Моє персональне кладовище збільшується…

Моє персональне кладовище збільшується. Я більше ніколи не побачу цих людей. Не напишу їм повідомлення. Не обміняюся думками. Не змогу отримати критику від тих, хто вартий того, щоб їх слухати та не вип’ю келих з ними. Ніколи не зустрінуся з ними. Вони залишилися в пам’яті, в моєму телефоні та у френд-листі на фб. Назавжди. І порожнеча в душі залишилася після того, як їх не стало, теж назавжди. Це як втрачати себе по частинах. Частину своєї душі. Хочеться волати та помсти тим, хто винний у цих смертях.

А ще є розуміння, що без всіх людей світ буде неповний. Вони багато чого не встигли. Вони не встигли зробити світ кращим. А могли. Їм не дали ті, хто напав на нас, ті, хто прийшов нас вбивати та руйнувати нашу країну. Зараз мене спалює біль та лють, але з часом вони заспокоюються, і на їх місце прийде спокій, який подарує відчуття помсти. От в ім’я цього варто жити. Жити і отримати той спокій разом з бажаним результатом. DIXI.

Джерело