Село виховує гастрономічну універсальність

Я про те, що в бурхливі 90-ті будь-що, що могло бути зжованим і з’їдженим було зжованим і з’їдженим.

В мене колись був жарт, що все, що ми не доїдали, давали свині. Якщо свиня не хотіла їсти — давали собаці. Все, що не з’їдала собака — ще раз пробували давати свині, потім кидали гусям, а за гусьми вже все під нуль підчищали кури.

Хоча насправді до свині мало що доходило, хіба би скисло чи зіпсулося. Ми старалися їсти все, і з’їдати то підчисту. Найголовніше — нас навіть не питали, любиш ти то чи ні. «Борщ в нас вже 3 дні підряд і ти його не хочеш? Ти не „не хочеш“, ти просто не голодний! Іди щось пороби, зголодній!»

Я абсолютно не говорю про те, що мама з бабцею робили щось несмачне — вареники, смажена картопля, голубці, кльоцки, домашні макарони, деруни зі сметаною, гриби з часником поверх товченої картоплі — то все була просто фантастика! Але… Зараз постараюсь пояснити.

Якось мама зварила борщ на м’ясі. Тобто кинула туди частину гуски. Насипала нам, ми сидимо, їмо… І тут в своїй тарілці я помічаю на кінці гомілки кусок такого хряща — вареного, желеподібного, бє (я от пишу про нього і думаю — фу!). А в той час десь в літній кухні появляється батько. Я їм борщ, об’їв м’ясо з гомілки, а збоку відклав шкірку і той хрящ.

— А шо то таке?

— Та я того не люблю…

— Шо значить не люблю? Воно корисне! З’їв — і всьо! Давай, давай, ти просто попробуй, воно смачне.

Я запихаю то до рота, починаю жувати. Мій шлунок кричить «Викинь то нахер, я його не прийму!». Я жую через силу, розумію, що довго не зможу — і пробую ковтати. То всьо стає мені поперек горла. Батько відвертається — я випльовую то в руку і ховаю в кишеню. А потім викидую псові.

А у вас було шось таке, чи Галя балувана і їла тільки то, шо хтіла і любила?

Джерело