Від «не на часі» до… «темників»

Широкомасштабна війна внесла суттєві корективи у діяльність українських ме­дійників. Журналісти потрапили у своєрідну пастку, бо добровільно погодились на­ступити собі на горло, тобто вдатися до самоцензури. Сьогодні бачимо, як, здава­лось би, цілком виправданий в умовах війни наратив «не на часі», який влада у перші дні агресії кинула у суспільство, нині відгукується «темниками», переслідуванням неугодних владі журналістів та згортанням свободи слова.

На жаль, саме такий наслідок був неминучий. Хворобу легко розпізнати чи на­віть передбачити, якщо вчасно помітити симптоматику. Перші тривожні симптоми проявилися вже під час президентської виборчої кампанії, коли тоді ще шоумен і кандидат у президенти Володимир Зеленський відповів журналісту, який запитав його про бізнес у росії, що він «нікому нічого не винен, окрім як своїм батькам». Уже після виборів була красномовна фраза керівника адміністрації президента Андрія Богдана, який зухвало заявив, що новій владі «журналісти не потрібні». Усі довоєнні роки президент Зеленський дотримувався цього постулату — мінімально спілкував­ся з українськими ЗМІ. А тим журналістам, які намагалися ставити йому гострі за­питання, зазвичай просто хамив.

І тут почалася велика війна. Перше, що зробила влада, — офіційно обмежила свободу слова. Якби у Зеленського і його оточення був інший бекґраунд, якби він з самого початку ставився до медіа і до політичних опонентів з повагою, можна було б повірити у щирість закликів не критикувати владу, аби «не розхитувати човен». Бо коли є зовнішня загроза, внутрішні суперечки недоречні й небезпечні. Але чи саме заради такої мети команда президента вирішила обмежити свободу слова в країні?

Окрім наративу «не на часі», який мав би заткнути рота усім, хто нагадував би Зеленському про «шашлики на травневі» та «асфальт замість зброї», влада з перших днів російської агресії взяла під контроль провідні приватні телеканали, створивши «єдиний марафон», а три опозиційні патріотичні телеканали волюнтаристським рі­шенням викинули з цифрового мовлення. Ба більше, телеканали, які належать різ­ним олігархам, зокрема флагман «зеленої» влади, телеканал Коломойського «1+1», «під шумок» війни почали фінансувати з державного бюджету, тобто з грошей плат­ників податків. Наприклад, я жодного дня не включала «єдиний марафон», але я його дотую зі своєї кишені. Чи це справедливо і виправдано? Звісно, ні.

Така інформаційна політика призвела до заколисування суспільства. А влада продовжувала використовувати ситуацію, аби далі зачищати під свої внутрішньо­політичні інтереси інформаційне поле. На «єдиному марафоні» з’являлися лише провладні політики чи так звані позитивні блогери й експерти, які озвучували вигідні владі тези. Це ставало все помітніше. Лише Суспільне телебачення, яке мало свою квоту на «марафоні», дозволяло собі інколи запрошувати на ефіри представників опозиції. За це Суспільне було атаковане з боку одіозної депутатки, ручної торпеди Офісу президента Мар’яни Безуглої. І згодом Суспільне покинуло «єдиний мара­фон».

І тут, як грім серед ясного неба, з’явилася стаття в «Українській правді», де «оче­видне стало явним»: журналісти довідались, що у державній інформагенції Укрін­форм із приходом до керівництва людини від Офісу президента Олексія Мацуки були запроваджені «темники». Хто не в курсі, це така собі інструкція журналістам, які теми висвітлювати (чи не висвітлювати, якщо це невигідно владі), у кого брати коментарі, а кого ігнорувати. Причому серед тих, кого журналісти мали ігнорувати, були не лише опозиційні політики чи громадські діячі, а й військові, які не отримали належної соціальної допомоги, і навіть звичайні громадяни, які, наприклад, опини­лися без води. Також виявилися «небажаними» спікерами.

«Темники» — це цензура у чистому вигляді. А цензура в нашій країні заборонена законом. Тому те, що намагалися нав’язати журналістам «смотрящі» від Офісу пре­зидента — злочин. Але за такий злочин співвідповідальність несе і журналіст, який погоджується з правилами гри. І тут величезна відповідальність лягає на самих журналістів: наскільки готові зраджувати професію та ставати слухняним ін­струментом в руках можновладців та політиків? Попередній ганебний досвід журна­лістів, які погоджувались обслуговувати спочатку владу Кучми-Медведчука, згодом — Януковича, а потім публічно каялись, як журналісти «1+1», не став щепленням від продажності. А все тому, що не відбулася справедлива люстрація, зокрема серед одіозних журналістів. Ніхто не був покараний чи хоча б відсторонений від професії, яку скомпрометував. Як наслідок, журналісти, точніше, пропагандисти, які до ши­рокомасштабного вторгнення просували в українському інформаційному просторі кремлівські наративи, обслуговували інтереси проросійських політиків і олігархів, після агресії швиденько «перевзулися» і продовжують мовити вже на «єдиному ма­рафоні».

Не дивно, що влада спокійно розсилає таким горе-журналістам та псевдоек­спертам «темники». Вони звикли озвучувати те, що їм каже господар, по-іншому і не вміють працювати. Для них цензура — нормальне явище. Навіть зручне. Менше треба своєю головою думати.

Цензура — це перший крок на слизькому шляху до автократії. Нагадаю, перше, що зробив путін, коли став президентом росії, — знищив незалежні телеканали. Як розвивалися події далі, усі в курсі. Тому цензура чи самоцензура — явище огидне і вкрай небезпечне, навіть якщо доводиться вдаватися до нього, здавалось би, з бла­гими намірами.

Єдина «самоцензура», яка цілком виправдана в умовах війни, — не давати слова відкритим чи прихованим ворогам та корисним ідіотам, дотримуватися інформацій­ної гігієни. В Україні є чимало одіозних персонажів, які продовжують лити воду на млин путіна. Такі є і серед народних депутатів, і серед новітніх псевдопатріотів, які перефарбувалися, і серед представників влади. До них у наших спецслужб чомусь не доходять руки… Втім, притомні журналісти чудово знають, хто є «ху». Але якщо сам журналіст є «ху», то він без мук совісті буде просувати «братів по розуму». І тут суспільство має демонструвати принциповість: виставити таким журналістам «чер­воні прапорці», аби не давати їм шансів підігравати ворогу.

Підсумовуючи, роблю невтішний прогноз: влада й надалі зачищатиме інформа­ційне поле, бо після війни наратив «не на часі» вже буде неактуальний, і тоді українці почнуть ставити владі багато незручних запитань. З вільною пресою і сильною опо­зицією Зеленський і його скомпрометоване оточення не матимуть шансів виграти на чесних виборах. Вони це розуміють. Відтак готуються завчасно. І ретельно. Не так, як до великої війни…

А ми повинні пам’ятати фундаментальну річ: свобода слова — одна з головних умов нашої євроінтеграції. А саме за європейське майбутнє Україна воює. Мета ро­сії — не дати нам і нашим нащадкам шансів на гідне життя. Тому ми не повинні влас­ними руками всередині країни полегшувати ворогу завдання.