Хрестини і Державний гімн

Добрі мої знайомі запросили на добру подію - хрестини своєї донечки Анни. Давно не був на таких урочистостях, при війні якось забулося про свята мирного часу. Здавалося - не до них зараз. Аж тут дзвінок щасливого татуся: «Нам буде приємно, якщо розділите з нами нашу радість…» І, зізнаюся вам, посеред цих суворих теперішніх буднів ніби хтось хлюпнув на мене пригорщі чогось теплого, світлого. Такого, що вселяє у всіх нас віру, дає надію. І ніби стверджує — життя триває...

Коротша, ніж зазвичай (бо холоднувато), але така щемлива церемонія хрещення у старовинному храмі. Як то символічно, що намолених стін цієї святині торкається тихеньке, таке смішненьке хмикання цього дитяти, коли на його чоло лягає пахучий єлей.

У ті миті мені пригадалося почуте колись народне повір’я: народжуються дівчатка - не буде війни. Дав би Бог…

Ну, і про другу частину того недільного дійства. Ніколи не доводилося описувати гостину за таких празникових подій. Вважав, мало кого цікавитиме, що саме принесли на стіл, що на ньому було унікального. А теперечки мушу згадати про цю частину свята. Але скажу не про розкішні столи, які вражали вишуканими стравами (коли їх подавали, вкотре подумалося і про кулінарний талант нашого народу). Я про інше - про дітвору, найменших гостей, які є неодмінною частиною таких забав…

Уже, здається, прозвучали всі віншування, тости. З офіційної гостина плавно перейшла у більш вільний режим. Жінки за столом про щось мило спілкуються - давно не бачилися одна з одною, треба наговоритися. У чоловіків свої житейські розмови. Багато з них гуртуються біля завбачливо принесеного планшета: дивляться футбол, в якому «Шахтар» сенсаційно поступився «Поліссю»…

А купка дітей має своє заняття. Хтось не відходить від охрещеної Анни і весь час норовить пальчиком торкнутися її носика. Хтось бігає по залу з повітряними кульками, які вириваються з їхніх рук і зачіпаються за світильники. Хтось зависає у своєму смартфоні. А ось цей, 9-річний Роман, із шевелюрою, укладеною у стилі каре, влучивши момент, сідає за фортепіано і плавно перебирає його клавіші. Після перших акордів у залі стає тихіше, гості вслухаються і стиха підспівують у такт почутій мелодії - «… запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Коли вона стихла, приміщення стрясає злива оплесків.

Навпроти мене за столом поруч з дружиною-красунею, хресною мамою Анни, сидить інший Іван. Батько трьох дітей, вчорашній морський піхотинець. Син відомого в Україні журналіста, теж недавнього фронтовика. Мовчазний, надто спокійний як для такої події. На руках - його найменшенька, Віра. Усміхнений Іван щось шепоче до неї, а заодно тримає у полі зору двох інших своїх сонечок, які веселяться у галасливій дитячій юрбі. Одне з них щойно награвало Державний гімн.

Іван ніби не помічає розкішного столу - насолоджується своїм багатством, своїм незмірним щастям. Це за нього він воював разом зі своїм батьком. Мені здається, що милуючись такими безтурботними своїми нащадками він немовби «відходить» від цієї клятої війни.

Дякую вам, роботящі, душевні, великодушні молоді українці Мар’яно і Богдане - за те, що запросили на своє родинне свято. За те, що мені пощастило бути очевидцем вашого щастя. І не тільки вашого...