"Ветеран? Жодних виключень, у нас налагоджений процес викладання!"

«…Знаєш, Вікторе, як говорю про це, мене аж трусить!», - каже Олег. Я зауважую, що півтора року тому, коли він повернувся з війни, він був набагато спокійніший. Говорили із побратимом про вищу освіту для ветеранів.

Ось, історія про ветеранську політику. Точніше - про її відсутність. В окремо взятому львівському ВУЗі.

Розмовляв із побратимом. Він - ветеран російсько-української війни. Бойовий медик. Все як у людей: контузія, ПТСР і інші когнітивні штуки. Після повернення вирішив займатись улюбленою справою. Лікувати людей. Допомагати проходити через наслідки травм бійцям. Долати біль.

Але щоб робити це правильно – вирішив отримати вищу освіту. Держава ж каже: хочете здобувати вищу освіту, дорогі ветерани? Ми вам у цьому допоможемо. Вступайте до ВУЗів»! Вступив. А далі почалось щось незрозуміле.

Вірніше, абсолютно зрозуміле і очікуване. «Ну, не знаю, як ви з такими здібностями будете іспити складати!», каже йому викладачка. Попри те, що студент пояснює, що після контузії у нього складнощі із сприйняттям. І інколи йому треба більше часу, щоб засвоїти матеріал.

На практичні заняття - у підвал, байдуже що у студента гостра реакція на знаходження в закритому приміщенні. Ветеран? Жодних виключень, у нас налагоджений процес викладання! (Останнє речення – не дослівна цитата, а збірне враження щодо ставлення до потреб).

«…Знаєш, я всерйоз думаю про те, щоб полишити тут навчання і перейти до іншого ВУЗу, де людське ставлення!.. На мене починають дивитись вже як на «халявщика», який зловживає статусом ветерана!». Олег дуже стримана людина. Незвично бачити його в такому стані, і я розумію, що якби на його місці був хтось інший, могла бути біда.

Були у нього розмови і з деканом, і з завкафедри, і викладачами. «...Всі все розуміють. Погоджуються. Всі кажуть – дякуємо за службу. А потім – ну, не знаю, як ви КРОКи будете здавати!». І байдужість.

Все це – напевне, звичні слова і звичне ставлення для багатьох студентів. «Вас багато, а я одна/один» – гасло цілих поколінь викладачів. Але – не цього разу. Людина, яка віддала частину свого життя, значну частку свого здоров’я заради цієї країни точно заслуговує на вдячність. На те, щоб до його потреб ставились із розумінням. Ми, як спільнота відправили його на війну. Це заради нас він втратив здоров’я. І зараз він не хоче винагород чи грошей. Він каже: дайте мені можливість бути корисним.

Ні, це історія не про виключне ставлення і не про привілей. Це про те, щоб повернути те, що ми йому винні.

Знаю, що приватні компанії, Львівська міська рада, інші ВУЗи, наприклад, Український католицький університет розробляють програми адаптації, проводять лекції для працівників щодо етичної комунікації з ветеранами. Дуже раджу брати приклад.

Наголошу: це історія не про одиничний випадок. І навіть не спроба допомогти побратиму. Він цього не потребує. Це – про те, що чекає нас усіх – коли хлопці та дівчата з фронту почнуть повертатись додому і думати про своє майбутнє.

Думаймо і говорімо про це!

Джерело