Безцеремонне влізання в мозок…

Їхала в купе з жінкою. Хай Бог милує. Мені потрібна реабілітація.

Я розумію, що тексти про порушення кордонів трохи вже дратують. Але це було не просто порушення кордонів. Це було безцеремонне влізання в мозок.

— Чого у тебе нігті пофарбовані різним лаком? Волосся теж фарбуєш? Сива? Давно фарбуєш?

— Скільки тобі років? Скільки дітей? Скільки разів заміж виходила? А чого тільки один? Повезло? Чи не хотіла більше?

— На якій вулиці ти живеш? Яка квартира? Давно там живеш? А як сусіди? А скільки коштує твоя квартира?

— Куди їдеш? Надовго? Тебе зустрінуть чи таксі? А коли назад? А чого їдеш?

— Ким працюєш? Де? Добре платять? А скільки?

— Чимось хворієш? Немає цукрового діабету? На твоїх ногах немає вен і бугорків, це від природи чи щось робиш?

— А в чому ти будеш спати? Як в трусах?! Не холодно? А як в туалет будеш йти, одягнешся?

— Чому ти нічого не їси? Не взяла? У мене є зрази з капустою. Чому не будеш? Брєзгуєш? Чому не любиш? А цукерки? А бутерброд? І чаю не хочеш? А чому?

Я можу ще продовжувати. Це при тому, що я читала книжку, відкрила комп’ютер і сказала, що мені треба попрацювати, довго стояла у коридорі, сказала, що у мене дуже болить голова. І на 90 відсотків питань я НЕ відповідала.

Показовий діалог:

— Де працюєш?

— В комунікаціях.

— В ЖЕКі?

— Ні.

— А, зрозуміла. В ОСББ?

— Так.

— І що комунікації?

— Ремонтуємо.

Далі був її спіч про інфраструктуру в місті Одесі.

За цей час я про неї знала майже все.

Нарешті, о пів на дванадцяту ночі, прийшла жінка із сусіднього купе і сказала, вказавши на мою сусідку:

— Людино мила, я вже все знаю про ваших батьків, сусідів, чоловіків, дітей, хвороби, квартири, але можна вже влягтися, бо я дві години не можу заснути через оце бу-бу-бу.

Я дуже зраділа. Сусідка образилась і замовкла.

О 6 ранку вона встала слідом за мною. І знову все по новій.

Коротше, я так швидко ще не покидала купе. І пів години перед виходом простояла в тамбурі, молячись, щоб вона мене не знайшла.

Джерело