Люди дратують і люди рятують
І люди тримають на плаву мої мозок і серце
Зараз буде з серії: люди дратують і люди рятують.
Їду дорогою, авто позаду починає сигналити — інтервально, легенько. Розумію, що у мене якась проблема зовні. Стишую хід, зупиняємось на світлофорі, чоловік, що сигналив, і я відкриваємо свої вікна:
— У вас приспущене заднє ліве колесо, будьте обережні, а краще перевірте.
Дякую, роз’їжджаємось. Починаю панікувати, бо колеса — то моя фобія. Їду далі, очима шукаю шиномонтаж. На щастя, бачу. На щастя, є одне місце. Бо зараз почали активно міняти літню гуму на зимову. Перевіряють колесо, лагодять, видихаю.
Паркуюсь на Троїцькій. І бачу, як підліток поліз в лунку, де росте дерево — прибирає за своєю собакою. Збирає все в пакет, зав’язує його і йде собі далі. Я розумію, що це норма. Але в той час, як у будинковому чаті постійні з’ясовування стосунків з приводу того, що на спеціальному майданчику не прибирають за своїми собаками, цей простий жест аж розчулює.
На АЗС потрапляю до знайомого автозаправника. Він традиційно миє скло, а коли я повертаюсь, щоб сісти в авто, протягує мені цукерку:
— Від зайчика, дуже смачна, — і ми удвох посміхаємось, бо вже кілька разів тут від нього отримувала цукерки, але вперше це було «від зайчика». Як в дитинстві.
Я нечасто купую хліб. А тут прямо захотілося. Заходжу в будинковий магазин, беру з полиці маленьку буханку, іду до каси. Касирка, яка тут працює давно, каже мені:
— Щойно свіжий привезли, ще теплий. Почекайте, я гукну хлопцям, нехай вам швиденько принесуть. Бо ж перший раз бачу, що ви хліб купуєте, то нехай свіженький буде.
І гукає, і несуть, і я вже прийшла додому, намастила вершковим маслом той свіженький хліб, посипала соледарівською сіллю, яка у мене ще є, і п’ю каву. Бо раптом саме так захотілось. Так, і каву на ніч.
Люди дратують і люди рятують. І люди тримають на плаву мої мозок і серце.
