BLAGO/ будуємо міста третього тисячоліття

Возити сіно в таку погоду – одна з найгірших робіт для мене в селі

Вона наганяла на мене депресію та тугу ще за день-два до того, як ми мали то робити. Бо в ранковій прохолоді та передспековому очікуванні того ніхто не робить! Бо тоді люди мало страждають та терплять, а так не має бути!

Насправді ж ранком не можна то робити, бо сіно ще з росою, тому власне і чекається, щоб воно обсохло, або ж додатково перевертається після того, як зійде роса.

Батько, мама, ми з братами – десь годинка одинадцята все це добірне товариство брало гралі, граблі, “рубель” та ланцюги і їхали в поле.

Косовиця і сушіння сіна – то процес з нюансами, особливо при нашій частій дощовій погоді, що заслуговує окремої історії.

Так от, їхали ми на сінокіс, ставили коней і бралися згрібати граблями чи скидувати ґралєма  сіно в покоси.

Коні при такій погоді – окрема тема.

Бо їх зразу ж насідали бомки і оваддя – різного розміру та дзижчливості створіння, деякі з них були розміром з пів пальця.

Вони сідали на шкіру, конячі голови та найгірше – лізли під живіт і між задніми ногами.

І страшенно кусали.

Коні обганялися, як могли, іноді ржали, копали ногами і всіляко на то реагували, як могли.

Кожного року розказувалася історія, як десь в сусідньому селі так хтось возив сіно, оваддя кусали коней, ті спудилися і забили когось на смерть.

Тому нерідко біля коня лишався окремий відповідальний працівник, який бив ту всю комашню долонею, а коли було страшно – просто відганяв.

Скинули сіно в покоси, далі фіра заганялася всередину між двох з них, і з боків накидали сіно на фіру.

Хто мав драбини по боках – пакувався більше, в нас же були звичайні дерев'яні возівки, то ми їх піднімали троха, втоптували внизу.

На фірі розкладав той, хто знався, як класти так, щоб і побільше завезти, і щоб воно не розсунулося по дорозі.

Викладали по черзі по боках, далі клали добрі ґралі сіна посередині, щоб то всьо притиснути.

Спочатку такими розкладальниками були дід та мама, рідше – батько.

Потім і брат Роман розкладав.

Коли розкладальник вважав, що на фірі оптимальний обсяг сіна – “рублем” (довгий міцний прямий суцільний дрючок, здебільшого з дуба) притискалося то ще зверху, а зпереду та ззаду “рубель” прив'язувався до фіри.

Так ця конструкція, повільно і не завжди впевнено, рухалась додому.

Сонце пече.

Фіра тихенько порипує, перехилюючи цей недоекспонат Burning Man в різні сторони.

Ти весь в пилюці, з травинкою в роті і мало позитивними думками в голові.

Оваддя кусає коней.

Лупиш рукою ту всю комашню, від чого рука в крові, гидка на вигляд і солодкава на запах.

Витираєш її в траву або в штани.

Йдеш і думаєш “С*ка… То ж зараз комусь треба буде ще на стрих лізти… Хоч би не я… Хоч би не я…”

Але це вже зовсім інша історія…

Джерело