчиня українського виробника “італійських” мештів. Як виявилось, шили їх на підприємстві у Пустомитах, тож без проблем замінили браковану пару на іншу (вона дуже навіть добре носилась). Тепер на вітрині цього магазину чесно пишуть — взуття від українського виробника.

“Зараз суттєво зріс попит на українське. І не лише через те, що імпорт подорожчав, — українське тепер у тренді. Навіть китайські чи російські товари тепер маскують під українські, щоб краще продати, — розповідає співзасновник компанії “Лео­мода” Василь Василик. — Звичайно, ціни на українське взуття також зросли, адже практично усі комплектуючі (шкіри, підошви) імпортні. Але оплата праці, інші витрати — у гривні, тому вітчизняне взуття все одно дешевше, ніж імпортне.

Виробники мають своїх модельєрів, які розробляють моделі. Звичайно, стежать за модою, щось запозичують у імпортних виробників. Це цілком конкурентні вироби. Загалом, Львів має багату шевську історію. Тут завжди було багато цехів, які шили взуття. Наша компанія об’єднує майже тридцять різних львівських фірм. А загалом, у Львові майже дві сотні виробників взуття. Як правило, це невеличкі фірми, по 10-15 осіб, деякі з них працюють “під Польщу” чи “під Італію”. Ми об’єднуємо лише ті фірми, які працюють офіційно. Маємо намір розширяти мережу магазинів, але через нестабільну економічну ситуа­цію зараз про це важко говорити. Як тільки в країні економічна ситуація трохи вляжеться, будемо збільшувати кількість магазинів, де можна буде купити львівське взуття”.

Мами часто скаржаться, що на ринку бракує вітчизняного дитячого взуття. Хоча тут ситуація така ж, як і з дорослим — ми не завжди розуміємо, що купуємо саме українське. Серед “дитячих” виробників у Львові старожилом можна назвати фабрику “Мальви” — їй уже майже двадцять років. “Працюємо переважно для українського ринку. Основні наші замовники — Західна Україна, зі сходом працюється важко, — каже менеджер зі збуту компанії “Мальви” Тетяна Резнік. — Випускаємо взуття на замовлення під різними торговими марками, в тому числі і під власною — “Мальви”. Цього року у нас і справді сезон видався кращим, ніж торік. Через подорожчання долара китайського взуття стало менше. Зрештою, тепер ціни на імпортне взуття з замінника майже такі самі, як на наше шкіряне. Менше почали завозити і турецького взуття. Наскільки розумію, виникли проблеми з Одеським портом, через який до нас потрапляють турецькі речі”.

Окрім дитячого взуття, “Мальви” тепер шиють багато військових берців. “Раніше ми теж шили таке взуття. В основному для охоронних фірм, військових. Тепер попит на таке взуття зріс. Працюємо зі спільнотою “Рабів до раю не пускають”. Кожні десять днів безкоштовно передаємо взуття для військових, а вже та спільнота доставляє їх у зону АТО. Інші волонтерські організації купують у нас берці за гроші. Буває, що люди просто скидаються коштами і замовляють у нас взуття для військових за гуртовими цінами”, — каже Тетяна.

Чимало львівських фірм навіть не намагаються вийти на вітчизняний ринок — вони уже багато років успішно експортують свою продукцію за кордон. Частина працює на давальницькій сировині (закордонний замовник постачає в Україну матеріали, обладнання, тут лише шиють і готові вироби відправляють за кордон). Таке взуття виробник не може продавати в Україні, принаймні офіційно. Тепер, коли з девальвацією гривні дешева робоча сила в Україні стала ще дешевшою, обсяги таких “давальницьких” замовлень почали зростати.

«Імпортне» взуття тут забороняли продавати

У тому, що у Львові так багато дрібних виробників взуття, нема нічого дивного. У Львові, який був на перехресті торгових шляхів, було так багато шевських майстерень, що сюди за товаром приїжджали купці навіть з-за кордону. До того ж 1684 року було видано декрет, згідно з яким купцям, крамарям і заїжджим ремісникам у Львові категорично забороняли продавати привезені шевські вироби, навіть у ярмаркові дні, коли всім дозволяли вести торг без будь-яких обмежень. Через деякий час цю заборону трохи пом’якшили: приїжджі шевці могли продавати в межах міста виготовлену продукцію тільки під час ярмарків, заплативши місцевому цеху відповідне мито (1 злотий 6 грошів). Ще один цікавий момент — уже тоді боролись з підробками! Продавати можна було тільки взуття, пошите в цехах. Майстрів, які шили поза цехами, називали “партачами”, і якийсь час вони також не могли відкрито продавати свою продукцію. Від партачів і пішло слово — “напартачити”, тобто зробити неякісно.

За переписом 1773 року, на Галичині було 5,5 тисячі шевців.

Adidas почався з Галичини?

Гіди розповідають, що саме у Львові починав шити взуття засновник відомої компанії “Адідас” Адольф Даслер. Родина Даслерів у 1918 році, після війни, переїхала з німецького містечка Герцогенаурах до Львова. Заробляли на життя тим, що шили домашнє взуття. Потім почали шити “тапочки” для гімнастики, які проектував Адольф Даслер, що ріс активним і спортивним юнаком. Його брат Рудольф займався продажем цих “тапок”. Сім’я начебто мала майстерню на Коперника, 20. Справа йшла незле, сім’я заробила грошей і повернулась назад до Німеччини, яка тоді вже трошки відбудувалась після війни. Потім Адольф винайшов футбольні бутси з шипами, і фірма Даслерів стала відома на увесь світ. Згодом брати розсварились і поділили компанію. Адольф назвав свою фірму Adidas, а Рудольф — Puma. Наскільки правдивою є історія про львівське коріння Adidas сказати важко, адже у біографії братів Даслерів про Львів не згадується. Хоча у Львові після війни і справді мешкала родина Даслерів. Чи це були ті самі Даслери, чи однофамільці — невідомо...