Японка і воїн ЗСУ

У черзі до каси миловидна японочка. Ні слова по-українськи, але із тексту на папірці і жестів, що супроводжуються усмішкою, касирка здогадується, куди хоче їхати ця іноземка. Японка піднімає до віконечка ще й своє крихітне дитиня, за плечима якого футляр для скрипки. І касирка розуміє: потрібні два квитки: для дорослого пасажира і дитини.

Судячи з усього, представниці Країни Вранішнього Сонця транзитом через місто Лева їдуть на міжнародний музичний конкурс. З ними — дві великі валізи на коліщатах. Японка вдивляється у квитки, де немає знайомих їй ієрогліфів і, так виглядає, не зовсім може збагнути, на якій саме платформі стоїть її автобус і коли він відправляється. А ще переживає, як їй з донею доправити на зупинку цей громіздкий багаж…

Підмога прийшла несподівано. Звідкілясь з’явився простакуватий на вигляд, 50-річний дядько у камуфляжній формі, підійшов до японських туристів: «Плюс-плюс». Якщо перекладати з мови військових, це мало б означати: не переживайте, шановні, все буде гаразд! Глянув у квиток і повів японок до платформи N10. В його витягнутих руках — важкезні валізи. Японка радіє і водночас переживає, щоб цей її добровільний помічник не подвигався. Щось белькоче і тицяє пальцем на коліщата. Підказує, що ці її тягарі можна котити. Та де там! Воїн і слухати не хоче. Несе чужі пакунки, немовби у себе на передовій — ящики із патронами…

Хвилин через десять бачу цього воїна уже на іншій, не «закордонній», а «внутрішньоукраїнській» платформі. Ось-ось його автобус від’їжджатиме до рідного Горохова, повезе його у фронтову відпустку. Маю хвильку часу, тож розговорилися.

Йому 52. Батько п’яти дітей. Наймолодший вчиться у 6 класі. Саме йому разом із тактичним рюкзаком везе крутий конструктор «Лего».

Передбачає, скільки-то радості буде у хаті. На фронт пішов у перші дні повномасштабного вторгнення. Воює на запорізькому напрямку. Бачить, що я хочу у вокзальній кавомашині зробити собі чаю і наполегливо пропонує розрахуватися своєю карткою. Добряга…

Запитую про японку. Каже, що успішно її з донечкою посадив у потрібний автобус, у багажник поклав її пожитки. Побажав їй щасливої дороги. Дуже дякувала.

— А як ви з нею порозумілися? — запитую.

— А я до війни працював на спільному українсько-німецькому підприємстві. Трохи знаю Deutsch і English.

Воїн каже, що туристку звати Віт. І що пізніше перетелефонує їй — чи добре добралася…

Оце їду я собі у своєму автобусі і уявляю: маленька японська дівчинка спить у теплому салоні міжнародного лайнера, поклала голову на футляр з улюбленою скрипочкою. А її мама набирає на смартфоні повідомлення рідним десь у Токіо, Осаці чи в Йокагамі. Просить, щоб не переживали. І що в дорозі їм з донечкою стрівся дуже якийсь милий дядечко у костюмі, що дуже нагадує леопардовий колір…