Воїн і син

А є на вокзалі категорія інших військових. Виснажених, з червоними від безсоння «на нулі» очима, засмаглих не стільки від сонця - від фронтових  згарищ, від вогню-диму КАБів, мін і снарядів. Вони щойно ЗВІДТИ. Отримавши довгоочікувану заміну на передовій, на 10-15 днів їдуть провідати маму-тату, дружину, дітей. Квапляться додому - немов летять на крилах…

Із розряду таких, швидше за все, і ось цей молодий, років 35-ти, чоловік, який, часто зиркаючи на годинник, дочікується автобуса на Івано-Франківськ. Він і його супутник виглядають «нетипово».

У цивільному, біла майка, такі ж туристичні шорти. Військового у ньому видає зосередженість, величезний камуфляжний наплічник і такого ж кольору барсетка через плече. Навпроти нього - хлопчина років 12. 

Син. Футболка кольору хакі, камуфляжний блейзер на голові, сумочка із тканини «піксель». І гігантський мілітарі-рюкзак. Видно, вирішив скопіювати, точніше - наслідувати батька. Наплічник переважує хлопчину, але той не подає виду, що йому важко. Бо вважає себе мужчиною, бо він - син Воїна. Бачить, як тато хвилюється через затримку автобуса і своїм ніжним дитячим поглядом заспокоює його - мовляв, не переживай, рідненький, усе буде добре.

Підходжу до них, пояснюю, хто я, чого хочу і прошу дозволу сфотографувати обох разом із цими великими камуфляжними пожитками - такий кадр для мене був би ілюстрацією до теми спадкоємності.

Батько відмовляє. Напевно, не дозволяє професія. Єдине, що повідомив - живе у Чернігові. Оце отримав фронтову відпустку і вирішив показати синові Карпати…

А щодо напіввійськової амуніції на малолітньому сказав, що вона йому подобається - тому й одягнув.

Воїн плекає воїна. Не солдафонськими повчаннями, а щирою, непоказною  любов‘ю до своєї країни. Думаю, присівши десь на Говерлі чи на Дземброні, цей юний чернігівець вкотре осягне красу рідної землі і зрозуміє, чому її так захищає його батько.