Чужі живуть серед нас. Дещо про повагу до воїнів і її відсутність

Тому радіють будь-якому додатковому клієнтові, підбирають всіх  подорожників, які трапляються на проміжних зупинках чи навіть на узбіччях - перепаде хоч якась копійка…

Знаючи ці транспортні реалії, я подумки втішився, коли вчора  на виїзді з рідного міста ранковий автобус «Бучач - Львів» загальмував, щоб взяти нового попутника з його пожитками. Молодий чоловік дякує і простягає купюру водієві старшого віку, а той заперечливо махає рукою і каже проходити у салон.

«Я з таких, як ви, хлопців, плати не беру…» - пояснив новому пасажирові. А йому, бачу, від вдячності перехопило подих, очі стали вологими…

Вся причина була у «піксельному» вбранні попутника. У цього водія, як і у переважної більшості наших співвітчизників, військова форма викликала повагу. Бо в ній ходять наші захисники, наші оборонці, наша головна надія. Бо вони нам багато уже заплатили…

Пригадую майже аналогічний випадок торішнього спекотного літа. Той самий ранковий рейс. Людей в автобусі - дихнути нема чим. Їдуть в основному студенти-першокурсники і їхні родичі з домашніми подушками для поселення у гуртожиток. У селі Нараєві автобус зупиняють троє людей, з усього видно - мама з татом, пенсіонери, і їхній син-воїн, який з відпустки повертався на фронт. Біля них - дві величезні сумки, напевно, з гостинцями для побратимів. Енергійно махають водієві  переповненого автобуса і показують на годинник - зупиніться, бо наш син не встигає ТУДИ. Водій у відповідь вибачально розводить руками: вільного сантиметра у салоні немає. А потім все-таки тисне на гальма. Одну сумку втискає поміж іншими на капоті, другу бере собі ледь не на коліна. Просить людей у проході трохи потиснутися, і солдатик боком вмощується на нижню сходинку. Передає водієві гроші. А той повертає їх назад: «Я з воїнів плати не беру!»

Вчинив так, як підказувало йому сумління, громадянська позиція…

Ці дві історії різко дисонували з трафунком у львівському тролейбусі під номером 22, свідком якого був минулої середи. На годиннику 8:55. Ранковий транспортний корок. Одні пасажири нервують, бо не встигають на роботу, інші, молоді, на це не зважають - через навушники слухають улюблену музику. Але, як тільки на циферблаті з‘являється 9.00, на обличчях людей з‘являється серйозність: організовано піднімаються зі своїх  крісел, бо в Україні -  Загальнонаціональна хвилина мовчання за полеглими українськими героями. Стоять зі схиленими головами.

Серед них - чоловік на милицях, напевно, вчорашній солдат, що повертається з госпіталю. Лише у другому ряді переді мною жінка середніх років продовжує сидіти, як вкопана. Відвернулася і дивиться у вікно. Сусіди у скорботній позі і звук метронома, який звучить із автівки поруч, для неї нічого не означають. 

Водійка тролейбуса через динамік делікатно нагадує про Хвилину мовчання. А від пасажирки у кріслі і далі -  нуль реакції. Вона оплатила свій проїзд, а все решта її не цікавить... 

Маємо те, що маємо. Для когось боротьба України за виживання, за Незалежність - їхня персональна справа, справа їхнього життя. А для декого - то чужа війна.  

Чужі живуть серед нас…